Вінценосні розпутниці - Микитась Василь Лазарович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/22
• Следующая

Однак повернімося до фаворитів Катерини II. За своє царювання вельми щедра і великодушна до своїх алькових партнерів імператриця роздала фаворитам і сановникам близько одного мільйона десятин державних земель і сотні мільйонів карбованців із державної казни. Французький автор тритомної історії царювання Катерини II Кастер зробив скрупульозні підрахунки, з яких виходило, що найпомітнішим фаворитам імператриця подарувала грошима і цінностями:

Братам Орловим— 17 000 000 крб

Якомусь Висоцькому — 300 000 крб

Васильчикову — 1 000 000 крб

Завадовському — 1 380 000 крб

Зоричу — 1 420 000 крб

Корсакову — 920 000 крб

Єрмолову — 550 000 крб

Ланському — 7 260 000 крб

Дмитрієву-Мамонову — 880 000 крб

Потьомкіну — 50 000 000 крб

Родині Зубових — 3 500 000 крб

Іншим коханцям разом — 8 500 000 крб

За тодішніми вимірами — це понад сто мільйонів, а як на тепер, — то мільярди карбованців. Англійський посланник у Росії Мальмсбері у своїх записках робив спробу «уточнити» ті незбагненні витрати. Про сім’ю «хижих вовків» Орлових мовилося раніше. Почнемо з Васильчико-ва. За неповних два роки він «придбав» 100 000 сріблом, на 50 000 карбованців золотих речей, будинок вартістю в 100 000 крб., срібний сервіз у 50 000 крб., річну «пенсію» по 20 000 крб. та 7 000 кріпацьких душ. Завадовський за півтора року «заробив» 6 000 людських душ на Україні, 2 000 у Польщі, певне, на західноукраїнських землях, й 800 душ у російських губерніях, на 80 000 крб. дорогоцінностей, сервіз у ЗО 000 крб. та річну «пенсію» на 10 000 крб. Зорич тільки за один рік одержав два маєтки (один у Шклові ціною в 500 000 крб., а другий у Ліфляндії в 100 000 крб.), 200 000 крб. дорогоцінностей, 500 000 крб. готівкою та «командорство»(?) Мальтійського католицького духовного ордену в Польщі, яке виплачувало 12 000 крб. на рік. Корсаков за півтора року отримав чистої валюти 100 000 крб. на виплату боргів, 100 000 крб. на умеблювання будинку, 20 000 крб. на мандрування за кордон, а також помістя з 4 000 душами селян у Польщі. Потьомкін за перші два роки фавору вже мав 37 000 душ кріпаків, не кажучи про дорогоцінності, кілька палаців, дорогі сервізи і т. п.

Письменник граф О. К. Толстой, який був співавтором сатирично-пародійних творів під загальним широковідомим псевдонімам «Козьма Прутков», досить вдало висміював театральні фіглювання Катерини II:

Письменник мав на оці знищення царицею славетної Запорозької Січі (1775) й наругу над козаками; знищення на Слобідській (1765) і Лівобережній (1781) Україні рештків політичної автономії; насильне впровадження на Україні кріпосного права та введення кабальної загально-російської системи правління. Мав він на оці й лиховісну «Жаловану грамоту дворянству» (1785), за якою російський, український, білоруський та інші народи поділено на різні класові стани.

Мабуть, є потреба трохи більше сказати про «Жаловану грамоту…», яка також чорним тавром увійшла в історію повного закріпачення народів усієї Російської імперії й досить часто згадується в українській історичній та художній літературі.

