Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 63

• Предыдущая
• 63/97
• Следующая

Можливо. Це буде нелегко; насправді буде дуже важко відмовитися від своїх галюцинацій і намагатися поводитися, як доросла людина. Але, імовірно, я повинна так вчинити. І можливо, я б змогла це зробити. Якби у мене був Джейкоб.

Я не могла ухвалити таке важливе рішення ось так гарячково, просто зараз. Це занадто боляче. Краще я думатиму про щось інше.

У голові крутилися образи мого сьогоднішнього безрозсудного вчинку, хоча я й намагалася думати про щось приємне… відчуття польоту, поки я падала, чорна вода, витівки течії… обличчя Едварда… Я на деякий час затримала цей образ. Теплі руки Джейкоба, які намагаються втовкти в мене життя… І пекучий дощ, що силкується пробитися крізь фіолетові хмари… дивний вогонь на хвилях…

Було щось знайоме в цьому спалаху кольору на поверхні води. Звісно, це не міг бути справжній вогонь…

Раптом мої думки урвав шум машини, яка під’їжджала до будинку. Я чула, як вона зупинилася перед ґанком, хтось відчинив, а тоді зачинив дверцята. Я подумала, що краще буде, якщо я сяду, але одразу ж передумала.

Я ледве впізнала Біллі, він говорив дуже тихо, і голос його був схожий на сердите бурчання.

Двері відчинилися, загорілося світло. Я примружилася – на якусь мить я осліпла. Джейкоб прокинувся й, ковтаючи ротом повітря, зірвався на ноги.

– Вибачте, – пробурмотів Біллі. – Ми вас розбудили? Мої очі зосередилися на обличчі Біллі, і коли я зуміла прочитати його вираз, вони наповнилися сльозами.

– О ні, Біллі! – простогнала я. Він повільно кивнув, його обличчя перекосилося від горя.

Джейк поспішив до батька й узяв його за руку. Тепер, коли він відчував біль, його обличчя здавалося трохи дитячим – воно зовсім не пасувало до тіла дорослого чоловіка.

Сем стояв позаду Біллі, підштовхуючи його крісло через поріг. Його звична холоднокровність кудись зникла, поступившись місцем нестерпному болю.

– Мені так шкода, – прошепотіла я. Біллі кивнув.

– Це важко для всіх.

– Де Чарлі?

– Твій батько досі в лікарні зі Сью. Треба багато… чого підготувати.

Я важко ковтнула.

– Краще я повернуся назад, – промимрив Сем і швидко зник у дверях.

Біллі висмикнув руку й покотив візок через кухню у свою кімнату.

Якусь мить Джейкоб дивився на нього, а тоді повернувся до мене і знову сів на підлогу біля канапи. Він схилив обличчя на руки. Я погладила його по плечу, намагаючись підшукати влучні слова, але марно.

За якийсь час Джейкоб схопив мою долоню й притис до свого обличчя.

– Як ти почуваєшся? З тобою все гаразд? Мабуть, мені треба було відвезти тебе до лікаря чи ще кудись, – зітхнув він.

– Не хвилюйся за мене, – прокаркала я. Він повернув голову, щоб подивитися на мене. Його очі почервоніли.

– Маєш кепський вигляд.

– Почуваюсь я також не дуже добре.

– Я піджену твій пікап і відвезу тебе додому – мабуть, тобі краще бути там, коли повернеться Чарлі.

– Гаразд.

Чекаючи на Джейка, я в’яло лежала на канапі. Біллі був ув іншій кімнаті, він мовчав. Мені здавалося, що я підглядаю у дверну щілину, спостерігаю за чужим горем.

Джейкоб упорався швидко. Рев мого двигуна порушив тишу швидше, ніж я чекала. Джейк допоміг мені встати з канапи, не промовивши й слова, і обняв мене за плечі, коли я затремтіла, вийшовши на вулицю. Він без вагань зайняв місце водія, всадовивши мене поруч і міцно пригорнувши мене. Я поклала голову йому на груди.

– Як ти дістанешся додому? – запитала я.

– Я не збираюся вертатися додому. Ми досі не зловили кровопивцю, пам’ятаєш?

Я знову затремтіла, але цього разу не від холоду.

Решту дороги ми мовчали. Холодне повітря остаточно збудило мене. Мій мозок напружився, він працював дуже швидко.

А що коли…? Як правильно вчинити?

Тепер я не могла уявити собі життя без Джейкоба – я не хотіла навіть думати про це. Якимсь чином він став невід’ємною частиною мого існування. Проте залишити все так, як воно є… було б жорстоко – здається, саме в цьому звинуватив мене Майк?

