Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 47

• Предыдущая
• 47/97
• Следующая

Велетенська темна фігура якось дивно розхитувалася за вікном, нахиляючись до мене, так немов вона збиралася розтрощити скло. Налякана до смерті, я ступила крок назад, стримуючи жахливий крик, що ледь не вихопився з мого горла.

Вікторія.

Вона прийшла по мене.

Мені кінець.

Тільки не Чарлі!

Я здавила в горлі переляканий зойк. Я повинна пройти через усе це мовчки. Я повинна витримати. Якось. Я повинна зробити так, щоб Чарлі не прибіг на мій вереск…

Аж раптом темна постать заговорила знайомим, трохи хриплим голосом.

– Белло! – прошипіла вона. – Ой! Прокляття, відчини вікно! Ой!

Мені знадобилося дві секунди, щоб опанувати свій страх, перш ніж я змогла рухатися. Тоді я поспішила до вікна й відчинила його. Світла, що пробивалося крізь хмаринки, виявилося достатньо, щоб я змогла роздивитися чорну постать.

– Що ти робиш? – сказала я, важко дихаючи.

Джейкоб причепився до верхівки ялини, яка росла посеред маленького дворика Чарлі, й ненадійно погойдувався на ній. Під його вагою дерево схилилося донизу, і тепер він ледве балансував; його ноги були на відстані двадцяти футів від землі – менш ніж за ярд[7] від мене. Тонкі гілки верхівки ялини терлися об дім, спричиняючи дратівливий шум.

– Я намагаюся виконати… – прошипів він, переносячи вагу свого тіла на вершечок дерева, що хиталося під ним, – свою обіцянку!

Я кліпнула вологими затуманеними очима, переконана, що сплю.

– Коли це ти обіцяв, що заб’єшся, впавши з ялини Чарлі? Здається, він зовсім не здивувався, тільки фиркнув і почав погойдати ногами, щоб утримати рівновагу.

– Відійди вбік, – наказав він.

– Що?

Він знову почав щосили розхитуватися ногами туди-сюди. Раптом я усвідомила, що він збирався зробити.

– Джейку, ні!

Але я була змушена відскочити вбік, бо було вже запізно. Він щось пробурмотів і заскочив у моє відчинене вікно.

Я мало не заволала знову, бо злякалася, що він розіб’ється на смерть – чи принаймні покалічиться, вдарившись об дерев’яну стінку. На моє превелике здивування, він вправно пірнув у мою кімнату крізь вікно, приземлившись на ноги з тихим глухим звуком.

Ми обоє, затаївши подих, автоматично зиркнули в напрямку дверей, щоб переконатися, що шум не збудив Чарлі. Якусь мить ми мовчали, а тоді до нас долинуло спокійне похропування Чарлі.

На обличчі Джейкоба з’явилася широка посмішка; він був дуже задоволений собою. Це була не та усмішка, яку я знала й так любила, – це була нова посмішка на новому обличчі, що належало Семові. Вона тільки віддалено нагадувала Джейкову справжню щиру усмішку.

Цього для мене було занадто.

Вчора я до ночі плакала через цього хлопця. Його різка відмова пробила нову болючу рану в моїх грудях. Він залишив по собі новий нічний кошмар, як інфекцію в рані, яка кривавиться після поранення. А тепер він тут, у моїй кімнаті, посміхається, наче нічого й не сталося. Хоча його поява була шумна й незграбна, найгіршим було те, що вона нагадала мені про ті часи, коли Едвард пробирався вночі у моє вікно, і цей спогад роз’ятрив болючі рани.

Все це, а ще той факт, що я була втомлена як собака, не сприяло дружньому спілкуванню.

– Вимітайся звідси! – прошипіла я, вкладаючи в шепіт якомога більше злості.

Джейк кліпнув, на його обличчі застиг здивований вираз.

– Ні, – запротестував він. – Я прийшов, щоб вибачитися.

– Я не приймаю твоїх вибачень!

Я намагалася відштовхнути його назад до вікна – зрештою, якщо це сон, то це не завдасть йому болю. Але мої спроби були марні. Я навіть не зрушила його з місця. Я швидко опустила руки й вступилася.

На Джейкобі не було сорочки, й оскільки з вікна дув досить холодний вітер – я вся аж тремтіла, – мені було неприємно тримати руки на його оголених грудях. Його шкіра палала, як і чоло того разу, коли я востаннє його торкалася. Так наче в нього досі була гарячка.

