Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/109
• Следующая

Петро Болбочан попередив, що не допустить ні совітів робітничих депутатів, ні монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу. Він підкреслював, що запорожці борються за самостійну демократичну Українську державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була — монархічна чи більшовицька.

11 грудня Совєт, де більшовики мали більшість, нахабно проголосив себе єдиною владою в Харкові. Болбочан відповів жорстко, зокрема розігнав антиукраїнський мітинг у харківському театрі та більшовицьку сходку у клубі залізничників, арештував колегію залізничників Харківського залізничного вузла, які були проголосили страйк. Коли ж “Совет рабочих депутатов” намагався скликати так званий інтернаціональний мітинг, запорожці і його розігнали. Не допустив командир Запорозького корпусу й робітничого з’їзду, який хотіли провести меншовики, теж вороже налаштовані до Української держави.

Болбочан наказав віддавати до військово-польового суду всіх, хто виступав проти Української держави, — незалежно від партійної приналежності ворохобника. Винниченка і його мостивих однодумців страшенно обурювало, що під суд потрапляли й соціал-демократи. А гасло Болбочана “Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації” вони вважали антинародним.

Голова Директорії Володимир Винниченко, який боявся виглядати в очах більшовиків недемократичним, був обурений діями Болбочана, назвав його “виразним і свідомим реакціонером”, який “убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії'”. Винниченко навісив на Болбочана ярлик “найлютішого противника і ворога” Директорії [71].

Згодом Болбочан писав Головному отаманові Петлюрі: “Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим Московським товаришам — більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до “єдиної Росії” [72].

Класова ненависть Володимира Винниченка до Миколи Міхновського, Павла Скоропадського та Петра Болбочана мала катастрофічні наслідки для української державності. Петро Болбочан точно підмітив причину цього: “Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантюристів і кар’єристів” [73].

А Красна армія заливала Харківщину: під московські чоботи впав Куп’янськ, окупанти підходили до Харкова. Але Винниченко не міг повірити, що більшовики, союзники УНС у протигетьманському повстанні, пішли війною на Україну. Повідомлення Болбочана про просування Красної гвардії у глиб України голова Директорії вважав брехнею і провокацією. Та що Винниченко! Генеральний штаб не вірив повідомленням полковника Болбочана, що наступають організовані, міцні, регулярні частини російської армії, хоча Болбочан сповіщав навіть номери полків і прізвища командирів.

Болбочан не міг розпочати воєнних дій проти червоних, оскільки Директорія не оголошувала війни більшовицькій Росії. Військові операції проти російських окупантів члени Директорії напевно б розцінили як спробу розбити “єдність революційного фронту”, бажання “посварити український та російський народи”. У своїх телеграмах до Києва командир Запорозького корпусу рішуче вимагав, щоб Директорія оголосила війну агресорам. Але Директорія вагалася.

На початку січня, під тиском німецького командування, Болбочан змушений був залишити Харків. 10 січня він телеграфом інформував Петлюру: “На нас насуваються російські большевицькі війська, над організацією котрих цілий рік працювали найкращі старшини генерального штабу російської армії. Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою йде знищити все те, що підтримує Україну… Необхідно Київу кинути всі балачки, необхідно оголосити сувору і тверду владу і проводити її в життя… Хай Київ заворушиться, хай відверто подивляться небезпеці в вічі, і тоді побачите, що треба йти не на компроміси з большевиками, а рішуче з ними боротися” [74].

Лише 16 січня 1919 р. уряд УНР “мусив офіційно ствердити існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совєтської Росії проти України” [75]. Але й визнавши факт війни, Винниченко звинувачував в інтервенції не Москву, а Петра Болбочана, котрий намагався не допустити “українсько-російського порозуміння” і “провокував” війну з “братерським” народом.

Петра Болбочана, уособлення дисципліни, перо Винниченка намагалося зобразити реакціонером, паном, ворогом демократичних свобод. Болбочана верховоди Директорії звинувачували навіть у тому, що він цілує ручки дамам. “Болбочан, — писав уенерівський прем’єр Борис Мартос, — нагадує скоріше офіцера добровольчеської армії, ніж українського старшину. Його зовнішньому вигляду відповідав і внутрішній зміст його особи” [76].

Отак галантний з дамами Болбочан став “ворогом демократії”, а насправді анархії та вседозволеності, яку сіяла Директорія. Від “занадто великої демократичності” Директорії, зауважував Петро Болбочан, Україна вкривається “пожаром, анархією і може зовсім згоріти”. “А коли наступить уже зовсім тяжкий час, — пророкував Болбочан, — будете тікати за кордон” [77].

Уенерівська преса розпалювала безумну кампанію дискредитації Болбочана. Що тільки про нього не говорили: “зрадник”, “провокатор”, “контрреволюціонер”, “пересічний амбітник”, “злочинець”…

Безпрецедентні образи вихлюпувалися і на штаб Запорозького корпусу та лицарів-запорожців. Уенерівські писаки на всі заставки ганьбили, як вони говорили, “балбачанівську офіцерню”, просякнуту, бачте, “російським духом”. І це тоді, коли в тяжких оборонних боях проти москалів запорожці сотнями гинули, захищаючи Батьківщину. Так, у бою біля станцій Мерчик і Максимівка майже повністю загинув 1-й Республіканський піший полк Запорозької дивізії. Чисельність інших полків через втрати у боях зменшилася до 200 — 400 вояків.

Болбочан заклинав Директорію і головне командування, від яких не мав практичної допомоги, припинити балачки і стати на рішучу боротьбу проти більшовиків, але Директорія більше, ніж більшовиків, боялася Болбочана, Зеленого та інших авторитетних українських воєначальників, підозрюючи їх у бонапартизмі.

Бонапартом міг бути тільки Петлюра. Нещасний Петлюра.

У час катастрофи на Лівобережжі він послав з перевіркою діяльності Болбочана начальника Генерального штабу Василя Тютюнника. Той не знайшов нічого ліпшого, як звинуватити запорожців у тому, що вони “не мають під тризубами на головних накриттях червоних стрічок та ходять у наплечниках із відзнаками ранг старшин і підстаршин як за Гетьманщини” [78]. Отамана ж Зеленого, навпаки, Директорія обвинувачувала, що його хлопці використовували червоний колір.

Вислухавши Тютюнника, Болбочан різко наказав йому, щоб той сам зняв — і негайно! — зі свого кашкета “червону бинду, як емблему комунізму і поневолення вже значної частини України більшовицькими ордами” [79].

Сотник Барило стверджував, що зі штабу Головного отамана до Запорозького корпусу надійшло близько тридцяти наказів, аби запорожці не користувалися старшинськими і підстаршинськими відзнаками та ще й почепили під тризуби червону стрічку. Болбочан наказав знищувати цей “глупий наказ революційних маніяків” [80]. Сотник Барило так і робив.

Такого ставлення до своїх наказів Петлюра потерпіти не міг. І він наказує своєму фавориту Омеляну Волоху “заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти” [81]. Це свідчення штабного старшини Запорозького корпусу сотника Барила підтверджував полковник Іван Дубовий.

• Предыдущая
• 12/109
• Следующая