Я згадала, як хотіла, щоб Джейкоб був моїм братом. Тепер я збагнула: все, що мені потрібно, – це мати законне право на нього. Зараз він обнімає мене не зовсім по-братському. Але мені добре – тепло, спокійно та звично. Безпечно. Джейкоб – безпечне пристановище.

Я могла би заявити на нього своє право. Це у моїй владі.

Проте я знала, що мені б довелося все йому розказати. Це єдиний шлях, щоб бути з ним чесною. Я повинна розповісти все так, щоб він правильно мене зрозумів – що я не для нього, що він захороший для мене. Джейкоб уже давно знав, що я зламана, це його зовсім не здивує, але йому треба усвідомити, наскільки я несправна. Та тоді б мені довелося визнати, що я божевільна, – пояснити, що я чую голоси. Він повинен дізнатися про все, перш ніж приймати рішення.

Та хоч я й усвідомлювала необхідність цього, я знала, що він візьме мене такою як є, незважаючи ні на що. І навіть не замислиться, перш ніж відповісти.

І мені доведеться пристати на це – присвятити йому кожну часточку, що залишилася від мене. Це єдиний спосіб бути з ним чесною. Та чи зможу я на таке відважитися? Чи зможу я це зробити?

Невже я вчиню погано, якщо спробую зробити Джейкоба щасливим? Навіть якщо любов, яку я відчуваю до нього, – лише слабке відлуння того, на що я здатна, навіть якщо моє серце далеко звідси, блукає й сумує за моїм вітряним Ромео, невже це так неправильно?…

Джейкоб зупинив машину перед моїм темним будинком і заглушив двигун; раптом стало дуже тихо. Як і багато разів до цього, тепер він був, здається, на одній хвилі зі мною.

Він обняв мене другою рукою й щосили притиснув до себе. Я знову відчула, що мені дуже добре. Так, немов я знову нормальна.

Я гадала, що він думає про Гаррі, але коли він заговорив, у голосі лунало перепрошення:

– Вибач. Я знаю, що ти не поділяєш моїх почуттів, Білко. Присягаюся, що не маю нічого проти. Зараз я такий щасливий, що з тобою все гаразд, аж ладен співати… але б’юсь об заклад, ніхто не захоче цього чути, – він засміявся своїм гортанним сміхом просто мені у вухо.

Моє дихання почастішало, й обідране горло дало про себе знати.

Чи хотів би Едвард, яким би байдужим він не був, щоб я була настільки щасливою, наскільки це можливо за даних умов? Якби він був мені просто другом, чи побажав би він мені щастя? Думаю, що так. Він не тримав би на мене зла за те, що я віддала маленьку часточку своєї любові Джейкобу. Зрештою, це не одна й та сама любов.

Джейкоб притиснув свою гарячу щоку до моєї голови.

Якби я повернула голову – якби я торкнулася губами його оголених грудей… без тіні сумніву, я знала, що сталося б далі. Це буде дуже легко. І не треба буде нічого пояснювати.

Та чи зможу я це зробити? Чи зможу я зрадити своє відсутнє серце, щоб зберегти мізерне існування?

По шкірі побігли мурашки, поки я вирішувала, чи повертати голову.

А тоді – так чітко, немов мені загрожувала страшна небезпека, – я почула, як оксамитовий Едвардів голос прошепотів мені дещо на вухо.

«Будь щасливою», – сказав він мені.

Я завмерла.

Джейкоб відчув, як я напружилася, й автоматично відпустив мене, потягнувшись до дверей.

Зажди, – хотіла сказати я. – Хвилинку. Та я сиділа нерухомо й дивилася поперед себе, слухаючи луну Едвардового голосу.

В кабіну пікапа увірвалося крижане повітря.

– О! – прошипів Джейкоб, наче хтось ударив його в живіт. – Чорт забирай!

Тут-таки він захлопнув дверцята й повернув ключ запалювання. Його руки так тремтіли, що я не була певна, чи вдасться це йому.

– Що сталося? Він завів двигун зарізко, тепер пікап сичав і смикався.

– Вампір, – випалив Джейк. Кров ударила мені в обличчя, у голові запаморочилося.

– Звідки ти знаєш?

– Тому що я відчуваю запах! Чорт!

Очі Джейкоба були дикі, поглядом він прочісував темну вулицю. Здається, він не помічав, що його тіло тремтить.

– Атакувати – чи виманити її з дому? – прошипів він сам до себе.

• Предыдущая
• 63/97
• Следующая