Кримські відгуки - Украинка Леся - Страница 3

• Предыдущая
• 3/4
• Следующая

Перед твоїм олтарем.

Х о р

Слава тобi!

Срiбнопрестольная,

Вiчноосяйная,

Дивно потужная!

Слава той!

I ф i г е н i я

Ти, переможная, стрiлами ясними

Темряву ночi ворожу поборюєш, -

Нам свою ляску з'ясуй!

Течнi чари, таємнi наслання Еребовi,***

Нам поможи побороть!

Х о р

Слава тобi!

Срiбнопрестольная,

Вiчноосяйная,

Дивно потужная!

Слава тобi!

Iфiгенiя вiддає дiвчатам чарку i фiал, робить знак рукою, i дiвчата iдуть у храм. Iфiгенiя ворушить багаття на олтарi, щоб яснiше горiло, поправляє покраси.

I ф i г е н i я

(сама)

Ти, срiбнолука богине-мисливице,

Честi i цноти дiвчат обороннице,

Помiч свою нам подай…

(Пaдає на колiна перед олтарем i простягає в розпачi руки до статуї).

Прости мене, величная богине!

Устами я слова сi промовляю,

А в серцi їх нема…

(Встає, одступає вiд олтара i дивиться на море).

А в серцi тiльки ти,

Єдиний мiй, коханий рiдний краю!

Все, все, чим красен людський вiк короткий,

Лишила я в тобi, моя Елладо.

Родина, слава, молодiсть, кохання

Зосталися далеко за морями.

А я сама на сiй чужiй чужинi,

Неначе тiнь забутої людини,

Що по Гадесових полях блукає,

Сумна, блiда, безсила, марна тiнь!

(Iде на сходи порталу i притуляється до колони).

Холодний мармур - тiльки ж i притулку!

А як було я голову схиляла

До матерi коханої на груди

I слухала, як рiдне серце билось…

Як солодко було тримать в обiймах

Тоненький стан мого хлоп'ятка-брата,

Мого золотокудрого Ореста…****

Латони дочко, сестро Аполлона!*****

Прости своїй рабинi спогад сей!..

Хоч би менi вiтри принесли звiстку,

Чи там живий ще мiй шановний батько

I лвба матiнка… Сестра моя, Електра,

Вже досi одружилась. A Орест?

Вiн досi вже на грищах олiпiйських

Отримує вiнцi. Як мусить гарно

Оливи срiбне листя одбивати

Проти злотистих кучерiв його.

Та не за прудкiсть вiзьме надгороду,

Хiба за диск, бо завжди Ахiллес******

Вiнцi за прудкiсть брав. Чи вiн живий,

Мiй Aхiллес?.. Тепер уже не мiй, -

Там, може, еллiнка або троянська бранка

Зове його своїм… O Aртемiдо,

Рятуй мене вiд мене, захисти!

(Сходить знов додолу і сідає на найближчому щаблі сходів під кипарисом)

Як зашумiли смутнi кипариси!

Осiннiй вiтер… Хутко вже й зимовий

По сiй дiбровi звiром зареве,

Закрутиться на морi снiговиця,

I море з небом зiллється в хаос,

А я сидiтиму перед скупим багаттям,

Недужа тiлом i душею хвора;

Тодi ж у нас, в далекiй Арголiдi*******

Цвiстиме любо вiчная весна,

I пiдуть в гай аргоськi дiвчата

Зривати анемони та фiалки,

I може… може, спом'януть в пiснях

Славутню Iфiгенiю, що рано

Загинула за рiдний край… O Мойро!********

Невже тобi, суворiй, грiзнiй, личить

Робити посмiхи над бiдними людьми?!

Стiй, серце вражене, вгамуйся, горде,

Чи нам же, смертним, на богiв iти?

Чи можем ми змагатись проти сили

Землерушителiв i громовладцiв?

Ми, з глини створенi… А хто створив нас?

Хто дав нам душу i святий вогонь?

Ти, Прометею, спадок нам покинув

Великий, незабутнiй! Тая iскра,

Що ти здобув для нас вiд заздрих олімпійцiв,

Я чую пал її в своїй душi,

Він, мов пожежi пломiнь, непокiрний,

Вiн висушив мої дiвочi сльози

В той час, як я одважно йшла на жертву

За честь i славу рiдної Еллади.

Ви, еллiнки, що сльози проливали,

Як Iфiгенiю на славну смерть вели,

Тепер не плачете, що ваша героїня

Даремне, на безслав'ї тихо гасне?

(Стає перед олтарем)

Навiщо ти мене, богине, врятувала,

B далекую чужину завела?

