Выбери любимый жанр

Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 96


Изменить размер шрифта:

96

— Ну, мій голубе? Як же там, га? Як же там з нашою роботою? Посувається ніби? Га? Можна поглянути, чи ще рано? Може, рано, то не треба! Га?

Він, здається, й сам боявся, що Олаф згодиться й одступати вже буде нікуди. Так і сталось. Стефензон дуже зблід, але спокійним і майже флегматичним голосом одповів:

— Я думаю, що можна… Коли хочете… Укрен, будь ласка, сядьте собі в той куток…

Я зараз же сів, куди мені було сказано, й навіть зовсім одвернувся, так що не бачив ні полотна, ні їх самих.

Затупали важкі нехапливі кроки Олафа. Через те, що вони були занадто нехапливі, я вже розумів, що йому замирає серце. За ним подріботів Вальдберг. Зашаруділа простиня, — зняли, значить, покришку. Мовчання. Хтось ступив і зупинився, — мабуть, Вальдберг. Олаф сопить носом.

Ну, чорт їх забирай! — так сидіти зовсім нецікаво! Я погано зробив, що не пішов геть з хати.

Вальдберг щось прошепотів. Але шепіт, певне, відносився не до картини, а до чогось незначного, може, щоб Олаф поправив що-небудь абощо. Знов тихо. Я уявляв собі, як мусить дивитись Вальдберг. Страшно уважно, роззявивши трохи рота. Олаф не дивився на вчителя, ні вчитель на Олафа.

Вони зашепотіли знов, і цей шепіт уже відносився до полотна. Тоді я встав і голосно сказав їм, що хочу вийти зовсім з хати. Вони мене не держали.

Не знаю, що там говорив Вальдберг Олафові, якою признав його роботу, тільки мій Олаф після тої візити засумував. Всю ніч він кректів, вставав чогось, чи на картину дивитись, чи води пити, а зранку десь зник і не приходив аж до самого вечора. У мене ж весь день було таке сильне бажання подивитись на його працю, що мусив себе падлюкою лаяти, аби не одвернути простині.

Ввечері Олаф прийшов цілком спокійний, такий спокійний, що я навіть задумався, чи справді вчора Вальдберг сказав йому що-небудь неприємне. Він почав зі мною жартувати, сміятись, оповідати про свій край, — словом, я був рішуче збитий спантелику.

До цього ще в цей вечір принесло якраз Емму. До неї я думав, що, може, вона причиною зміни в його настрої. Але по ній я побачив, що ця гадка була цілком помилкова: вони, видно, навіть не бачились між собою.

Емма видавалась дуже веселою, безжурною. Зі мною раптом стала такою привітною, немов я їй бозна-що доброго зробив, батько, видно, розказав їй по нашу балачку, бо вона зараз же теж почала розмову про Україну. А вираз лиця при цьому був такий, ніби вона чекала побачити на мені щось надзвичайне, — очевидно, дідок їй сказав, що для забави варто з Укреном поговорити про його Україну. Я робив вигляд, що вона не помилилась, і справді удавав дуже задоволеного її увагою.

Тут же я подумав, що Еммочка, певно, недурно до мене так під’їжджає, — нащось я їй буду потрібний. У всякім разі, я не вірив її безжурності й веселості, з якими вона ходила по ательє, не вірив її байдужжю до Олафового полотна. Що це, власне, полотно й було причиною її візити, в цьому я не сумнівався. Діло, значить, стояло трохи інакше, ніж я уявив, а саме: Вальдберг не тільки не облаяв роботу Стефензона, а навпаки, мабуть, похвалив. Емма, занепокоєна цим, рішила прийти й самій подивитись. Олаф же, певно, був не сумний, а тільки схвильований словами Вальдберга.

Мої підозріння мали під собою деякий ґрунт: Емма, покрутившись по робітні, побалакавши зі мною й з Олафом, раптом звернулась до його:

— Слухайте, Олафе, а батько мені казав, що ви хочете показати мені ваше полотно… Я не сказала цього зразу, бо чекала, що ви будете ввічливим і самі запропонуєте… А ви… Ну, все одно, показуйте…

Я про себе посміхнувся — наївність, надзвичайно одверта й не розрахована на успіх зовсім.

Але вона десь знала, з ким мала діло: Олаф здивувався й стурбувався:

— Вам тато казав, що я хочу показати полотно?!

— Іменно! — недбало одповіла вона, пускаючи дим угору. (Вона курила з такої самої люльки, як і в дон Дієго).

