Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 25
- Предыдущая
- 25/29
- Следующая
Изменить размер шрифта:
25
1998
Станси для німецько-фашистських загарбників
а.
Лілі Марлен, ти не росла у совку,
ти взагалі не знаєш, що це таке — совок,
але батальйони тягнули цю пісню ламку,
ховаючи в ранцях на застібці і на замку
між порнографічних листівок трепетний мамин рядок.
б.
Війна почалася у червні, а вже восени,
з понтами прогоцавши літню кампанію, в ніч
відходили «наші», як ніжно себе вони
самі й називали, і, мабуть, немає вини
в такій безпідставній любові до малознайомих облич.
в.
Така вже була умова, що їх вела уперед,
така пролетарська сансара, такий православний чин,
щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет,
знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет,
окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин.
г.
Але ви врешті з’явились — діти германських лісів,
непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин,
і всі міщани раділи появі цих голосів,
за винятком агітатора, котрий вже мирно висів,
і був один, хто не тішився, був взагалі один.
ґ.
Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст.
Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат,
ось збуджені комсомолки до співу виказують хист,
і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст,
з бантами на вишиванці виходить коляборант.
д.
Ви дбали про місто, листівками всіявши брук,
і хай мародеру дрижав його згорблений карк;
відкрили «Просвіту», зчиняючи гамір і грюк,
зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк,
хоч на фіг кому потрібен він був — цей ваш зоопарк.
е.
Ті піонери-юннати, які вам писали вірша,
та вчителька мови, котра пускала вас на постій, —
вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша,
ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа —
знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій.
є.
Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла
в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець,
коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла,
скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла
до ваших холодних німецько-фашистських сердець?
ж.
І навіть можна не знати природи якихось речей,
але, якщо вже відверто, без соплів і без образ —
попри усю непруху, попри тугу, ачей
невже ви самі не бачили, невже не мали очей,
що райх ваш — фата моргана, і фюрер ваш — підарас…
з.
Адже біль цього міста вже не звести до ладу,
не стишити цю образу до всіх, хто його здавав,
тому і я краще здохну, чи просто так упаду
на площу його свободи — виснажену і руду,
аніж відійду від коріння його наркотичних трав.
и.
Лише нерухоме небо, небо собі згори
лінзами Богородиці зазира до осель…
Гріються шоколадки у руках дітвори,
пахне драпом в учительській, дощ заливає двори,
гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.
2000
«Музика, очерет…»
Музика, очерет,
на долоні, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмар’я ці.
Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було —
тільки ця висота.
Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.
Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.
Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.
2000
Пепсі
1998
Donbas independent
На деревах скипав неозбираний мед.
Володимир Сосюра — юний поет,
закосивши на фронті з недбальства світил,
заїздив у розбомблений
харківський тил.
Гайдамацька підошва розкришує скло,
до єврейських районів ступає тепло,
із небес висівається мерхлий озон
на угіддя фабричних
триперних зон.
Кожен домішок світла в глибинах кімнат,
господарського мила м’який рафінад,
переїзди,
веранди,
газетні рядки —
все перейде крізь тебе за довгі роки.
Всі скресання річок,
залізничні пости,
всі загублені зшитки, монети, листи,
ціле місто з безладдям подій і речей
застряє, ніби здобич, у пастці очей.
Але ця течія підхопила й несе,
і сумління твоє забиває на все,
за лункий водогін,
за барачних птахів,
за плантації шиферних
білих дахів.
Смерть облишить тебе шамотінням води,
дозуваннями брому,
тяжінням біди,
телефонами, бритвою по щоці,
комунарською пайкою
у руці.
Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж —
риштування домів,
жарівки параш,
цю погромну відлигу з її теплом,
що усе летить,
над твоїм чолом.
По часах небуття, по жовтій стерні,
із усього спадку вціліють одні
надбання зіниць,
та вони, далебі,
не належать ні Богові,
ні тобі.
25
- Предыдущая
- 25/29
- Следующая
Перейти на страницу:
