Мальви - Іваничук Роман - Страница 44

• Предыдущая
• 44/60
• Следующая

Пішла, похилена, поміж клумбами, що біло пінилися кущиками нарцисів, відхилила хвіртку до Соколиної вежі — в проході теж стояв євнух, і прорвався гнів у лагідної ханим.

— Геть! — закричала, і щез скопець.

Вибігла витими сходами наверх, припала до мушара-бій. І тут довкола мури; високі мінарети Хан-джамі¹⁵⁰, за ханськими конюшнями — сторожова вежа, масивні ротонди усипалень, з заходу — гаремний мур, і лише з боку парадного входу — маленька щілина між сторожовими баштами, крізь яку видно вулицю, їй хочеться туди, а хан не приходить, їй треба до матері, та як піде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан не приходить... І всюди хан, всюди хан, як ті мури довкола, як та чапля біля цямрини, а вона — золота рибка у мармуровому пишному басейні.

І враз неждано, наче грім з безхмарного неба, наче несподіваний гарматний постріл — з-поза парадних воріт хвилею вдарила дружна пісня, та самісінька материна — пісня її дитинства, десятками голосів ударила — свіжа, вільна, простора, як те небо, відібране в Мальви:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,

Що над морем крякає...

Хто її тут співає? Чому тут? Що трапилось: на вулицях Бахчисарая лунає українська пісня, колись Мальві байдужа, нині така рідна?

Ступила на карниз, стала вище, і відкрилося перед її очима барвисте море кунтушів і жупанів: з Тисячоголової печери вийшли чубаті козаки на банкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п'ють кухлями вино; палає багаття, розвіваються на вітрі пелехи полумені, в повітрі несе смажениною; дружний регіт, постріли з мушкетів, і знову брава переможна пісня:

Ой що ж бо то та й за бурлака,

Що всіх бурлак скликає!

Прорвалася туга з-під серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула сльозами, і потекли вони, давно жадані, висушені в дитинстві зневагою чужинців і нерозсудною матірньою любов'ю.

— Хто ви? Звідки ви? — трясла Мальва самшитовою решіткою і знемагала.

Тиждень тому Іслам-Гірей безцеремонне і грубо вигнав купців за стіни палацу — йому доповіли, що до нього їде Тугай-бей з почтом і разом з ним вертається в Бахчисарай Сефер Газі.

Хан стояв непорушне посередині кімнати у вичікувальній позі, забувши про свій ханський сан, коли увійшли вони обидва, такі потрібні йому зараз, сильні мужі Криму. Яку ж силу відчув Тугай-бей, що посмів увести в палаци ізгоя Сефера Газі?

В червоному хутрі з бобровим коміром і в зеленому тюрбані стояв біля порога аталик, якого зрадив вихованець. Ті самі примружені очі з осоковими прорізами, по яких не вгадаєш ні вдоволення, ні гніву, те саме поморщене обличчя і рідковолоса борода. Поруч із ним холодно-понурий Тугай-бей у жовтогарячій киреї. Він ледь нахилив голову, підкреслюючи стриманим поклоном свою незалежність від хана.

— Ефенді Сефер Газі побажав бачити тебе, великий хакане. Він хоче доживати віку в Бахчисараї, ширінський бей про це знає, але ніщо не може загрожувати твоєму агаликові. Один волос упаде з бороди Сефера Газі, і ор-бей Тугай покаже зухвальцям силу незліченних ногаїв.

Темні очі Іслама сховались під повіками, ніби хотіли приховати радість перед Тугаєм.

— Сеферу Газі, — сказав він, — рано ще думати про старечий спочинок. Він повернувся в Бахчисарай як найблагородніший радник хана, вповноважений і довірений ага.

На мить розплющилися очі в старця, і знову стулилися повіки, Сефер-ага поклонився ханові.

Іслам-Гірей відповів агаликові теж поклоном. Йому хотілося обняти старого, але поруч стояв напускно гордовитий Тугай-бей — не можна було давати волю почуттям. А в голові загасали знову ті самі думки, що колись: чи не хитріший Тугай від злобних Ширінів, які хотіли взяти хана силою? І чому саме сьогодні зважився приїхати з Сефером у Бахчисарай?

— Хане, — промовив Тугай-бей, не міняючи крицевого тону голосу, — до тебе йдуть посли з Запорожжя. Сіпнувся хан, ця вістка була надто несподіваною.

