Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид - Страница 20

• Предыдущая
• 20/58
• Следующая

Здавалося, що він ось-ось заплаче.

— Хоч як би я старався, усе даремно, — вів далі він тремтячим голосом. — Я ніколи ні від кого не мав подяки… тільки лайку та лайку!

— О, — сказав Малий, — не бери цього до серця, але розумієш, Червона Шапочка…

— А що то за стара червона шапочка, чого ти за нею так побиваєшся? — спитав Карлсон уже звичайним голосом.

— Вона була намальована на марці, — сказав Малий. — То моя найкраща марка.

Карлсон хвилину стояв тихо і щось обмірковував. Та ось очі йому заблищали, і він хитро всміхнувся.

— Відгадай, хто найкращий у світі вигадник? І відгадай, у що ми гратимемось? У Червону Шапочку й вовка! Пилосос буде вовком, а я мисливцем, що приходить і розпорює йому живіт. І гульк — звідти з’являється Червона Шапочка.

Він заклопотано озирнувся навколо.

— У тебе немає сокири? Ці пилососи тверді, як залізо.

Малий не мав сокири і радий був, що не мав.

— Можна відчинити пилосос і уявити собі, ніби ти розпоров вовкові живота.

— Можна, якщо хочеш зфальшувати, — відповів Карлсон. — Я не звик так розпорювати вовка, та коли вже в цій поганій хаті немає ніякого мотлоху, то нехай, будемо прикидатися.

Він наліг животом на пилосос і вчепився в його дужку.

— Ти, дурню! — вигукнув він. — Навіщо всмоктав Червону Шапочку?

Малому здавалося, що Карлсон поводиться надто по-дитячому, граючись у таку гру, та однаково йому було весело дивитися на нього.

— Спокійно, тільки спокійно, люба Червона Шапочко, — казав далі Карлсон. — Одягай шапочку й галоші, бо я тебе зараз випущу.

Він відчинив пилосос і все, що там було, висипав на килим.

Вийшла велика сіра брудна купа.

— Ой, треба було спорожнити його в паперову торбинку! — сказав Малий.

— В паперову торбинку?.. Хіба в казці так? — мовив Карлсон. — Хіба в казці мисливець розпорює вовкові живота й витягає Червону Шапочку в паперову торбинку, га?

— Ні, — відповів Малий. — Звичайно, ні.

— Ну, то й мовчи, — сказав Карлсон. — Не вигадуй того, чого в казці немає, а то я не граюся.

Більше він нічого не міг сказати, бо з вікна повіяв вітер, і йому в ніс набилося повно пилюки. Карлсон не витримав і чхнув. Чхнув просто в сіру купку. І тоді звідти знявся вгору малесенький папірець і впав якраз Малому до ніг.

— Глянь, та це ж Червона Шапочка! — втішився Малий і хутко схопив запорошену марку.

Карлсон був задоволений.

— Ось що я зробив, — мовив він. — Раз чхнув і все владнав. Тепер ти вже, мабуть, не репетуватимеш через свою Червону Шапочку!

Малий витер марку. Він був дуже радий.

Та ось Карлсон чхнув удруге, і хмара пилюки знов знялася з підлоги.

— Відгадай, хто найкращий у світі чхач? — мовив Карлсон. — Я, можу чхати, аж доки вся пилюка ляже туди, де вона й була раніше. Чекай, зараз побачиш!

Проте Малий не слухав його. Він поспішив наклеїти свою марку.

А серед хмари пилюки стояв Карлсон і чхав. Він чхав і чхав, а коли скінчив, то майже вся купка пилюки зникла з підлоги.

— Бачиш, і не треба ніякої паперової торбинки, — мовив Карлсон. — Тепер уся курява лежить там, де й завжди. І всюди лад, як я й хотів. Я не граюся, коли трохи не приберу ще й у себе.

Та Малий дивився тільки на свою марку. Він уже наклеїв її, і вона була така гарна!

— Тобі що — прочистити ще раз вуха? — спитав Карлсон. — Ти не чуєш?

— Що ти сказав? — спитав Малий.

— Я сказав, що не маю наміру надсаджуватися тут, аж доки натру мозолі. Я в тебе поприбирав, тож тобі годилося б піти зі мною нагору й поприбирати в мене.

Малий відсунув альбом з марками. Піти з Карлсоном на дах… — та це ж його найпалкіша мрія! Він тільки один раз був у Карлсона нагорі, в його хатці на даху. Тоді мама зчинила страшенний галас і послала пожежника зняти його вниз.

Малий міркував: адже це було так давно, він тепер став набагато більший і може вилізти на який завгодно дах. Та чи зрозуміє його мама, от що цікаво. Спитати він не може, бо її ж нема вдома. Та, мабуть, краще й не питати.

— Ну, то ти йдеш зі мною? — квапив його Карлсон.

Малий ще раз усе зважив.

А коли ти впустиш мене, як ми летітимемо? — стурбовано спитав він.

Карлсона це нітрохи не лякало.

— Дурниці, не варто й згадувати, — мовив він. — На світі так багато дітей. Одним більше, одним менше…

Малий розсердився.

— Ніякі це не дурниці! Якщо я полечу вниз…

— Спокійно, тільки спокійно! — перебив Карлсон і поплескав його по голові. — Ти не полетиш униз. Я триматиму тебе так міцно, як моя бабуся. Бо хоч ти й усього тільки брудний хлопчисько, все одно я люблю тебе. А надто ж тепер, після осіннього прибирання.

Він ще раз поплескав Малого.

— Еге ж, дивно, але я люблю тебе, хоч ти й дурний хлопчисько. Почекай, хай-но ми прилетимо на дах. Тоді я так тебе обійму, що в тебе аж обличчя посиніє, точнісінько так, як обіймає моя бабуся.

Карлсон покрутив за гудзика на животі й міцно схопив Малого. Моторчик загув, вони вилетіли крізь вікно й піднялися в голубе небо. Порвана завіса сколихнулась на протязі, немов хотіла сказати їм: «До побачення».

Хатка, що стоїть на даху, може бути справді затишна, особливо така, як Карлсонова. Його хатка має зелені віконниці й східці, чи пак ганочок, де дуже гарно сидіти. Вечорами, сидячи на ганочку, можна дивитися на зорі, а вдень — пити сік та їсти тістечка, звісно, коли вони є. Вночі можна спати на ганочку, якщо в кімнаті надто парко, а вранці прокинутись і побачити, як над дахами ген за Естермальмом сходить сонце.

Авжеж, то справді затишна хатка, і стоїть вона дуже зручно: між димарем і протипожежним муром, так, що її нелегко й побачити. Хіба що хтось навмисне ходитиме по даху й загляне за димар. Але туди мало хто заглядає.

— Тут, нагорі, все якесь не таке, — сказав Малий, коли Карлсон злетів з ним на ганочок перед хаткою.

— Еге ж, хвалити бога.

Малий оглянувся навкруги.

— Так багато дахів…

— Багато кілометрів дахів, — сказав Карлсон, — де можна ходити й жартувати донесхочу.

— І ми з тобою трошки пожартуємо, еге ж? — радісно спитав Малий.

Він згадав, як йому було цікаво минулого разу, коли вони з Карлсоном розважалися на даху.

Проте Карлсон суворо глянув на нього.

— Аби тільки не довелося прибирати, га? Спершу я висотав собі всі жили, щоб хоч трохи дати лад у твоїй кімнаті, а потім ти будеш тинятися й жартувати до вечора. Ти на це розраховуєш?

Малий взагалі ні на що не розраховував.

— Я залюбки допоможу тобі прибирати, якщо треба, — сказав він.

— Отож-бо, — заспокоївся Карлсон.

Він відчинив двері, і Малий зазирнув, як живе найкращий у світі Карлсон.

— Звичайно ж, допоможу, якщо треба… — І враз Малий замовк, витріщивши очі. — Таки треба, — по хвилі докінчив він.

У Карлсоновій хатці була тільки одна кімната. В кімнаті стояв столярний верстат, де Карлсон майстрував, їв і клав усякий мотлох. Ще була в кімнаті дерев’яна канапа, щоб спати на ній, стрибати на ній і ховати в неї всякий мотлох. І два стільці, щоб сідати на них, класти всякий мотлох і підставляти їх, коли треба було сховати якийсь мотлох до шафи. Та в шафу ніщо вже не влазило, бо вона була повна мотлоху — не такого, як лежав на підлозі, висів на гвіздках по стінах, а зовсім іншого… дуже багато мотлоху. Ще в Карлсона був коминок, теж повен усякого мотлоху, і залізні гратки, де можна варити їжу. Вгорі на полиці також було повно мотлоху. Зате на стелі майже нічого не висіло, тільки свердло, та торбина горіхів, та пугач, та обценьки, та пара капців, та рубанок, та Карлсонова нічна сорочка, та ганчірка, та гачки, та маленька валізка, та торбинка сушених вишень, а більше нічого.

Малий довго стояв на порозі і роззирався на всі боки.

— Що, тобі аж дух захопило? — спитав Карлсон. — О, тут є мотлоху, не те, що в тебе, тут є майже всякий мотлох.

— Авжеж, тут багато мотлоху, — погодився Малий. — Але ти начебто хотів прибирати?

• Предыдущая
• 20/58
• Следующая