Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 30

• Предыдущая
• 30/50
• Следующая

   Вродливі невільниці, вбрані в шовк і золото, прийшли, щоб співати перед принцом і королівською парою, його батьками. Одна співала так гарно, що принц зааплодував і усміхнувся їй. Русалонька засмутилась, адже знала, що колись співала значно краще, й подумала: «Ох, якби він тільки знав! Я навіки віддала свій голос, щоб бути поруч із ним».

   Інші невільниці танцювали під чарівливі звуки музики. Тоді русалонька підняла свої гарненькі білі руки, звелась навшпиньки й плавно закружляла – в танці ніхто не міг з нею зрівнятися. З кожною миттю її врода сяяла ще яскравіше. Усі були зачаровані, надто ж принц, який називав її своєю маленькою знайдою. І русалонька танцювала ще і ще, щоб принести йому втіху, хоча кожного разу, коли її ніжки торкались до підлоги, їй здавалось, ніби вона ходить по лезах ножів.

   Принц захотів, щоб красуня була з ним завжди, тож їй дозволили спати на оксамитовій подушці перед його дверима. Він звелів пошити їй вбрання для верхової їзди. Тепер вони разом їхали гаями, і зелене гілля торкалось до їхніх плечей. Русалонька піднімалась із принцом на вершини гір, і хоча її ніжки стікали кров’ю, аж за нею лишалися криваві сліди, вона тільки усміхалася.

   Коли всі в палаці засинали, русалонька виходила й сідала на широких мармурових сходах. Її було легше, коли вона опускала ноги у холодну морську воду. Русалонька сиділа і думала про світ, що таївся в глибинах моря.

   Одного разу вночі її сестри піднялися на поверхню. Вони плавали й співали сумних пісень. Русалонька поманила їх, сестри впізнали її і розповіли, як вона їх засмутила. Відтоді вони бачилися кожної ночі. Одного разу русалонька навіть побачила віддалік свою стареньку бабусю, котра не підіймалась на поверхню вже багато років, і батька, кремезного царя моря, з короною на голові. Вони простягали до неї руки, але не наважувались підплисти так близько до берега, як сестри.

   Минали дні, русалонька закохувалась у принца дедалі більше, а він теж любив її, проте йому навіть на гадку не спадало одружитися з нею.

   «Хіба ж ти не любиш мене більше за всіх?» – здавалось, запитують очі русалоньки, коли принц обіймав її і цілував у чисте чоло.

   – Так, ти мені дорога, – казав принц. – Ти маєш щире серце, й ти найвідданіша. Знаєш, ти схожа на юну дівчину, яку я бачив одного разу, але ніколи більше не зустріну. Я був на кораблі, що зазнав аварії, й хвилі викинули мене на берег поблизу жіночого монастиря. Молода черниця знайшла мене на березі й врятувала моє життя. Я лише двічі поглянув на неї, але вона стала для мене єдиною в світі, кого я зміг би покохати. Ти нагадуєш мені її. Вона дала обітницю Богові, але щасливий випадок послав мені тебе, щоб замінити її, тож ми ніколи не розлучимося.

   «Ох, він навіть не знає, що я врятувала йому життя, – подумала русалонька. – Я винесла його з моря до лісу, біля якого стояв монастир. Я спостерігала за ним, поки на допомогу йому не прийшли люди. І я бачила гарненьку дівчину, котру він кохає більше, ніж мене, – русалонька гірко зітхнула, але не могла пролити ані сльозини. – Він сказав, що та дівчина – послушниця в монастирі, тож вони більше не зустрінуться. А я буду тут, поруч із ним, бачитиму його кожного дня. Я піклуватися про нього, любитиму його, віддам заради нього своє життя».

   Незабаром пішли чутки, що принц готується до одруження – мовляв, його дружиною стане вродлива донька сусіднього короля, і вже для цього споряджають розкішний корабель.

   Хоч принц казав, що просто збирається відвідати сусіднє королівство, загальна думка була така, що він насправді хоче познайомитися з тією принцесою. Принц збирався їхати з великим почтом. Русалонька усміхалась і хитала головою. Краще, ніж будь-хто інший, знала вона, що надумав собі принц.

   – Мушу їхати, – сказав їй принц. – Маю побачити цю вродливу принцесу. Мої батьки наполягають на цьому. Але вони не вимагають, щоб я заручився з нею. Я не зможу полюбити її. Вона не схожа на прекрасну черницю, про яку я тобі розповідав. Якби я мусив обирати собі наречену, я би вибрав тебе, моя німа знайдо з виразними очима.