Олаф пильно й неодривно дивився на дівчину: він не допускав, щоб вона могла в свою брехню впутати батька. А, з другого боку, Вальдберг не міг цього їй сказати, не міг хоча б уже через те, що сам не радив йому показувати роботу кому б то не було до конкурсу.

Я чекав, що з того вийде, — я не мав найменшого сумніву, що Емма просто збрехала.

— Ні, я вам не покажу, хоч би й тато дозволив, — нарешті найшов як сказати Олаф.

— Але чому?! Чому, нерозумна ви людино?! — приходячи в незрозумілий по своїй силі гнів, скрикнула Емма. — Я вам з’їм паршиве полотно? Що ви собі гадаєте, нарешті?! Покажіть, я вам кажу! Чуєте?

Олаф, як і я, добре розумів, для чого їй так пильно треба було бачити те полотно. Помалу, але з бездоганною ґречністю він розвів руками й сказав:

— Панно Еммо, я дуже розумію, що вам хочеться подивитись на це нещасне полотно, але, на жаль, не можу задовольнити вашого бажання…

Говорячи це, Олаф не мав виразу людини зовсім спокійної, навпаки, було таке вражіння, що він збирає всі свої сили, щоб не сказати зайвого.

Емма закусила губу й щось почала думати. Густі, чорні, з легким блиском брови її насунулись на очі. Вона уважно дивилась на Олафа, але його не помічала.

— Добре! — рішуче проговорила вона. — Але, глядіть, самі будете потім каятись… Добре, не треба. Не показуйте… Не треба… Ну, дайте мені принаймні чаю. Чи й цього не можна?

Ми їй дали чаю, набили люльку тютюном, самі запалили, й Емма зовсім заспокоїлась. Розходившись, вона зачала співати, спочатку легенько, а далі голосніше й з більшою експресією.

Але ця експресія, дивна річ, задзвеніла тільки тоді виразно, як Олаф, видимо, був незадоволений; я це бачив з того, що він став дуть собі на верхню губу, — так він раз у раз робив, коли його щось дратувало. Емма повинна була це знати, але їй ніби тільки цього й треба було.

Вона вмить скочила з місця й побігла в Олафів куток. Ми теж разом схопились: Олаф, розуміється, рятувати свою картину, а я хто його зна для чого.

Але Емма зовсім не до картини побігла: нахилившись, а потім ставши на коліна перед купою ескізів, вона почала мацати за ними рукою.

— А, єсть-таки! — крикнула вона і показала нам мандоліну. — Я думала, що добродій Олаф уже розбив її на малесенькі тріски. Моя мандолінко! Я вам зараз заграю наших рейнських пісень! Ви чули коли-небудь, добродію Укрен, рейнські пісні? Ні? А Стефензон дуже любить їх. Правда, Стефензоне?

По виразу лиця Стефензона я того не міг би сказати. Він тільки позирнув на те місце, де була мандоліна, і мені здалось, що йому стало досадно, чому він раніше не згадав про неї й не знищив її.

Емма нічого того не помічала. Ставши в позу, вона притулила до себе струмент й лукаво посміхнулась. У мене було таке вражіння, що вона збирається робити нам обструкцію музикою. Грає, мабуть, препаскудно й тим дума присилувати Олафа показати полотно. Недурно у його був такий вираз лиця!

Як вона грала, я ще не чув, але що вона була гарна сама по собі, то тут я не міг їй нічого закинути. Особливо гарна була її посмішка, — це була та сама, якою вона мене затягнула в туман, а коли б схотіла, то могла б тягти і в болото, і в саме пекло. Якісь темно-сині очі, що бувають тільки у дуже чорнявих людей; вони прижмурились, заблищали; на худощавих смуглявих щоках заграв рум’янець. Закинувши голову назад, вона стояла якийсь час нерухомо, немов про себе перевіряючи те, що збиралася співати. Повіки напівзакрили її очі, золотисто-перламутрові, — вони в куточках очей переходили в синьоватий колір, і там, здавалось, зупинилась лукава посмішка.

Олаф сів на своє ліжко, сховав голову в руки й чекав. Мені видавалось, що Емма навмисне так довго не починала співати для того, щоб він поглянув на неї. Але Олаф мужньо витримував свою позу. Йому, певно, уже добре був відомий її спів, і він знав, чого треба чекати.

Нарешті Емма ворухнулась, попробувала мандоліну, розплющила очі й подивилась спочатку на Стефензона, потім на мене.

— Значить, рейнських, Олафе? — спитала вона, сподіваючись все-таки, що він гляне на неї.

96
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело