Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 79
- Предыдущая
- 79/97
- Следующая
– Джейн!
– Привіт, Алеку, – мовила вона, обнявши хлопця. Вони двічі поцілувалися в щоки. Тоді він подивився на нас.
– Тебе послали по одного, а ти привела двох… із половиною, – зауважив він, дивлячись на мене. – Хороша робота.
Вона засміялася – звук її сміху дивовижно іскрився, немов воркування дитини.
– З поверненням, Едварде, – привітався з ним Алек. – Здається, сьогодні ти в кращому гуморі.
– Трохи, – погодився Едвард тихим голосом. Я подивилася на його кам’яне обличчя і зачудувалася: хіба його настрій міг бути ще похмурішим, ніж зараз?
Алек усміхнувся і почав вивчати мене, а я заховалася за Едвардом.
– Це і є причина всіх неприємностей? – запитав він скептично.
Едвард тільки зверхньо посміхнувся у відповідь. А тоді завмер.
– Я б теж не проти, – легковажно кинув Фелікс із-за наших спин.
Едвард повернувся до нього, з його грудей вихопилося низьке глибоке гарчання. Фелікс тільки усміхнувся – він підняв руку долонею вгору і жестом запросив Едварда пройти вперед.
Аліса торкнулася Едвардової руки.
– Терпіння, – застерегла вона його.
Вони обмінялися довгим поглядом, і мені стало шкода, що я не можу чути того, що вона йому сказала. Мабуть, вона просила, щоб він не атакував Фелікса, тому що Едвард глибоко вдихнув і повернувся до Алека.
– Аро буде радий знову побачити тебе, – мовив Алек, наче нічого не сталося.
– Тож не змушуватимемо його чекати, – запропонувала Джейн.
Едвард кивнув.
Алек і Джейн, тримаючись за руки, рушили у напрямку ще одного великого, пишно оздобленого залу – чи буде колись кінець цій подорожі?
Вони проігнорували двері в протилежному кінці кімнати – двері, повністю обшиті золотом, – а зупинилися на півдорозі й відсунули зі стіни дерев’яну обшивку, під якою ховалися звичайні дерев’яні двері. Вони були відчинені. Алек притримав їх для Джейн.
Я хотіла застогнати, коли Едвард проштовхнув мене всередину. Знову те саме стародавнє каміння, як на площі, в провулку та в каналізації. Знову темно і холодно.
Кам’яна приймальня була невелика. Вона швидко переходила у яскравішу, схожу на печеру кімнату ідеальної круглої форми, немов велетенська башточка у замку… Мабуть, саме такою вона й була.
Два довгі вікна прямокутної форми кидали вузькі смужки світла на кам’яну підлогу. Тут не було жодної штучної лампи. Єдині меблі в кімнаті – кілька масивних дерев’яних крісел, схожих на трони, без ладу розставлені попід вигнутими кам’яними стінами. В самому центрі круглої кімнати містився ще один отвір. Цікаво, чи використовують його як вихід, як і той, перший отвір на вулиці.
Кімната була не порожня. В ній перебувала невеличка група людей, скликаних, очевидячки, для дружньої розмови. Звук низьких приглушених голосів заповнював кімнату ніжним гулом. Я бачила, що пара блідих жінок у літніх сукнях, яка сиділа на невеличкому клаптику, куди проникало сонячне світло, блищала немов пара скелець, бо їхня шкіра переливалася всіма барвами веселки, які іскрилися на стінах кімнати.
Щойно ми зайшли, всі витончені обличчя повернулися до нас. Більшість безсмертних були одягнені в непоказні штани та сорочки – речі, які нізащо б не впали в око на вулиці. Та чоловік, який заговорив першим, був одягнений у довгий одяг. Його вбрання було чорне мов смола і сягало підлоги. Спочатку мені здалося, що його довге чорне волосся – це каптур плаща.
– Джейн, люба, ти повернулася! – вигукнув він з очевидним вдоволенням. Його голос лунав, немов мелодійна пісня.
Він ішов нам назустріч, його рухи були такі плавні й граційні, аж я мимоволі заклякла на місці, широко розтуливши рота. Навіть Аліса, чий кожен рух був мов па у танці, не могла з ним зрівнятися.