— Посли з Запорожжя? Від короля лядського йдуть? Чи не здогадався Ляхистан упоминки платити? Посміхнувся Тугай-бей краєчками уст. Сказав:

— До тебе йде сам гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, який не визнав себе підданим Ляхистану. Ми зустрічалися з ним учора на Перекопі. Я знаю його здавна. Це великого розуму і завзяття полководець. Він хоче розпочати війну з ляхами і йде в тебе просити допомоги. Воля твоя. Але відмовлятися не варто. Тільки обережно треба з ним. Він хитрий, як лис, і звинний, мов змія. І гордий. Від мене, колишнього друга, відмовився брати фураж і баранів. Не хоче він теж зупинятися в Біюк-яшлаві, нашому посольському стані. Знайомих має на Ермене-маале¹⁵¹.

Хан сів на міндер, оперся ліктем на подушку. Довго мовчав.

— Зостанься в Бахчисараї на кілька днів, Тугаю, — сказав нарешті.

— Залишуся, хане, — м'якше, ніж будь-коли, промовив Тугай-бей. — Вибирався я було на козаків цієї весни: паде худоба, чахнуть коні, знову голод у Ногайських степах. А тепер я готов із своєю ордою піти позаду козаків. Виграє Хмельницький з нашою допомогою — високий польський ясир приведемо, програють козаки — з них візьму живу данину.

— Хай благословить наші наміри аллах, — мовив хан. — Сефере, — звернувся він до аталика. — Накажи пригощати козацьких послів як гостей вельмишановних.

...В кінці березіля на вершині Топ-кая зупинилось кілька десятків вершників на легких аргамаках — в атласних жупанах, в шапках із червоними шликами.

Попереду загону стали три комонні: богатирського росту довговусий козак у суконному кунтуші, в хутряній шапці з двома буйними перами посередині — втікач від шляхетської розправи гетьман Війська Запорозького Зіновій-Богдан Хмельницький. Справа — старший віком від гетьмана — кропивенський полковник Филон Джеджалій, зліва — юнак у білій свиті, Тиміш Хмельниченко.

Гетьман мовчав. Филон Джеджалій позирав на Хмеля і не порушував його задуми. Може, він пробігає в думках свій шлях від дитинства в Жовкві й Олеському замку, від понурих стін єзуїтської колегії у Львові, від Дюнкерка, від турецької неволі — до гетьманської булави, і думає, як умоцнитись, щоб певною була майбутня перемога в боях з ляхами. Знає Хмель, на кого опертися: трактував уже з путивльським воєводою Плещеєвим і севським воєводою Леонтьєвим, а ті цареві Олексієві Михайловичу листи послали, бажання Хмельницького переказуючи. Буде опора в російських братів, думає Джеджалій, стане за нами православний світ. Збудеться це, бо одвічне наше приятельство, скріплене кров'ю у многих війнах і останній — азовській. А сюди прийшов Хмельницький з сином, щоб тил забезпечити... І тяжко йому трактувати з відвічним ворогом.

— Погляньте, — показав гетьман униз нагайкою. — Ще раз погляньте і подумайте, братове, щоб потім не було нарікань і каверз. Там унизу, бачите, лежить гадючник — Бахчисарай. За камінними стінами, оповитими хмелем і павутицею, живуть люди, які не раз топтали нашу стражденну землю. Збіглись вони сюди, в цей яр, докупи, наче ті жуки на лайно, і весь час чекають нагоди розповзтися по світу, щоб нищити, жерти, роз'їдати, тягнути чуже добро і неповинних людей сюди, у своє лігво, їм все одно, на кого йти... Погляньте тепер сюди, ближче. Ось тут, під нами, загороджений високим чотирикутним муром, обсаджений зеленими тополями стогне невольничий ринок. На такому ринку продавали колись мене. Чуєте: зойки, плач... Там торгують нашими братами і сестрами. А ми йдемо в це осине гніздо, щоб забезпечити собі тил, щоб не вдарили поганці в наші спини, коли ми двигнемо на ляхів. Ідемо просити в них кінноти, бо в нас мало, а на волах далеко ляхів не поженеш. І стискати мусимо нашу лють і біль у жменях, і кланятись мусимо ворогам нашим відвічним. Тож прошу ще раз, братове, кажіть своє останнє слово. Я мовив про свій намір руським воєводам.

• Предыдущая
• 44/60
• Следующая