Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 53

• Предыдущая
• 53/97
• Следующая

Його голос долинав до мене здалеку, немов із довгого тунелю; я більше не розрізняла окремих слів. На моєму чолі виступили великі краплі поту, а у шлунку закрутило, наче я знову захворіла на шлунковий грип. Я почувалася геть так само, як тоді, коли хворіла на грип.

Я швидко відвернулася від Джейка й перехилилася через колоду. Мене скрутило від несподіваного нападу, страшенно хотілося виблювати; в животі зовсім порожній шлунок стиснувся в клубок.

Вікторія тут. Вона шукає мене. Вона вбиває незнайомців у лісі. Там, де зараз Чарлі… Голова йшла обертом.

Джейкоб схопив мене руками за плечі, щоб я не впала на скелі. Я відчувала його теплий подих на своїй щоці.

– Белло! В чому справа?

– Вікторія, – випалила я, жадібно ковтаючи повітря й борючись із новим нападом.

У голові пролунав лютий рик Едварда.

Я відчула, як Джейкоб тягне мене вгору. Він незграбно всадовив мене до себе на коліна, поклавши мою голову собі на плече. Він намагався втримати мене так, щоб я не впала. Забрав мок ре від поту волосся з мого обличчя.

– Хто? – запитав Джейкоб. – Ти чуєш мене, Белло? Белло?

– Вона не подружка Лорана, – простогнала я, притулившись до його плеча. – Вони просто старі друзі…

– Може, тобі треба води? Лікаря? Скажи, що я можу зробити, – не вгавав він.

– Я не хвора – я нажахана, – пояснила я пошепки.

Хоча словом «нажахана» навряд чи можна було до кінця описати мій стан.

Джейкоб поплескав мене по спині.

– Ти боїшся цієї Вікторії? Я кивнула й затремтіла ще дужче.

– Вікторія – це та рудоволоса жінка? Я знову затремтіла й простогнала:

– Так.

– Звідки тобі відомо, що вона не його подруга?

– Лоран сказав, що її коханцем був Джеймс, – пояснила я, мимоволі намацавши серпик шраму на руці.

Джейк підняв моє обличчя своєю великою долонею й пильно подивився мені в очі.

– Він сказав тобі ще щось, Белло? Це дуже важливо. Ти знаєш, чого їй треба?

– Ще б пак, – прошепотіла я. – Їй потрібна я. Його очі округлилися від здивування, потім знову звузилися.

– Чому? – запитав він.

– Едвард убив Джеймса, – прошепотіла я. Джейкоб так міцно стиснув мене, що тепер не було сенсу ховатися – він мене захистить. – Вона просто… оскаженіла. Лоран казав, вона вважає, що справедливіше буде вбити мене, а не Едварда. Око за око. Вона не знала – мабуть, і досі не знає, – що… що… – я насилу вдихнула. – Що все змінилося, що Каллени поїхали. Й Едварда немає.

Джейкоб був трохи спантеличений, на його обличчі змішалося кілька почуттів.

– Ось у чому справа? І чому ж Каллени поїхали?

– Я всього-на-всього людина. Нічого особливого, – пояснила я, ледь помітно знизавши плечима.

Щось схоже на гарчання – не справжнє гарчання, а радше людське волання – вихопилося з грудей Джейкоба.

– Якщо той клятий кровопивця й справді такий тупий…

– Будь ласка, – благала я. – Будь ласка. Не треба. Джейкоб трохи повагався, але зрештою кивнув.

– Це дуже важливо, – сказав він знову, його обличчя стало серйозним. – Саме це нам потрібно було знати. Ми повинні розказати про все хлопцям зараз-таки.

Він підвівся й поставив мене на ноги. Тримав мене за талію доти, доки не переконався, що я не впаду.

– Зі мною все гаразд, – обманула я. Він досі підтримував мене однією рукою.

– Ходімо. Він повів мене до пікапа.

– Куди ми?

– Я ще й сам не знаю, – зізнався він. – Я скличу збори. Гей, зажди тут. Я на хвилинку, гаразд? – він залишив мене біля машини.

– Куди ти йдеш?

– Я скоро повернуся, – пообіцяв він. Тоді розвернувся й перетнув стоянку одним стрибком, а далі гайнув через дорогу в ліс. Він пронісся між деревами, швидкий та блискучий як олень.

– Джейкобе! – крикнула я услід хриплим голосом, але він уже зник.

Не найкращий час, щоб зоставатися на самоті. Варто було Джейкобу залишити мене, як моє дихання одразу ж прискорилося. Я повільно залізла в машину й одразу замкнула всі дверцята. Проте це не принесло мені полегшення.

