І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/129
• Следующая

Повідомлення Кунста зіпсувало настрій гостей Гольдрінга.

— Мені пора відпочивати, панове, — підвівся Еверс, глянувши на годинник.

Він витяг з кишені бумажник, щоб сплатити свою частку за вечерю, але Генріх спинив його:

— За вечерю вже сплачено.

— О! Навіть так! — генерал не без задоволення поклав бумажник до кишені. — Тоді ще раз дякую, бароне. Все було дуже добре! Гер Кунст, — звернувся Еверс до начальника штабу, — чи не здається вам, що барон фон Гольдрінг надто довго носить погони лейтенанта, і обер-лейтенантські були б більше йому до лиця?

— Цілком згоден з вами, гер генерал! — підтвердив оберст.

— Тоді завтра підготуйте потрібні документи.

Генерал повернувся до Генріха.

— А коли поїдете в надану вам відпустку? — запитав Еверс.

— Як тільки допоможу знайти зниклих, а може, вже й забитих, на жаль, офіцерів.

— Похвально! Дуже похвально! Не кидати товариша в біді — обов'язок офіцера! Німецького офіцера, — підкреслив Еверс.

Вже три дні тривали розшуки офіцерів гестапо, які так загадково зникли. В них брав участь і Генріх. Генерал, дізнавшись про швидке просування по службі Бертгольда, почав виявляти до свого офіцера для доручень особливу увагу і приязнь, і за його розпорядженням Гольдрінгу, в його особисте користування, було надано новеньку машину «опель-капітан».

Це значно полегшувало Генріху взяту на себе місію. Разом з Куртом, який, крім обов'язків денщика, виконував тепер і функцію шофера, Генріх обстежив майже кожен метр дороги між селами Лантерно і Сен-Жулієн, але на якийсь слід так і не натрапив. Не міг похвалитися успіхами і Міллер. Вище начальство щоденно запитувало його про наслідки розшуків, і кожного разу він мусив повторювати одну і ту ж фразу:

— Нічого нового!

Після перевірки, що закінчилася так вдало для барона і так невдало для провокатора, Міллер відчув до Гольдрінга безмежну довіру. Зростанню цієї довіри, ще в більшій мірі, ніж поведінка Гольдрінга підчас перевірки, сприяла і та обставина, що генерал-майор Бертгольд став прямим начальником Міллера. Досить було б Гольдрінгу в листі до свого названого батька висловити хоча б найменше незадоволення Міллером, і замість Франції він опинився б на Східному фронті. А така перспектива зовсім не викликала ентузіазму у старого гестапівця, який, проте, любив похвалитися своїми подвигами і при першій-ліпшій нагоді розповідав, як він брав участь у фашистському путчі 1933 року і як сам Гітлер потиснув йому руку.

Ось чому останні два дні Міллер не вилазив з машини Гольдрінга і користувався найменшою нагодою, щоб дати зрозуміти лейтенантові, як він високо цінує його енергію і здібності.

Сьогодні Міллер і Гольдрінг повернулися після другої години, коли офіцери вже пообідали, — до казино не було чого заходити. Та вони не дуже й шкодували, що пропустили час обіду, бо їсти не хотілося. Стомлені їздою і виснажені спекою, вони вирішили просто посидіти в літньому кафе і випити по склянці холодного секту[2].

Але й прохолодний напій не відсвіжив Міллера, бо всередині в нього все кипіло. Тепер він ще більше, ніж будь-коли, скидався на хорта, який злиться і нервує, загубивши слід.

— Невже ми з вами, бароне, так нічого й не знайдемо? — злостився Міллер. — Мені соромно буде сьогодні навіть до телефону підійти. Ну, що я скажу?

— Двоє людей не можуть зникнути безслідно. Слід, хоч маленький, але обов'язково, повинен бути, і ми його знайдемо! — заспокоїв його Генріх. — Ось трохи спаде спека, відпочинемо і знову поїдемо. Можливо, на цей раз щастя нам не зрадить.

— Будемо сподіватися!

Міллер підвівся і попрощався з своїм супутником, умовившись зустрітися пізніше.

Генріх лишився біля столика під тентом, де повівав хоч невеличкий вітрець.

Перехожих на вулиці було мало — в цей час усі ховалися в затінок — і тому знайома фігура Моніки відразу привернула увагу Генріха. Дівчина йшла протилежним боком вулиці і про щось жваво розмовляла з високим, худорлявим, французом років тридцяти. Він вів Моніку під руку і, мабуть, щось дуже веселе розповідав, бо весь час кумедно морщив свого довгого носа і часом вибухав сміхом, зазираючи дівчині в очі. Заздрісне, неприємне почуття кольнуло Генріха в серце.

