Мальви - Іваничук Роман - Страница 39

• Предыдущая
• 39/60
• Следующая

— Ти сказав: «Будеш моєю третьою, але першою дружиною, » — докінчила за нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очей.

— Це пам'ять розуму в тебе, Мальво, чи пам'ять серця? — спитав Іслам, вражений безпосередністю дівчини.

— Не знаю, не розумію...

— Ти б погодилася стати моєю дружиною?

— О, так! Як же інакше? Я ждала і вірила, бо ці слова сказав мені лицар. Тільки мама нічого не знає... Хан повернувся до дверей.

— Селіме! — гукнув. — Скачи в Мангуш і привези сюди її матінку. Скажи їй: хан до ніг кланяється матері найчарівнішої у світі красуні і просить прибути у свої покої...

Ним опанувала пристрасть справжньої любові, якої не знав досі.

Він схопив на руки Мальву і пригорнув її до себе. Вперше в житті відчула Мальва міць і солодкість чоловічих обіймів. Інстинктивний жіночій протест стрепенув нею, вона вихопилася з ханських рук, знесилена і спрагла, як тоді — у сні на Чатирдагу.

— Ти хан великий і могутній... Та я скоряюся тобі не тому, що ти хан. Я люблю... Благаю, не зроби мене бекечею¹⁴⁰ в гаремі...

— Не бійся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябін¹⁴¹.

Повернувся Селім. Він був не такий, ніж перше. Очі, в яких завжди світилися відданість і готовність у кожний мент умерти за хана, заволоклись тривогою, збентеженням, сумом.

— Хане, — сказав він. — її мати... вмирає. Зойкнула Мальва, прожогом кинулась до виходу і погналась ущелиною.

— Мамо-о!..

Миготіли різнобарвні плями перед очима; все, що сталося сьогодні, здавалося тепер їй сном, а дійсність прийшла страшною вісткою: мати вмирає. Через неї, через неї... через неї...

Вбігла в хату. Стратон стояв біля постелі чорніший від ночі, вороже глянув на Мальву.

— Ти заплатила їй за все. І за своє народження, і за те, що не дала тобі загинути в цій страшній неволі...

— Вмерла?! — скрикнула Мальва і припала до матері. — Вай, вай анам¹⁴²!

Марія розплющила очі, кволо прошепотіла:

— Ти тут, дитино?.. О Соломієчко моя. Не плач, не плач, я... я не хвора, тільки'серце не послухалося чомусь. Скільки воно витримувало... Я завтра встану. І ми підемо на тихі води... на ясні зорі... О, як я чекала цього дня! Грамота у нас є, ми вільні... Чому ти йшла до них, дитино?

Мальва впала перед матір'ю на коліна і чолом притулилася до її шорсткої долоні.

— Мамо, чуєте, мамо... — Марія підвела голову. — Ти вислухай мене. Я чекала його... Хіба я могла знати, що цим завдам тобі горя? Я полюбила його ще малою, він тоді не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала, я не вмію тужити за тим, що ти, хоч і хотіла. Я не знаю тих ясних зір і тихих вод твоїх. Вони в мене тут — у долині Узенчика, на верхах Чатирдагу, на вулицях Бахчисарая, в його очах. Але той край, що ти оплакала, не чужий мені, бо він твій. І якщо хан мене любить, хіба він піде плюндрувати землю моєї матері? Я люблю його, мамо. І ти не губи мене своїм краєм так так само, як мій згубив тебе...

Мальва ридала і цілувала Маріїні руки. Марія підвелася, спершись на подушку ліктями, їй у голові не вміщалось, що той самий хан, перед яким вона сьогодні лежала ниць на землі, має стати її зятем. Тут щось не так... Вона — полковничиха Самійлиха — ханська теща? Роздивилася по хаті, заглянула Стратонові у вічі, чекаючи від нього поради. Але він не відповів на її німу просьбу. Руді брови опустилися аж до повік, і докір тьмянів у його блідуватих очах.

— О Ісусе, що я наробила! — схопилася обома руками за волосся і забилася в розпачі на постелі.

У п'ятницю перед обідом із Мангуша виїхала крита шаламаджею¹⁴³, замаєна пальмовим віттям кантара. Спереду сидів молодий погонич, погейкував на п'ять пар гладких білих волів і розкидав у натовп, що висипав із Мангуша і Бахчисарая в ущелину Ашлама-дере, барвисті хустинки. Позаду кантари йшли музиканти, виграючи на зурнах і чонгарах¹⁴⁴.

Весільна процесія зупинилась перед літнім ханським палацом, їй назустріч вийшов сам Іслам-Прей у соболиній шубі. Він підійшов до кантари, розсунув шовкові завіси і виніс на руках молоду, закутану в золоту фередже, закриту яшмаком із рожевої турецької кисеї. Під музику, гамір і вигуки він проніс її між рядами людей і зник за воротами палацу.