Ще більше я здивувалася, коли він наблизився і я побачила його лице. Воно було зовсім не схоже на неприродно вродливі обличчя, які його оточували (він-бо наблизився до нас не сам; навколо нього товпилася ціла група, деякі йшли позаду, інші – попереду, зраджуючи своїми манерами належність до гвардійців). Я не могла вирішити, красиве його обличчя чи ні. Гадаю, риси були ідеальні. Та він так само відрізнявся від решти вампірів, як і я. Його шкіра була біла й напівпрозора, немов шкірка цибулини, і здавалася дуже делікатною – вона контрастувала з довгим чорним волоссям, яке обрамляло його обличчя. Я відчула дивне й нестримне бажання доторкнутися до його щоки, щоб дізнатися, чи м’якша вона за щоку Едварда або Аліси, чи тверда мов крейда. Його очі були червоні, як і у всіх решти, але якісь тьмяні, вкриті молочною пеленою; цікаво, чи бачить він усе чітко, чи як у тумані?
Він наблизився до Джейн, узяв її обличчя своїми паперовими руками й ніжно поцілував у пухкенькі губки, а тоді відступив.
– Так, хазяїне, – усміхнулася Джейн; на її обличчі розцвіла усмішка, вона стала схожа на маленьке янголятко. – Я привела його назад, живого, як ви й хотіли.
– О Джейн, – він також усміхнувся. – Ти так мені допомагаєш!
Він звернув свій затуманений погляд до нас і усміхнувся ще ширше – немов був ув екстазі.
– Аліса та Белла також тут! – вигукнув він, плескаючи в долоні. – Яка приємна несподіванка! Просто чудово!
Я вражено витріщилася на нього – таким неофіційним тоном він вимовив наші імена, наче ми давні друзі й випадково зустрілися тут.
Тоді він повернувся до нашого незграбного поводиря.
– Феліксе, будь такий ласкавий, скажи моїм братам, хто до нас завітав. Упевнений, вони не захочуть таке проґавити.
– Так, хазяїне, – кивнув Фелікс і зник там, звідки ми щойно прийшли.
– Бачиш, Едварде? – дивний вурдалак повернувся до Едварда й усміхнувся, немов добрий дідусь, який повчає свого онука. – Що я тобі казав? Хіба ти не щасливий, що я не дав тобі того, чого ти хотів учора?
– Так, Аро, я щасливий, – погодився Едвард і ще міцніше пригорнув мене за талію.
– Обожнюю щасливі закінчення, – зітхнув Аро. – Вони так рідко трапляються. Але я хочу почути цілу історію. Як це трапилося? Алісо? – він обернувся й подивився на Алісу цікавими тьмяними очима. – Здається, твій брат вважає, що ти ніколи не помиляєшся, але, вочевидь, сталося якесь непорозуміння.
– О, я далеко не ідеальна, – Аліса осліпила його своєю сонячною усмішкою. На перший погляд, вона поводилася зовсім невимушено, тільки її маленькі пальчики стиснулися в тугі кулачки. – Як бачите, я створюю проблеми так само часто, як і вирішую їх.
– Ти занадто скромна, – дорікнув їй Аро. – Мені пощастило стати свідком деяких твоїх незвичайних умінь, і мушу визнати, що не кожен день зустрічаєшся з таким непересічним талантом. Чудесно!
Аліса метнула погляд у бік Едварда. Аро не проґавив цього.
– Прошу вибачення, ми ще не були представлені одне одному належним чином, правда ж? Просто я почуваюся так, ніби уже знаю вас, тож забігаю наперед. Вчора ми вже познайомилися з твоїм братом, за досить незвичних обставин. Розумієш, я наділений таким самим талантом, що й твій брат, от тільки я обмежений у відстані, – похитав головою Аро; судячи з його тону, він неабияк заздрив Едвардові.
– Зате ваш талант потужніший, – кинув Едвард сухо. Дивлячись на Алісу, він коротко пояснив: – Аро потрібен фізичний контакт, щоб почути чиїсь думки, але він чує набагато більше, ніж я. Ти ж знаєш, що я можу чути тільки те, що в тебе на думці зараз. Аро ж чує всі думки, які коли-небудь виникали в твоїй голові.
Аліса звела тонкі брови, а Едвард нахилив голову. Аро не упустив і цього.
– Але якби я міг чути на відстані… – зітхнув Аро, вказавши жестом на них двох і на обмін думками, який щойно відбувся між ними. – Це було б так зручно.
Аро подивився за наші спини. Всі решта повернули голови в тому самому напрямку, навіть Джейн, Алек і Деметрі, який мовчки стояв біля нас.
Я відреагувала найповільніше. Фелікс повернувся, за ним ішли двоє чоловіків, одягнені з ніг до голови в чорне. Обоє були дуже схожі на Аро, один із них мав таке ж саме довге чорне волосся. В другого волосся було сніжно-біле – того самого відтінку, що й обличчя, – воно також розсипалося по плечах. На їхніх обличчях була така ж сама пергаментна шкіра.
- Предыдущая
- 79/97
- Следующая