Генріх відвернувся, щоб не бачити ані Моніки, ані її веселого знайомого, і зустрівся з пильним, спрямованим на нього поглядом якогось літнього француза, що сидів за третім від входу столиком. Той втупив у Генріха свої чорні, як два тьмяних скельця, очі й дивився, не моргаючи, посмикуючи куточками щільно стиснутих уст.

До столика, де сидів француз, підійшла офіціантка, і він на хвилину, поки сплачував гроші за випите вино, відвів свій погляд убік. Але тільки на цю коротку мить. Потім його очі знову немов прикипіли до Генріха.

Зацікавлений поведінкою і гримасами цього дивака, Генріх і собі кілька разів пильно глянув на нього. Переконавшись, що німецький офіцер його помітив, француз швидко озирнувся, немов перевіряючи, чи хто-небудь не стежить за ним. витяг з кишені конверта, поклав на стіл і постукав по ньому пальцем, даючи Генріху зрозуміти, що конверт призначений для нього. Ще раз озирнувшись, француз вийшов.

«Знову якась провокація?» — промайнуло в голові Генріха.

Поклавши гроші за випитий сект на стіл, він теж підвівся і, поволі проходячи повз столик, біля якого щойно сидів француз, непомітно взяв конверт і сховав його за борт мундира.

Втома відразу зникла. Знов Генріх відчув ту напругу, яка примушує мозок працювати швидко і з максимальною чіткістю

За дві хвилини він був уже в себе в кімнаті. Наказавши Курту, який сидів у передпокої і писав листа, не турбувати його, Генріх щільно причинив двері і витяг конверт. Він був зовсім чистий — без будь-якої адреси. Покрутивши конверт в руках, Генріх обережно надрізав його краєчок. На підлогу впав маленький, вчетверо згорнутий аркушик. Те, що Генріх на ньому прочитав, безмірно вразило його і схвилювало.

Лист був написаний поганою німецькою мовою, але чітким, майже каліграфічним почерком. Невідомий кореспондент писав:

«Я француз, але я відданий вам, німцям, щиро і від душі і тому вважаю за свій обов'язок допомогти вам у одній справі. Я ще не знаю, кому саме віддам цього листа, тому пишу, ні до кого не звертаючись. Зайти просто до штабу я не можу. Місцеві жителі вже мають підозру, що я симпатизую вам, і коли переконаються, що я вам допомагаю, то макі вб'ють мене. Через те я написав цього листа, щоб вручити його при нагоді німецькому офіцерові, а він вже передасть, кому слід.

Я знаю, що ви вже кілька днів шукаєте двох офіцерів. Ви їх не знайшли і не знайдете, коли не допоможу вам я. Обох офіцерів убито. Тіла їх закопані біля самотнього дуба, що стоїть на схід від того місця, де ви знайшли машину. У вбивстві офіцерів брало участь чотири макі. Двох з них я знаю — це Жорж Марот і П’єр Гортран з села Понтемафре. Інших двох я не знаю, але міг би впізнати їх. Та я гадаю, що коли ви заарештуєте названих, то зумієте у них допитатися, хто ті двоє, яких я не знаю. Вам служити я готовий завжди, коли знадобляться мої послуги. Але ніколи не викликайте мене до себе, бо тоді мені смерть! Вигадайте якийсь інший спосіб, скажімо, заарештуйте мене, а після того, як ми з вами поговоримо, випустіть. Маю ще деякі відомості, які вам, безперечно, буде цікаво знати. Сподіваюсь на достойну нагороду за послугу. Моя адреса: село Потерн, Жульєн Левек».

Дати на листі не було.

Генріх замислився.

Що це: лист добровільного посібника гестапо чи провокація? Коли це провокація, то вона ще більш незграбна, ніж там, у Шамбері! Але чому листа треба було вручати в кафе, де завжди могли опинитися небажані свідки? Хіба під час першої перевірки він не витримав іспиту на відданість? Ні, це швидше скидається на звичайний донос. То чому ж отой мерзотник не підкинув листа, коли вони сиділи вдвох з Міллером? Адже тоді він напевне знав би, що його лист стане відомим німецькому командуванню.

• Предыдущая
• 27/129
• Следующая