Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 41
- Предыдущая
- 41/50
- Следующая
Одного вечора іноземець сидів на балконі. У його кімнаті горіло світло – просто за його спиною. Природно, що його тінь падала на стіну будинку навпроти. Тож і вийшло так, що тінь сиділа собі поміж квітів на балконі, й коли вчений рухався, то й вона рухалась разом із ним.
– Схоже, моя тінь – це єдине живе створіння, яке бачили в будинку навпроти, – зауважив учений. – Тільки погляньте, як мило вона сидить поміж квітів. Двері злегка відчинені. От якби тінь була досить розумною, аби зайти до кімнати й поглянути, що ж там, а потім повернутись і розказати мені, що вона там побачила. Ти можеш стати в пригоді, – жартома звернувся до тіні її власник. – Може, таки сходиш і поглянеш, що в тих кімнатах? – Він кивнув головою тіні, й отримав такий же кивок у відповідь. – Що ж, іди, але повертайся – не барись.
Тоді іноземець підвівся, й тінь на балконі навпроти підвелась теж. Іноземець повернувся, і тінь повернулась. Але якби хтось спостерігав за тим, що відбувалось, він би дуже здивувався. Бо ж тінь увійшла до напіввідчинених дверей балкону навпроти, тоді як учений пішов до власної кімнати й затулив завісу.
Наступного ранку він вийшов, щоб випити кави й почитати газету.
– Як це так? – вигукнув він, спинившись на осонні. – Я загубив свою тінь! Таке враження, що вона й справді пішла вчора ввечері, та не повернулась. Оце так прикрість!
Він і справді розсердився. Не стільки тому, що його тінь десь зникла, як тому, що він уже знав іншу історію про чоловіка без тіні. Усі люди в його рідній країні знали цю історію. Тож коли він повернеться додому й розповідатиме про свої пригоди, всі зійдуться на думці, що він просто повторює. А йому дуже не хотілося би, щоб про нього хтось так говорив. Тож він вирішив узагалі нікому не розповідати про те, що сталось, і це було мудре рішення.
Увечері вчений знову вийшов на балкон, запаливши позаду себе світло. Він знав, що тіні обов’язково потрібен господар перед екраном. Але все ж таки тінь не вийшла. Іноземець намагався зробити себе маленьким, а потім великим – проте тіні все не було, вона просто не прийшла. Він казав: «Гм, гм», – але безнадійно. Це дуже засмутило його. Але в теплих країнах усе росте дуже швидко. І, коли минув тиждень, учений ішов під сонячним світлом і, на свою велику радість, побачив, що біля його ніг почала рости нова тінь. Певно, від попередньої тіні залишився корінець. Через три тижні в нього була вже цілком поважна тінь. Коли вчений повертався додому, до своїх північних країв, вона й далі росла, і зрештою стала така велика, що можна було би забрати половинку й заховати про запас.
Учений повернувся додому і заходився писати книги про правду, добро й красу, які бачив у світі. Минали дні й роки – поступово спливло багато-багато років.
Одного вечора вчений сидів у своєму кабінеті й раптом почув, як хтось тихенько стукає у двері.
– Увійдіть! – сказав учений, але ніхто не зайшов.
Тоді він відчинив двері й побачив на порозі надзвичайно худого чоловіка – його вигляд викликав занепокоєння. Тим не менше, він був дуже ошатно вбраний і виглядав, як заможний пан.
– Із ким маю честь розмовляти? – ввічливо поцікавився учений.
– Ох, а я сподівався, що ви мене впізнаєте, – сказав елегантний незнайомець. – Я спромігся заробити так багато, що роздобув і справжнє тіло, й одяг. Певно, ви не очікували мене побачити у такому вигляді. Невже ви не впізнаєте свою стару тінь? Що ж, мабуть, ви не очікували, що я колись можу до вас повернутись. З того часу, як ми бачились востаннє, я дуже розбагатів. Тепер усі мої справи процвітають, і якби я схотів відкупитись від служби, то зробив би це із легкістю.
Доки незнайомець говорив, він перебирав коштовні дрібнички, причеплені до золотого годинникового ланцюжка. А на його пальцях сяяли діамантові каблучки – усі камені чистої води.
– Я не можу оговтатись від несподіванки, – сказав учений. – Що все це має означати?