З виду він не здавався хворим. Він здавався велетенським. Він схилився наді мною, загородивши собою все вікно, – через мою сердиту реакцію він утратив дар мови.

Більше я не могла витримувати – немов усі мої безсонні ночі воднораз навалилися на мене. Я так утомилася, що мені здалося: я можу впасти на землю просто тут. Я похитнулася й щосили намагалася не заплющувати очей.

– Белло? – прошепотів Джейкоб схвильовано. Я похитнулася знову, він ухопив мене за лікоть і провів до ліжка. Мої ноги підкосилися, тільки-но я опинилася біля краю ліжка, і я безвольно впала на матрац.

– Гей, із тобою все гаразд? – запитав Джейкоб, тривожно зморщивши чоло.

Я подивилася на нього, сльози й далі стікали по щоках.

– Чому в біса мені має бути добре, Джейкобе? Тривога на його обличчі змінилася гіркотою.

– Правильно, – погодився він і глибоко вдихнув. – Чорт. Гаразд… Я – я… пробач мені, Белло, – безперечно, вибачення було щирим, хоча в рисах обличчя й досі читалася злість.

– Навіщо ти прийшов сюди? Мені не потрібні твої вибачення, Джейку.

– Я знаю, – прошепотів він. – Але я не зміг залишити все як є. Це було просто жахливо. Вибач.

Я втомлено похитала головою.

– Я нічого не розумію.

– Я знаю. Я хочу все пояснити… – він раптом замовк. Його рот роззявився, наче йому перекрили кисень. Потім він знову глибоко вдихнув. – Але я не можу пояснити, – сказав він досі злісно. – Якби ж я міг!

Я схилила голову та сперлася на руки. Тому моє запитання прозвучало приглушено.

– Чому?

Якусь мить він мовчав. Я повернула голову вбік – була занадто втомлена, щоб підвести її, – аби поглянути на його обличчя. Воно мене вразило. Очі були примружені, зуби міцно зціплені, від напруження на чолі з’явилися дрібні зморшки.

– Що трапилося? – запитала я.

Він важко видихнув, і я зрозуміла, що він також затримував дихання.

– Я не можу, – пробурмотів він розгублено.

– Не можеш що? Він проігнорував моє запитання.

– Послухай, Белло, у тебе була коли-небудь таємниця, про яку ти не могла нікому розказати?

Він подивився на мене розуміючими очима, і я одразу ж подумала про Калленів. Сподіваюся, на моєму обличчі не з’явився винуватий вираз.

– Щось таке, що ти повинна була приховувати від Чарлі, від своєї матері…? – не вгавав Джейк. – Щось, про що ти не збираєшся говорити зі мною? Навіть зараз?

Я відчула, що мої очі звузилися. Я не відповіла на його запитання, але знала, що він обов’язково сприйме мовчання як згоду.

– Розумієш, може, у мене виникла така сама… ситуація? – він знову напружився, добираючи правильні слова. – Іноді відданість чомусь чи комусь стає на перешкоді. Іноді це не твоя таємниця, і не тобі вирішувати, чи розповісти її.

Я не могла заперечити. Він був на сто відсотків правий – я знала таємницю, якою не могла поділитися, бо вона була не моя, і яку я повинна була тільки захищати. Таємницю, про яку, як виявилося, він уже знав.

Я все одно не розуміла, який це має стосунок до нього, Сема чи Біллі. Що все це означало тепер, коли Каллени поїхали?

– Не збагну, для чого ти прийшов сюди, Джейкобе, якщо ти збирався загадувати мені загадки замість того, щоб дати на них відповіді.

– Мені дуже шкода, – прошепотів він. – Це зводить усе нанівець.

Якийсь час ми дивилися одне на одного в темній кімнаті, на наших обличчях завмер вираз безнадії.

– Мене вбиває те, – сказав він різко, – що насправді ти вже все знаєш. Я вже все тобі розказав!

– Про що ти говориш?

Він глибоко вдихнув і схилився наді мною, за лічені секунди вираз безнадії на його обличчі змінився спалахом натхнення. Він пильно дивився мені в очі, а голос його був швидкий та нетерплячий. Джейк говорив просто мені в обличчя; його подих був такий самий гарячий, як і шкіра.

– Гадаю, я знаю спосіб, як зробити так, щоб усе вийшло, – бо ти вже все знаєш, Белло! Я не можу вимовити цього, але якби ти здогадалася сама… Це б усе змінило!

– Ти хочеш, щоб я сама здогадалася? Здогадалася про що?

• Предыдущая
• 47/97
• Следующая