Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 5

• Предыдущая
• 5/111
• Следующая

Натомість у готелі «Три Маври» я зупинюся щойно через п'ятнадцять років, і єдиною мотивацією для цього стане Бертольт Брехт, якого я встигну заповажати, особливо за його цинізм. Проте для цього я спершу сам повинен стати цинічним, а це довгий і звивистий шлях.

Від ратуші ми взяли праворуч і невдовзі прорвалися до тих аскетських будиночків. «Це Фуґґерай», — начебто пояснила Аза. Я навіть не вдавав — я справді не розумів. Вона уривчасто перекладала зі словника: «Найстаріше соціальне поселення світу… Колонія для найбідніших… бездомних… Заснував Джейкоб[7] Фуґґер, багатий міщанин і купець, 1521 року… Річна платня за помешкання досьогодні становить 1 (один) ринський ґульден, або 1 (одну) марку 75 пфенігів, або приблизно 1 (один) американський долар». «Річна?» — перепитав я. Аза знову зазирнула до путівника і підтвердила: «Річна. За рік». «Що потрібно для того, аби тут поселитися?» — спитав я. Аза пробіглася очима по сторінці і за хвилину повідомила: «Не мати дому… Щоденно прочитувати три молитви — «Отченаша», «Діву Марію» і «Вірую». «І все?» — спитав я. Вона глянула на небо, ніби шукаючи звідти підкріплення: «Усе».

Я подумав, що чудово б залишитися тут і ще сьогодні почати нове життя. Я платив би один (1!) долар на рік і молився б. На вихідні до мене з Мюнхена приїздила б Аза і ми б виходили прогулятися поза мурами нашого поселення. Я писав би роман про Венецію і тричі на день підживлювався б фуґґерівськими пісними кашами. Я запускав би поволі бороду, цілий рік одягав би ті самі шорти, сандали й вицвілі футболки — як отой старезний дідула зі срібними сережками у бровах і ніздрях.

Мої мрії розбилися об нове Азине повідомлення: «Для того, щоб… ти маєш бути з Авґсбурґа… католиком… потрапити в нужду без власної в тому провини».

Я не відповідав жодній з трьох вимог. Навіть щодо другої з них я мав би щиро визнати себе «католиком східного обряду», а це означає, що ніяким насправді не католиком. Щодо третьої я мав би так само щиро зізнатися, що спустив усе своє майно на картах і рулетці. Мої шанси на Фуґґерай виявилися нульовими.

Залишалися шанси на зворотний потяг до Мюнхена, тобто на півгодинний петинґ у купе чи хоча б на затяжне всмоктування одне одного при закритих очах. Але надвечірній вагон виявився значно заповненішим, ніж ранковий. У кожному купе сиділи якісь неприємні пасажири, кожному з яких чогось баглося до Мюнхена. Ми сиділи поряд і мовчали. Про мінет не могло бути й мови.

У листопаді 94-го ми з Небораком очманіло сунули майже нічними Афінами і кожного зустрічного запитували do you happen to know where is American embassy.

Причина очманілості полягала в тому, що ми лише пару годин, як прилетіли з Києва, де був сніг з дощем, грязюка, мінус два градуси і тотальний екзистенційний розпач. А в Афінах було десь коло вісімнадцяти тепла плюс приголомшливі запахи вогкої зелені та зеленої вогкості і вичовгані до рівного полиску мармурові плити під ногами. Хотілося човгати ними без кінця уздовж тієї вулиці з апельсиновими деревами. То була швидше за все Васіліс Софіяс, хоч певності в цьому ніякої, бо в нас усе одно їхав дах від такої раптової весни і майже нечитабельних написів комічними грецькими літерами. Отже, ми збігли з пагорбів Колонакі, ми йшли, ми сунули і хотіли до моря чи до Парфенону чи ще кудись, але при цьому все запитували зустрічних do you happen to know where is American embassy.[8] Хоч ми й самі не знали, якого хріна ми про це запитуємо.