– Сталось дещо дуже незвичайне, – відповіла тінь. – Ви й самі багато в чому вирізняєтесь із загального натовпу. Ну і, як вам дуже добре відомо, я йшов за вам крок за кроком із самого дитинства. Щойно ви з’ясували, що я вже побачив достатньо, аби продовжити свій шлях самотужки, я зробив це. І що ж – згодом усе склалось для мене якнайкраще. Але я відчував, що сумую за вами, хочу ще раз побачити вас за життя. До того ж мене тягнуло в ці краї – пута, що зв’язують нас із місцем народження, лишаються назавжди. Я знаю, що тепер у вас є інша тінь. Скажіть, чи ж я перед вами не в боргу? Якщо це так, будьте такі ласкаві, назвіть, що я вам заборгував.
– Не може бути! Це справді ти? – вигукнув учений. – Оце так дивовижа! Я навіть не припускав, що стара тінь може перетворитись на справжню людину!
– Просто скажіть мені, що я вами винен, – наполягала тінь. – Я не люблю лишатись у боргу перед будь-ким.
– Як ти можеш таке казати? – запитав учений. – Які борги можуть бути між нами? Ти вільний, як і будь-хто. Мені надзвичайно приємно було почути про твою успішну долю. Сідай, друже, і розкажи мені, як усе відбулось і що ти побачив у будинку навпроти, коли ми були в тих спекотних краях.
– Добре, я вам усе розкажу, – сказала тінь, всаджуючись. – Але ви мусите мені пообіцяти ніколи, коли б ви мене не зустріли, не розповідати нікому, що я колись був вашою тінню. Я хочу одружитись, бо вже маю чималі статки й цілком можу утримувати родину.
– Не турбуйся про це, – пообіцяв учений. – Я нікому не розкажу, ким ти є насправді.
Ось моя рука – я присягаюсь, і хай лишиться незламною ця домовленість між двома людьми.
– Між людиною і тінню, – виправила тінь, бо їй здавалось, що так казати більш правильно.
Просто дивовижно, наскільки вона скидалась на людину. Тінь був одягнута у костюм із найдорожчого чорного сукна, в лаковані черевики, циліндр, який можна стиснути так, що лишаться тільки верхівка й поля, а про дорогі брязкальця, золотий ланцюжок і каблучки з діамантами ми вже згадували. Справді, тінь була одягнута дуже розкішно, й це перетворювало її на людину.
– Зараз я вам розкажу все, що ви хотіли знати, – сказала тінь й поставила свій лакований черевик на руку нової тіні вченого, що лежала біля ніг, наче пудель. Хтозна, чому вона так зробила – може, від гордості, або ж хотіла, щоб нова тінь прилипла до неї. Але нова тінь, що лежала на підлозі, зовсім не стривожилась – вона приготувалась слухати розповідь про те, як її хазяїн відпустив свою попередню тінь і як та перетворилась на людину.
– Ви знаєте, – промовила тінь, – що у будинку навпроти жило найдивовижніше створіння на землі? Це була Поезія. Я провів там три тижні, і це було все одно що три тисячоліття, бо я прочитав усе, що було написано прозою чи віршами. По правді, мушу сказати, що я побачив і вивчив усе.
– Поезія! – вигукнув учений. – О так, вона живе самітницею у великих містах. Поезія! Мені одного разу довелось побачити її – протягом короткої миті, коли сон ще зліплював мої повіки. Вона спалахнула до мене з балкону навпроти, наче яскраве північне сяйво, оточена квітами, що тоді скидались на вогники. Ти був на балконі того вечора. Розкажи мені, що ти побачив, коли увійшов крізь двері?
– Я потрапив до передпокою, – сказала тінь. – Ви й досі сиділи навпроти мене, вдивляючись у кімнату. Було темно, а точніше кажучи, там царював напівморок, адже до покоїв були відчинені двері, а звідти пробивалось сліпуче світло. Воно могло би знищити мене, якби я надто близько підійшов до дівчини, але я був обережний і вичікував – насправді, це мудрий вчинок для будь-кого.
– І що ти зрештою там побачив? – запитав учений.
– Зараз розкажу. Але маю до вас прохання. Це не дуже шанобливо із вашого боку, якщо зважати на те, що я – вільна й розумна людина, вже не кажучи про моє становище або багатство, – звертатись до мене на «ти». Я би дуже вас просив говорити до мене на «ви».
– Перепрошую, – сказав учений. – Це просто стара звичка, якій важко опиратись. Ви маєте всі підстави просити про це. Я постараюсь. А тепер розкажіть мені, що ви бачили.
- Предыдущая
- 41/50
- Следующая