Для годиться, на початку в грамоті сказано про підвладний імператриці «послушный, храбрый, неустрашимый, предприимчивый и сильный российский народ», який, мовляв, живе вірою в Бога та відзначається самовідданістю престолу. Й більше про той народ, що його звали «подлой чернью», в грамоті не згадується. Натомість всі заслуги приписувалися виключно «знатнейшему и благороднейшему» дворянству. Відповідно перечислені встановлені владою «кавалерські» ордени для винагородження вельможного панства. Серед них орден св. апостола Андрія Первозваного — «за віру і вірність»; св. великомучениці Катерини — «за любов і вітчизну»; Олександра Невського — «за труди і вітчизну»; «победоносця» Георгія і князя Володимира — за військові та інші «труди», що приносять загальну користь,' «честь і славу». Зауважимо, саме цими орденами Катерина II та її попередниці нагороджували своїх коханців-фаворитів за «труди», які, м’яко кажучи, не приносили честі і слави Росії.

Основний текст «Жалованої грамоти…> складався із глав і пунктів, у яких визначалися привілеї «благородних» дворян із «благородним правом» на власність, у тому числі кріпаків; йшлося про вигоду дворянського громадянства, про обов’язкову родослівну книгу в намісництвах із «доказательством благородства» в ній за указами царів, починаючи від Федора Олексійовича до Петра І і Катерини II. Непоправним лихом для покріпаченого й ще не покріпаченого трудового населення Російської імперії, й зокрема для українського селянства та посполитого козацтва, стала «стаття 92-га» тої грамоти.

Якщо такого «документа» не було, то необхідно було подати письмове свідчення «двенадцати человек благородных, о дворянстве коих сумнения нет». За цей останній пункт одразу ж вхопилася генеральна старшина з колишнього гетьманського оточення, службовці адміністративно-бюрократичного апарату Малоросійської колегії, заможні козацька старшина, селяни і міщани, щоб і собі за всяку ціну отримати права і привілеї «російського дворянства».

Бажаючих стати «благородними» було так багато, епідемія всіляких неймовірних «доказательств» настільки поширилася, що це викликало різко негативну реакцію в українській народній творчості та тогочасній літературі. Прикладом того можуть бути анонімні сатиричні твори «Плач дворянина» і «Доказательство Хама Данилея Кукси потомственні», створені на Полтавщині й Чернігівщині за живими слідами після проголошення «Жалованої грамоти…».

Насамперед грамотою вигідно скористався чиновницько-бюрократичний апарат, добряче погрівши на ній липкі до хабарництва руки. Так, невдатний дворянин із «малоросів» у своєму «плачі» нарікає на губернського предводителя, який лісів, земель, левад «нелестный был любитель», драв хабарі за постриг у «благородство»:

І давали предводителю, давали за підписи й «благородним», аби тільки здобути дворянські привілеї, щоб не брали в солдати і не платити «оклади»; брехали, що дід був старшина і що в нього була «вельможна жена»; збирали неправдиві свідчення, що нібито батько між шляхтою

служив.

Часто доходило до парадоксу, що суперечив всякому здоровому глузду. Так, типовий персонаж дошкульної сатири «Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні» висловлює бажання, аби його не називали «мужиком»-і щоб ніхто не драв його «за чуба». Для цього (та й не тільки) він пнеться «дворянство по свойому гербу доказати». Його «благородне» походження видно вже зі сатиричного обігрування імені «Хам» та прізвища «Кукса» (відрубана, покалічена рука), а також з проекту запропонованого ним геральдичного герба із зображенням лопати, граблів, вил та сокири, тобто споконвічних знарядь селянської праці. Вибиваючись із «казенного мужика» в пани, Хам Кукса за хабарі «впихає в суд» на службу синів, щоб вони стали «евстратами», тобто колезькими регістраторами; одного з них одружує з дочкою майора-голодранця, а «дівку» віддає за купця. Однак його «дворянства» ніхто не визнає, навіть односельці глузували, як глузували і з Мартина Борулі у знаменитій комедії І. Карпенка-Карого. Частина тих хамів і боруль все ж ставали «благородними» неотесаними жмикрутами і глитаями.

• Предыдущая
• 16/22
• Следующая