   І він поцілував її у вуста, погладив її коси й притулив свою голову до її серця. А русалонька у цей час мріяла про людське щастя й безсмертну душу.

   – Не бійся моря, – мовив принц, коли вони стояли на палубі корабля, що прямував до сусіднього королівства.

   І заходився розповідати про шторм і штиль, про дивовижних риб у глибинах моря. Русалонька тільки всміхалась у відповідь, адже знала більше за будь-кого, які дива були на морському дні.

   У місячному сяйві, коли всі на борту поснули, русалонька сиділа на палубі й вдивлялась у прозору глибочінь води. Їй здавалось, ніби вона може розрізнити палац свого батька, а біля нього – свою стареньку бабцю зі срібною короною на голові. Бабуся нібито дивилась крізь стрімкий потік на кіль корабля. А потім із хвиль виринули русалки – вони сумно дивились на втрачену сестрицю, заламуючи білі руки. Русалонька кивнула їм, всміхнулась – вона дуже хотіла розповісти їм про своє щастя. Але раптом підійшов юнга, русалки пірнули під воду, й він подумав, що бачив просто обриси морських хвиль.

   Наступного ранку корабель причалив у порту чудового міста, що належало королю. Били церковні дзвони, з високих башт лунали фанфари. Солдати з прапорами, що майоріли на вітрі, вишиковувалися, щоб ушанувати почесних гостей. Кожного дня було свято, бали й розваги. Але принцеси досі не було. Люди казали, що її віддали на виховання до монастиря.

   Аж ось принцеса прибула до міста. Русалоньці кортіло подивитись, чи справді вона така вродлива, як ото кажуть люди. І мусила визнати, що принцеса виявилась красунею, яких світ не бачив. Вона мала навдивовижу світлу шкіру, а сині очі сяяли щирістю й чистотою.

   – Це ти, – вражено промовив принц, – це ти врятувала моє життя, коли я вмирав на узбережжі, – і він міцно обійняв свою зарум’янену наречену.

   – Я такий щасливий, – згодом звірявся він русалоньці. – Збулась моя найпотаємніша мрія! Розділи зі мною моє щастя – тільки ти можеш радіти за мене по-справжньому, щиро й віддано!

   Русалонька поцілувала його руку, відчуваючи, як крається її серденько. Ранок після весілля принца принесе їй смерть – вона перетвориться на морську піну.

Задзвонили всі дзвони, герольди їздили по місту, оголошуючи про одруження щасливої пари. На кожному вівтарі горіли срібні лампади з фіміамом, а наречені прийняли благословення від єпископа. Русалонька несла шлейф нареченої, але її вуха не чули радісної музики, а очі не бачили обряду. Вона думала про ніч, коли їй доведеться померти, і про все, що вона втратить у цьому світі. Того ж вечора молодята піднялись на борт корабля. Били гармати, майоріли прапори, а на палубі був напнутий дорогий пурпурово-золотий намет. У ньому стояли вишукані ложа для молодят.

   Вітрила надималися попутним вітром, корабель рівно й легко йшов спокійним морем. Коли смеркло, запалили кольорові лампади, й матроси пішли у веселий танок просто на палубі. Русалоньці пригадалась її перша мандрівка на поверхню моря, коли їй довелось бачити схоже святкування. Вона приєдналась до танцю, здіймаючись у повітря, наче ластівка, що переслідує жертву, й усіх присутніх зачарувала її грація. Русалонька ще ніколи не танцювала так гарно. Її ніжні ступні різало від болю, але вона цим не переймалась – значно гостріший біль пронизував її серце. Вона знала, що сьогодні – останній вечір, коли вона зможе бачити принца, заради якого покинула домівку й рідних, задля якого відреклась від свого чарівного голосу й щоденно терпіла невимовний біль, хоча він ні про що й не здогадувався. Це був останній вечір, коли вона могла дихати тим самим повітрям, що й він, споглядати те саме зоряне небо і глибоке море. На неї чекала вічна ніч, без думки чи мрії – адже русалонька не мала душі й втратила шанс здобути її.

   Веселощі й розваги на борту корабля затягнулися далеко за північ. Русалонька сміялась і танцювала з усіма.

• Предыдущая
• 30/50
• Следующая