Кров еллiнки була тобi потрiбна, -

Шоб погасити гнiв проти Еллади,-

Чому ж ти не дала пролити крoв?

Вiзьми її,- вона твоя, богине!

Нехай вона не палить жил моїх

(Дiстає з-за олтаря жертовний нiж, одкидая плащ i замiряєтьcя мечем проти серця, але раптом пуская меч додолу).

Нi, се не варт нащадка Прометея!

Коли хто вмiв одважно йти на страту,

Той мусить все одважно зустрiчать!

Коли для слави рiдної країни

Така потрiбна жертва Артемiдi,

Щоб Iфiгенiя жила в сiй сторонi

Без слави, без родини, 6ез iмення,

Хай буде так.

(Смутно похиливши голову, іде до моря, спиняється на найвищому щаблі сходів, що спускаються в море, і дивиться який час у простор).

Аргосе, рiдний мiй!

Волiла б я сто раз умерти,

Нiж тута жити! Води Стiкса й Лети*********

Не вгасять спогадiв про любий рiдний край!

Тяжкий твiй спадок, батьку Прометею!

(Тихою, рівною ходою вiддаляється в храм).

Vila Iphigenia, 15. I. 1898 * Іфігенія - дочка грецька царя Агамемнона. Коли греки пішли війною на Трою, Артеміда наказала принести в жертву Іфігенію, щоб не дув супротивний вітер. Але перед жертвоприношенням Артеміда перенесла Іфігенію в Тавріду і зробила її своєю жрицею. ** Артеміда - за грецькою міфологією, богиня місяця, полювання, лісів. *** Ереб - за міфологією, підземне царство мороку. **** Орест - брат Іфігенії. ***** “Латони дочко, сестро Аполлона!” - Артеміда. ****** Ахіллес - герой Троянської війни. ******* Арголіда - північно-східна область Пелопоннесу у Стародавній Греції. ******** Мойра - за грецькою міфологією, одна з трьох богинь долі. ********* Стікс і Лета - ріки підземного царства.

Тихо i тепло, так наче i справдi весна.

Небо неначе спалахує часом вiд мiсяця ясного свiтла,

Мiняться бiлi хмаринки то срiблом, то злотом.

Ледве на мiсяць наплине прозорая хмара,

Коло на нiй засiяє, мов одсвiт далекий веселки.

Зорi мiж дрiбними хмарками наче таночки заводять.

Снiг на верхів'ї узгiр'я блищить так яскраво,

Що видяеться не раз, мов займаються раптом вогні вартовi.

Матовим срiблом бiлiють дахи на будинках,

Тіні рiзкi вирiзняють балкони, тонкi балюстради,

А кипариси мiж ними здаються високими вежами замків

Листя широке магнолiй, важке, нерухоме,

Кованим срiблом здається;

Тiнь фантастична латанiй лягла на блискучий помiст мармуровий.

Лаври стоять зачарованi, жоден листок не тремтить.

Тихо в садку, тихо в мiстi, бо пiзня година.

Вже й на горi, у будинках вогнів небагато лишилось

Злотом червоним горiти. Скрiзь тихо,

Тiльки потiк невидимий гiрський, як млиновеє коло, шумить,

Пiсня часами озветься десь, ледве лунає…

Часом на вулицi люди проходять безгучно, мов тіні,

Море далеко лелiє так нiжно, як мрiя.

Легкi тумани серпанками соннi долини вкривають.

Тихо i тепло… I сон не бере, i робота не йде.

Я походжаю по свому балконi, що довгий, високий,

Мов корабельний чердак. Видко звiдти всi гори,

Хiба широкий намет i далекеє море,

Звiдти легше й думкам розлiтатись по всiх українах…

Довго я так походжала, а мрії та думи снувялись,

Мов на коловротi прядиво тонке; порветься та й знову прядеться.

Часто лiтали думки мої в сторону рiдну, -

Снiгом повита, закована льодом, лежить вона ген за горами.

Iншiї гори згадались менi, вулицi iншi й будинки,

Тiльки той самий ясний мiсяченько освiчує їх в сю хвилину.

Хто там спить? хто не спить? в кого в вiкнi видко свiтло?..

Раптом чогось я згадала велику, сувору будову,

Брами з важкими замками, сторожу й високу ограду,

А за оградою - вас, мiй товаришу, в клiтцi тюремнiй.

Що, коли ви не спите в сю хвилину?

Шо, коли мiсяць крiзь грати освiчує стiни порожнi

Свiтлом холодним i жаским? Ви, може, в вiкно подивились,

Може, вам видко при мiсяцi мiсто, i вулицi, й гори…

• Предыдущая
• 3/4
• Следующая