Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 36
- Предыдущая
- 36/97
- Следующая
– Не можу уявити, що колись я не захочу бути біля тебе, – сказала я, і це була щира правда.
Джейкоб радісно всміхнувся.
– З цим я зможу жити.
– Але не чекай більшого, – попередила я його, намагаючись вивільнити свою руку. Він міцно тримав її.
– Насправді тебе це не так уже й дратує, правда? – вимогливо запитав він, стискаючи мої пальці.
– Ні, – зітхнула я. Насправді мені було добре. Його рука була набагато теплішою за мою, а останнім часом я постійно мерзла.
– І тебе зовсім не хвилює, що думає отой, – Джейкоб тицьнув пальцем у бік туалету.
– Гадаю, що ні.
– Тоді в чому проблема?
– Проблема в тому, – сказала я, – що для мене це означає зовсім не те, що для тебе.
– Що ж, – він міцніше стиснув мою руку. – Це моя проблема, чи не так?
– Прекрасно, – пробурмотіла я. – Тоді не забувай про це.
– Не забуду. Чека з гранати вже витягнута, й вона в моїй руці, еге ж? – він штовхнув мене в бік.
Я закотила очі. Я подумала: якщо він хоче звернути все на жарт, то має на це повне право.
Він тихо сміявся, а його рожевий палець малював щось на моїй руці.
– Тут у тебе такий дивний шрам, – сказав він раптом, повернувши мою руку, щоб краще роздивитися. – Як серп. Звідки він у тебе?
Вказівним пальцем вільної руки він провів довгу лінію по сріблястому півмісяцю, який ледве виднівся на блідій шкірі. Я насупилася.
– Ти справді гадаєш, що я пам’ятаю, звідки всі мої шрами?
Я очікувала, що мене затопить потік спогадів – наче зірве дамбу. Але, як завжди, в присутності Джейкоба цього не трапилося.
– Він холодний, – сказав Джейк, легенько натиснувши на те місце, де мене вкусив Джеймс.
Саме в цей момент із туалету вийшов Майк, його обличчя було бліде й зарошене потом. Він мав жахливий вигляд.
– Ой, Майку, – вигукнула я.
– Не заперечуєш проти того, щоб поїхати звідси вже зараз? – прошепотів він.
– Звісно, що ні.
Я вивільнила руку й пішла допомогти Майку. Здавалося, він от-от звалиться з ніг.
– Що? Виявилося, що фільм застрашний для тебе? – запитав Джейкоб грубо.
Майк злісно зиркнув на нього.
– Власне, я не дивився фільм, – пробурмотів він. – Мені стало погано ще перед тим, як погасло світло.
– Чому ти нічого не сказав? – мовила я, коли ми рушили до виходу.
– Я гадав, усе минеться, – відповів він.
– Одну секундочку, – сказав Джейкоб, коли ми підійшли до дверей. Він швидко вернувся до прилавка з попкорном.
– Можете дати мені порожнє відерце для попкорну? – запитав він у дів чини за прилавком. Вона глянула на Майка й одразу ж кинула Джейкобу порожнє відерце.
– Тільки виведіть його звідси, будь ласка, – заблагала вона. Мабуть, у разі чого саме їй доведеться мити підлогу.
Я вивела Майка на прохолодне вологе повітря. Він глибоко вдихнув. Джейкоб наздогнав нас. Він допоміг мені всадовити Майка на заднє сидіння машини й із серйозним видом подав йому порожнє відерце.
– Будь ласка.
Це все, що він сказав.
Ми опустили вікно, щоб впустити в машину прохолодне нічне повітря, сподіваючись, що це допоможе Майку. Я обхопила ноги руками, щоб зберегти тепло.
– Знову змерзла? – запитав мене Джейкоб й обняв однією рукою, перш ніж я встигла відповісти.
– А ти ні?
Він похитав головою.
– Мабуть, у тебе гарячка, – пробурмотіла я. Було холодно. Я торкнулася пyчками його чола – воно просто пашіло.
– Ой, Джейку, ти гориш!
– Я почуваюся чудово, – знизав він плечима. – Я цілком здоровий.
Я насупилася й діткнулася його чола знову. Шкіра палала під моїми пальцями.
– Твої руки мов лід, – пожалівся він.
– Може, справа в мені, – погодилась я.
Майк застогнав і виблював у відерце. Я скривилася, сподіваючись, що мій власний шлунок витримає цей звук і запах. Джейкоб тривожно озирнувся через плече, щоб переконатися, що його машина не забруднилася.
Дорога назад здавалася довшою.
Джейкоб мовчав і про щось думав. Він продовжував обнімати мене, й мені було так жарко, що холодний вітерець приносив задоволення.
