Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 10

• Предыдущая
• 10/136
• Следующая

— Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися — й уже… Адiоти… Хр-р-у, — i одразу перейде на хропака.

Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, говоритиме: «Iдiть, я вас дожену», — нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що стоїть i жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть — човен праворуч пливе, з правого гребонуть — лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка — як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'їна, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, — весь час балансу' вати треба.

Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас понаїхало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А київськi запiзнилися — аж уночi приїхали. Не дiсталося їм човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить?

— Удвох на цiй довбанцi їхать годi й думати — потоне, — сказав дiд. — А то можна було б порозвозить на мiсця.

— Так по одному можна переїхать, — каже Гонобобель.

— Абсолютно правильно, — спокiйно зауважив дiд. — А звiдти хто човна буде переганяти?

— М-да, — глибокодумно промимрив Гонобобель.

— А якщо пацанiв використати? — сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).

— Ще потопите менi пацанiв, — буркнув дiд.

— Та нi! Чого там! — вихопилося в мене. — Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!

— Ну що ж, спробуйте, — погодився дiд. — Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.

Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.

— Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi — лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.

Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):

— От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке…

I полiз у довбанку.

— Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, — радив дiд.

Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.

— Це ще сiдало так застудиш, — сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.

«Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, — ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк.

— Дядьку! — кричу. — Пильнуйте, перекидаємось!

Вiн тiльки рукою по водi — плюсь, плюсь, плюсь…

Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, — це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова — обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.

— Ружйо! — булькнув вiн i знову зник пiд водою — як поплавець, коли клюне риба.

Тодi знову вигулькнув, знову:

— Ружйо!

I знову пiд воду.

— Що там у вас? — весело загукали з берега.

— Дядько рушницю, кажеться, втопили! — загукав я у вiдповiдь.

Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:

— Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!

Ледве ми з ним до берега добрались — я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн… Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне'

— О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!

На березi дiд почав заспокоювати:

— Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.

Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали — нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?

Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього — наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив:

— А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не — крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi.

Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником — «головним лоцманом», як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш.

Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою «дорогу утопленицю» (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли «мазав» — кидав на землю свою теперiшню «тулку» i трохи не топтав її ногами, вигукуючи:

— Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!

Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по неї варто було.

— Ну, а що ж тодi значить отой «вермахт», «подаруночок вiд нiмцiв»? — сказав я. — I отi «двадцять залiзних» i все iнше?

До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi слова нiяк не тулилися.

— Нi, вони не по рушницю, — впевнено сказав Ява. — Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться…

Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто «пуделяв» вiн з своєї нової «тулки»).

• Предыдущая
• 10/136
• Следующая