Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 12

• Предыдущая
• 12/61
• Следующая

— Хвесько! Піди та дізнайся, що там таке трапилося… Щось там не теє…

На босу ногу чоботи, так сяк плат на голову, на плечі кожуха, і вже була перед хвірткою.

Постукала, а як ніхто не відгукнувся, що штовхнула незамкнену хвіртку і заскочила на подвір'я — та й до хати.

І тут двері були незамкнені.

Навпроти челюстей печі, якраз при вікні яскраво палали скалки у просвіті, час від часу закручуючись червоними жаринками. Жаринками опадали в різанку і з шипінням гасли.

Старенька бабуся стояла рачки і віхтем визбирувала воду з долівки і оджимала в різанку.

— Бабусю, голубонько! Ви мене чуєте? Чого це ви двері не зачиняєте?

Такий зараз час непевний! Треба стерегтись… А я оце поклалася спати і навіть не повечеряла! — Хвеська прикрила рукою рота, бо тількино вона виїла з крутілем миску сиру з часником і запила добрим кухликом варенухи. — Лягла зразу спати, як тільки темно стало… Бо мені щось голова боліла, так боліла! А щоб заснути, так я півчарочки наливочки випила і зразу заснула.

Отож я сплю, сплю, і сниться мені щось таке погане, страшне… Ніби вовки вашу хату обступили і виють, виють! Прокинулась — коли бачу: у вас віконце світиться. Думаю: треба мою милу сусідоньку, нашу бабусю, провідати! А чи не сталось там якоїсь пригоди раптом?…

Старенька крекчучи підвелася і широко розставила руки. Бо Хвеська нахабно впритул приступила. Тільки що не штурхонула здоровенними цицьками стареньку бабусю. І витягала щосили шию, намагаючись зазирнути через голову старої.

— Спасибі тобі, сусідонько, за турботи, за те, що згадала стару. Ходи собі з Богом, сусідонько! Іди додивляйся сни. Та нехай тобі добрі сни насняться!

Хвеська ще раз зазирнула за стару, ставши аж навшпиньки. Хмикнула задоволено, крутнулась і, не попрощавшись, вискочила з хати. Вона миттю проскочила на своє подвір'я.

Прожогом залізла на піл до коханця під теплу ковдру.

— Уууу! Так замерзла, аж зуби цокотять! Погрій мене, котику-мурчику мій миленький!…

— Погрію, погрію! Ти діло кажи!

— Та яке там діло?! Я тобі вже казала: у старої лицедії заночували. А як за ними кустодія лядська прискочила ти сам бачив. Може вояки щось і шукали. Тільки певно нічого не взяли. Бо такий здоровенний козуб просто на долівці лежить, і з нього такою рівненькою купою вивалились два менші козубки, якісь дудки, ганчірки чи онучі. І здоровенний моток лика.

— То вони личаки нові плетуть, як старі подеруться…

— Ото і все!… Ну, погрій мене, котику-мурчику. Бо моя киця так замерзла, так замерзла… От помацай — холодненька і сухенька, як у дівчинки… Ну помацай, котику мій миленький! Ну помацай!

— Отакої вигадала! Що я — парубчак який, що куни ще не торкався? Ти ото, Хвесько, як сухе, то намасти сметаною. Та добре ноги задери і розчепір, щоб ото мені черево твоє не заважало! Чуєш?!

Хоч мордатий не вже не довго і не глибоко човгав у Хвесьчиній куні, невірна молодиця настогналась і навищалась досхочу. А в кінці, просто завивши по-собачому, намагалась вкусити його за плече. За це одержала доброго ляпаса. Від цього ляпасу застогнала, струсилась у судомах і з солодкими сльозами опала на постіль.

Мордатий обтерся її сорочкою, кинувши:

— Ну й тече з тебе! Як із телиці!

І поляпав босими ногами до столу. Вхопив навпомацки глечик і пожадливо ковтав кисляк, аж у горлі булькотіло. Перервався і спитав:

— Хвесько! Куди ти мої чоботи запхала? Долівка, як крига! Ти що, раз на тиждень піч розпалюєш?

— Котику мій солоденький! Іди, я тобі ніжки зігрію, я тобі ніжки поцілую!

— Одчепись ти зі своїми поцілунками. Де мої чоботи?

— Ой, котику-мурчику! Я така дурна, зовсім забула, як тебе бачу — геть все забуваю…

— Та не базікай, кажи, що забула?

— Там на лаві ще лежала полотняна торба. Не старої. І ще червоні чоботи… з підківками… І ще там була шапка-мазниця…

— Хвесько! Швидко розпалюй посвіт! Та швидко, швидко!

— Що трапилось, що таке?!

— Не репетуй!!! Мені зараз, зараз треба до цієї старої шкапи — Чого, для чого? Та що з неї візьмеш?!

— Оті чоботи і шапку! Все сходиться — і червоні чоботи, і шапка-мазниця. Вони були на тому палієві, що панський ліс димом пустив!

— Та чобітки наче дитячі… Який там палій?

— Ти, Хвесько, дурна баба! Ну хіба малий вогню не викреше? І червоного півня йому легше пустити! Легше причаїтись, бо мале!

Вже не криючись, мордатий пройшов крізь дірку в паркані і штурхонув старосвітські, обковані фігурними штабами, двері. Але двері не піддалися.

Тоді він застукав кулаком по дзвінкому дереву.

З-за дверей старечий голос, перериваючись, спитав:

— Хто там тиняється серед ночі? Га?

— Відчиняй, стара! Я стражник пана Мальхаревського. Ти переховуєш паліїв і злодіїв!

— Ні тебе, ні твого пана не знаю і знати не хочу! Іди геть! — Вже не затинаючись відповіли з-за дверей.

Мордатий спробував силою відчинити двері. Але вони були добре спрацьовані старими майстрами. Нічого в нього не виходило. І скоро його хмільний запал перейшов у безладну лайку. А потім він і взагалі відступився, кинувши на прощання:

— Ну почекай, стара курво! Як зійде сонце — по тебе прийдуть.

Мордатий відхилив плаху паркану і опинився на подвір'ї Хвеськи.

Спочатку стара рибацька вдова почула, як вискнув її рябий собачка. Тут вона відчинила двері і побачила, що через перелаз переступає странній, не тутешній чоловік. Подорожній був у темній киреї з відлогою, а на плечі тягнув якісь ніби шисти.

Вдова чомусь застигла і навіть двері не закрила, ні ширше не відкрила.

Він сам ширше розчинив двері і пройшов повз хазяйку через сіни до хати. На образи перехрестився, та відлогу з голови не скинув.

— Ось хрест святий, моя матінко, що не можу лиця показувати! — Притишеним голосом сказав незваний гість. — Та вам краще мене не бачити. Бо раптом знов до вас прискачуть, та й почнуть питати про мої прикмети. Час такий непевний… Ще почнуть мордувати. А людське тіло слабе, може піддатись… Скажіть, моя матінко, а вони про хлопчика питали? У чорній мазниці із червоною стрічкою. І ще на ньому був пояс червоний вовняний луцького візерунку… Чого ви, моя матінко, мовчите? Ви мене не бійтеся! — Добрий чоловіче, мені за себе не страшно. І так зажилася — вже нікого моїх нема. Тільки от я скажу, а раптом від того комусь біда буде?

— Вони конокради й душогуби! І їм вже амінь сказано! От вони у вас двічі були. Перший раз не довго. А другий раз вони у вас, моя матінко, обідали…

— Обідали? Та вони мене обдерли! І сало, і яйця, і хліб і горщик каші — все потріскали! Як сарана! Ще й гуску забрали та й подалися до війта бражничати!

— Бачте, а от про гуску я й не знав… То що вони про хлопчика говорили?

— Та що вони там про хлопчика говорили? А нічого… Так, сміялись над одним, що він того хлопчика палієм вважає. А він їм казав, що його приятель йому казав, що таки певно палій — малий у червоних чоботях із підківками, у чорній мазниці із червоним верхом… Та ще він їм казав, що він того хлопчика вловить! А вони йому казали, що пан їх послав парубка і рабиню ловити!… Ти б ото побачив, через яке ледащо такий соколик пропав! Якби вона пропала, то й не біда. Але вона і його в могилу потягла! І таке воно мале, чорне, та ще й у ластовинні. Тьху, та й годі!

— А звідки ви знаєте, що вони обоє в могилі?

— Та кому ж іще, як не мені знати?! Вони тікали по річці до Дніпра. Як вони прокинулись і вийшли з хати, я не чула. Вони вийшли потайки і від мене, і від хлопчика. Бо він до них як би прибився. А там, за горою зробилась в Дніпрі опарина… Воно туман був, і густа опасть… Вони обоє в опарину і пішли… Гайдуки ті мені показували зелене запинало. Довге і дороге. Воно за край криги зачепилось. А їхній отаман просто з конем звалився у воду.

Отамана вони врятували, а коня його під кригу затягло. Ми, рибалки, знаємо, що з Дніпром-батьком не можна жартувати! Думають, як крига постала товстенна, то можна й не берегтись, бігати, як по полю?! Еге, як би не так! Ага, в хлопчика ще була вчена сорока. «Бабамама» говорила.

• Предыдущая
• 12/61
• Следующая