Я дивилася у вікно, і мене переповнювало почуття вини.
Навіщо тільки я заохочую Джейкоба? Кляте самолюбство. Дарма, що я намагалася чітко вказати свою позицію. Якщо Джейк відчув бодай якусь надію на те, що це може перерости в щось більше, ніж просто дружба, то значить, я висловилася недостатньо ясно.
Як мені пояснити, щоб він утямив? Я просто оболонка, порожня всередині. Немов пустий будинок, не придатний для життя, – протягом довгих місяців я була наче нежива. Зараз мені стало трохи ліпше. Вітальня тепер у кращому стані. Але це все – тільки невеликий шматочок. А Джейк заслуговує на більше – більше, ніж однокімнатне напівзруйноване приміщення. Ніякі намагання з його боку не зможуть повернути мене у нормальний стан.
Проте я знала, що незважаючи ні на що, я не зможу його прогнати. Я потребувала його, просто егоїстично потребувала його присутності. Можливо, я зумію висловитися чітко, так щоб він зрозумів: не варто до мене залицятися. На саму лише думку про це я затремтіла, й Джейкоб міцніше мене пригорнув.
Я відвезла Майка додому на його «шевроле», Джейкоб їхав за нами, щоб потім забрати мене додому. Усю дорогу назад Джейкоб мовчав. Може, він думав про те саме, що і я? Може, він передумав?
– Я б зайшов, адже ще зовсім рано, – сказав він, зупинившись біля мого пікапа. – Але, мабуть, ти мала рацію стосовно гарячки. Мені погано. Я почуваюся якось… якось дивно.
– Ні, невже й ти також? Хочеш, я відвезу тебе додому?
– Ні, – відповів він і нахмурився. – Я не те щоб хворий. Просто… щось не так. Якщо мені також стане недобре, то я зупинюся.
– Подзвониш, тільки-но доберешся додому? – запитала я з тривогою в голосі.
– Звісно, – він спохмурнів. Він дивився в темряву й кусав нижню губу.
Я відчинила дверцята, щоб вийти з машини, але він легенько схопив мене за зап’ястя. Я знову відчула, наскільки його шкіра була тепліша за мою.
– Що таке, Джейку? – запитала я.
– Я хочу щось сказати тобі, Белло… Мабуть, це прозвучить банально.
Я зітхнула. Звісно, це буде продовженням нашої розмови в кінотеатрі.
– Слухаю.
– Я знаю, що ти дуже нещасна. І можливо, це тобі не допоможе, але я хочу, щоб ти знала – я завжди поруч. Я ніколи не покину тебе – обіцяю, ти завжди можеш на мене розраховувати. Ого, це й справді звучить банально. Але ти знаєш, що це правда, еге ж? Що я ніколи-ніколи тебе не підведу?
– Так, Джейку. Я знаю. Я завжди розраховую на тебе, навіть більше, ніж тобі здається.
Усмішка осяяла його обличчя, як вечірнє сонце змушує палати небо, і мені закортіло вирвати собі язика. Я не сказала жодного слова неправди, а слід було. Адже правда тільки завдасть Джейкові болю. Тоді я підведу його.
Його обличчя стало якесь дивне.
– Я й справді гадаю, що мені краще поїхати додому, – сказав він.
Я швидко вийшла з машини.
– Подзвони мені! – гукнула я, коли він рушив із місця.
Я дивилася йому вслід. Здається, з керуванням машиною він справлявся. Коли він зник за поворотом, я дивилася на порожню дорогу, відчуваючи якусь слабкість, хоч на це й не було жодної фізичної причини.
Як я хотіла, щоб Джейкоб Блек був моїм братом, моєю кров’ю й плоттю, щоб я мала законне право на спілкування з ним і щоб мене не гнітило відчуття провини, як от зараз! Бог свідок, я ніколи не хотіла використовувати Джейкоба, але я не могла інакше пояснити почуття вини, як тим, що справді його використала.
Ба більше, я ніколи не хотіла його любити. Єдине, що я знала напевне, – відчувала всім своїм єством, до мозку кісток, від вершечка голови до кінчиків пальців ніг, знала всім серцем і душею, – було те, що любов дає другому силу зруйнувати тебе вщент.
Але тепер Джейкоб був потрібен мені, потрібен як наркотик. Я спиралася на нього задовго і зайшла далі, ніж планувала. Тепер я не могла дозволити, щоб він страждав, але й не могла не ранити його. Він думав, що час і терпіння змінять мене, і хоча я знала, що Джейк глибоко помиляється, я також знала, що дозволю йому спробувати.
- Предыдущая
- 36/97
- Следующая