Постояли мангушці і розійшлися — здивовані, заздрісні, а деякі з надією, що чей заступиться за них колись молода султан-ханим Мальва.

Ні Марія, ні Стратон не проводжали весільну кантару, не бенкетували на доччиному весіллі. Сиділи зі своїм чорним горем у Стратоновій світлиці, такій тихій-тихій, мов по покійнику.

Сім веж Ор-капу навіки зачинилися перед Марією, пересунулися з Перекопу, і зупинилися непройденими горами довкола Маріїної домовини над долиною Узенчика.

Дотепер цих скель не помічала Марія. Адже біля їхніх стін жило тільки її тіло, працювали тільки її руки на гріш, а душа, а надія були далеко поза ними, тому скелі не гнітили. Нині ж вони зійшлися, стулилися білими ребрами, загородили той вузький прохід, яким довгими роками мандрувала з Мальвою у край веселий...

Дві гори: Анам-каяси і Балан-каяси... Гора-мама і гора-дитина. Колись, кажуть старі татари, тут жила вдова з дочкою. Посватався до Зюлейки розбійник, і пішла Зюлейка йому назустріч. Побачила це мати і закричала: «Краще камінням станьмо!» І перемінилися обидві на скелі.

О, якби мала тепер Марія таку чарівну силу!

Не втішив її ханський багатий агарлик — плата за наречену. В десятикрат повернулися Марії тяжко зароблені гроші на грамоту. Та кому тепер вони були потрібні?

Минув тиждень, другий, і вибралася стара мати, ханська теща, до палацу провідати дочку. В чорному і чорна на обличчі, мов тінь людська, підходила до зачинених залізних воріт. Зупинив її стражник у гостроверхому шоломі, з бердишем у руці.

— Куди, стара!

— Я до дочки, — сказала, блукаючи поглядом по землі. — Вона дружина ханська.

— Ти? Мати Мальви-ханим? — здивувався стражник, і тепер підвела на нього очі Марія. Довго дивилася на воїна і вже забула, чого прийшла. Десь вона бачила це біляве обличчя, колись воно майнуло повз неї і дивно стривожило материнське серце... Ах, це було давно, тоді, коли покійний хан Бегадир вирушав на Азов, а вони обидві з Мальвою вперше мандрували в гори, тікаючи з голодного степу... Так, так, це той, схожий на святого, що береже матір божу на скелі Успенського собору. Тоді Марія не бачила його очей, а тепер вони дивилися на неї холодно і неприступно, але такі знайомі, такі знайомі. Боже, це ж Мальвині очі!

Вражена неймовірною здогадкою, підступила Марія, простягнула руки, і зів'яли вони.

— Ти — мати ханим Мальви? — спитав ще раз сеймен Селім, уже м'якше, та все ж з недовір'ям.

— Так, так... — шепотіла. — А ти, хто ти? — запитувала і слабла. — Хто ти?

— Не годиться воїнові на службі з жінкою розмовляти, — суворо відповів Селім, але не зачиняв воріт, стояв скований безумним поглядом цієї незнайомої жінки. — Добре, — сказав по хвилині, — я доповім кизляру-азі, що до ханим прийшла її мати.

— Хто ти? — не чуючи його слів, допитувалася Марія. — Ради життя твоєї матері, скажи, хто ти?

— Я не маю матері. В мене не було її... — відповів, і сум промайнув по суворому обличчю воїна, промайнув тінню хмаринки і щез.

— Хто ж народив тебе на світ? Чей же мусив хтось тебе на світ народити! — скрикнула Марія, і відступив за ворота збентежений Селім. — Ні, ні! Не зачиняй, благаю! — впала на коліна Марія. — Скажи мені тільки одне: звідки ти прийшов сюди?

Селім підвів її з землі, мовив лагідно:

— Ти хвора розумом, жінко, і йди собі. Не змушуй мене кликати євнухів, щоб вигнали тебе. В тебе, певно, велике горе, ти дітей своїх шукаєш, їх тут нема. Ханим Мальва з Мангуша родом, я називаюся Селім, а моя харт-ана — стара циганка Еміне з Салачика. Тут немає твоїх дітей.

— Але ж ти не циган, ти білий! — вчепилася Марія за кільця зачиненої брами.

Отямилася. Ступала кам'янистою вулицею, мимовільно приспішувала крок, підбігала, минала грецькі та вірменські крамнички, не чула вигуків крамарів, наштовхувалась на жінок, що квапились на базар до Салачика, і зупинили її циганські ліп'янки, шатра і чорні отвори печер у скелі.

• Предыдущая
• 39/60
• Следующая