А потім, скориставшися випадково розчахнутою брамою, забрели на фінал якогось божевільно дорогого прийняття посеред мармурової тераси чийогось палацу, чоловіки походжали у смокінґах і пахкали сиґарами, чи не втричі молодші від них компаньйонки у вечірніх сукнях з розрізами також чимось пахкали і, безумовно, пахли — зеленою вогкістю, а ситуація в цілому пахла незліченним баблом, вершками мафії, корабле- і рабовласництвом, хтось із лакеїв (якщо то був лакей, а не бос) почав недобре на нас витріщатися, ми підморгнули йому, діловито бахнули по шампанському, відщипнули на дорогу по виноградині і неквапом попензлювали до виходу, в разі чого стовідсотково готові будь-кому тут пояснити, що насправді we're just looking for American embassy.[9]

Є міста, яким везе з річками. Місто Базель я люблю зокрема й за те, що воно лежить на Райні. У нас його переважно називають Рейном, але це все одно, що казати «ейн-цвей-дрей» або «хендехох». Отже, домовмося, що ту річку зовуть Райном, а не Рейном. І в цій назві той самий корінь, що в нашому слові «ринва». Але в жодному разі не той, що у слові «урина».

Райн починається у Швейцарських[10] Альпах, десь у Ґраубюндені, де частина місцевих мешканців говорить італійською, а ще інша — навіть ретороманською. Спершу він дотікає до Боденського озера, після якого послідовно вдає, ніби хоче текти на захід — чи не до океану? Але саме в Базелі він різко змінює наміри — так ніби з ним раптово трапляється щось надзвичайне, так ніби його ґедзь укусив, і відвернувшись від заходу, він рішуче змінює напрям на радикально північний. Далі, стікаючи вниз усе пласкішою поверхнею Старої Європи та розливаючись нею дедалі ширше, за якусь тисячу з гаком кілометрів він добігає до Північного моря з усіма його оселедцями. Якщо припустити, що середня швидкість його течії, наприклад, 12 км/год, то буруни, на які я дивився спершу з вікна готелю «Меріан», а потім із Середнього моста в Базелі, мали б дістатися благословенної Голландії десь годин через вісімдесят. І якщо б я кинув у райнські води щойно спорожнену плящину, то десь через вісімдесят годин її виловили б невідомі голландці і страшенно зраділи б такому знакові моєї уваги.

Звідки взялися ці 12 км/год і чому саме стільки — не маю уявлення. Невже ніхто не вимірює швидкість води в річках? Маю надію, що з цим ділом не все так погано і якісь науковці обов'язково цим перейняті.

А чим же переймався я?

З висоти Середнього моста я слав палкі вітання благословенній Голландії одного з днів наприкінці травня, а навколо мене буяла благословенна Швейцарія, кантон Базель. І я все згадував про повітря свободи, від якого свого часу сп'янів загалом непитущий професор Плейшнер (гаразд, хай уже вам Плейшнер, а не Пляйшнер!). Утім, професор п'янів повітрям не в Базелі, а в Берні. А я п'янів не повітрям, а грушевим шнапсом зі щойно спорожненої плящини.

Проте з моста я дивився не в голландський бік, а — як би це сказати? — проти течії, тобто не куди, а звідки. Тобто в полі мого зору праворуч було узвишшя Старого Міста, не надто деталізоване, але виразно увінчане шпилями червонястої катедри. Ліворуч — правобережна половина Базеля, що починалася вже згадуваним готелем, потім ще двома і набережною променадою. Посередині ж була човнова переправа, Мюнстерфере, до речі, линвова — у нас її, можливо, називали б канаткою — це коли пором ковзає впоперек річки, підчеплений зверху до перекинутого поміж берегами тримача — щоб не надто з'їхати з глузду. Перепрошую, з курсу. Зісковзуєш таким чином з правого берега на лівий, а тоді сходами вгору просто до катедри. Ширина Райну в Базелі — на око, хоч дещо і притуманене грушевим шнапсом — десь від 150 до 200 метрів. Тобто це ще не та ріка, до середини якої долетить лише рідкісна птаха. Переправа поромом триває лічені хвилини: сім-вісім. Чи навіть чотири-п'ять?

Але річ не в переправі — річ у тому, що далі за нею був ще один міст. І під ним самою серединою річки пливло щось яскраво-червоне — м'яч? І воно красиво пливло за течією, воно ближчало. М'яч, який красиво розтинає поверхню води?

Насправді то був не м'яч, а голова плавчихи в червоній шапочці, і вона просувалася серединою річки з гідною заздрощів розміреністю, то був брас. Як довго вона вже пливе? Як довго ще пливтиме? І невже їй не самотньо — самій посеред збуруненої весняної води?

• Предыдущая
• 5/111
• Следующая