Вікторія й справді на мене полює. Це неймовірне везіння, що вона ще досі не знайшла мене, – везіння і п’ять неповнолітніх вовкулак.

Я різко видихнула. Байдуже, що говорить Джейкоб, сама думка про те, що він був близько біля неї, наганяла на мене жах. Мені байдуже, на кого він перетворюється, коли злиться, – в пам’яті сплило її дике обличчя, її червоне, мов полум’я, волосся, Вікторія така безжалісна й незворушна…

Але якщо вірити Джейкобу, то Лоран мертвий. Невже це можливо? Едвард – у мене всередині все перевернулося – розповідав, як важко вбити вурдалака. Тільки інший вампір може це зробити. Але Джейкоб сказав, що вовкулаки створені саме для цього…

Він пообіцяв, що вони наглянуть за Чарлі, – тож тепер я повинна покластися на вовкулак, щоб уберегти свого батька. Але як я можу їм довіритися? Ми всі в небезпеці! Особливо якщо Джейкоб спробує стати між Вікторією та Чарлі… між Вікторією та мною.

Я знову відчула, що мені зле.

Від несподіваного стуку у вікно я зойкнула – та це був тільки Джейкоб, він уже повернувся. Тремтячими руками я відчинила двері.

– Ти й справді нажахана, еге ж? – запитав він, сівши в машину.

Я кивнула.

– Не бійся. Ми подбаємо про тебе, і про Чарлі також. Обіцяю.

– Думка про те, що ти зустрінешся з Вікторією, лякає мене ще більше, ніж те, що вона знайде мене, – прошепотіла я.

Він засміявся.

– Ти повинна вірити в нас. А то це навіть образливо. Я тільки похитала головою. Я вже бачила вурдалаків у бою.

– Куди ти ходив? – запитала я. Він стиснув губи й нічого не відповів.

– Що? Це також таємниця?

Він насупився.

– Не зовсім. Але це може здатися трохи дивним. Я не хочу тебе налякати.

– Ти ж знаєш, що я уже звикла до дивних речей, – я спробувала усміхнутися, але безуспішно.

Джейкоб знову засміявся.

– Що ж, гадаю, ти це витримаєш. Гаразд. Розумієш, коли ми стаємо вовками, ми можемо… чути одне одного.

Мої брови здивовано полізли вгору.

– Ми чуємо не звуки, – продовжував він, – а… думки – принаймні думки одне одного – незалежно від того, на якій відстані перебуваємо. Це дуже допомагає, коли ми полюємо, але з іншого боку – це дратує. Соромно, тому що ми не маємо ніяких таємниць одне від одного. Чортівня, правда?

– Ось що ти мав на увазі минулої ночі, коли казав, що розкажеш усім про нашу зустріч, хоча й сам цього не хочеш?

– А ти кмітлива.

– Дякую.

– А ще ти відреагувала так, наче тут немає нічого дивного. Я гадав, це тебе схвилює.

– Це не… ну, ти не перший із моїх знайомих, хто вміє читати думки. Тому мені це й не здається дивним.

– Справді?… Зажди – зараз ти говориш про своїх кровопивць?

– Не смій називати їх так. Він засміявся.

– Яка різниця? Ну добре, про Калленів?

– Тільки… Тільки про Едварда, – я непомітно обхопила себе руками.

Здається, Джейкоба неприємно вразила така новина.

– Я гадав, це вигадки. Я чув легенди про те, що деякі вампіри наділені певними… додатковими вміннями, але я думав, що це просто міфи.

– Хіба ще залишилися непідтверджені міфи? – запитала я, скривившись.

Він насупився.

– Мабуть, ні. Гаразд, зараз ми зустрінемося з Семом та рештою хлопців у тому місці, де ми каталися на мотоциклах.

Я завела машину й виїхала на шосе.

– Отже, ти щойно перевертався на вовка, щоб поговорити з Семом? – запитала я з цікавістю в голосі.

Джейкоб кивнув, при цьому він здавався збентеженим.

– Це тривало зовсім недовго – я намагався не думати про тебе, щоб вони ні про що не здогадалися. Я боявся, що Сем заборонить взяти тебе з собою.

– Його заборона не зупинила б мене.

Я досі не могла думати про Сема, як про гарного хлопця. Щоразу, коли я чула його ім’я, мене аж тіпало зі злості.

– Але це зупинило б мене, – сказав Джейкоб похмуро. – Пам’ятаєш, як минулої ночі я не міг закінчити речення? Як не міг розказати тобі все?

– Ага. Ти наче задихався. Він ледь помітно усміхнувся.

• Предыдущая
• 53/97
• Следующая