Гетьманська Україна - Чухліб Тарас - Страница 2

• Предыдущая
• 2/68
• Следующая

Багато законів царського уряду, що стосувалися Правобережної й Лівобережної України, Слобожанщини та Запорожжя, вміщено до багатотомного "Полного собрания законов Российской империи", перше видання якого здійснено в Санкт-Петербурзі в 1830 р., а також багатотомного збірника постанов польських сеймів "Volumina legum". У них певною мірою відбитий соціально-економічний, політичний і культурний розвиток названих регіонів.

Карта України кінця XVII - початку XVIII cт.,

роботи Baptista Homanno.

Оригінальним джерелом для з'ясування правового статусу великих груп і прошарків людності в Гетьманщині першої половини XVIII ст. є звід законів під назвою "Права, по которым судится малороссийский народ". Його було складено державницькою верхівкою на ґрунті норм поведінки, що діяли тоді на Лівобережжі й відповідали становим інтересам старшини, шляхти, вищого духівництва. До цього юридичного кодексу залучили тоді важливі положення з Литовського Статуту, "Хелминского права", "Зерцала Саксонського", українського звичаєвого права і судової практики, а також російського законодавства.

Чимало фактичного матеріалу про козацький устрій, аграрні відносини, повинності селян і міщан, адміністративне управління, організацію військової справи, повстання тощо в Україні зазначеного періоду міститься в документальних багатотомних виданнях "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России" та "Акты, относящиеся к истории Западной России", зібраних і видрукуваних Археографічною комісією переважно в другій половині XIX ст.

Під час написання книжки широко використано документальний матеріал, що зберігається в численних фондах архівів і рукописних відділах наукових бібліотек України, Росії та Польщі, зокрема, Центрального державного історичного архіву України, Російського державного архіву давніх актів (Росія, Москва), Архіву Головного Актів Давніх (Польща, Варшава), відділів рукописів Державної публічної бібліотеки ім.Салтикова-Щедріна (Росія, Санкт-Петербург), Національного інституту ім.Оссолінських (Польща, Вроцлав), Музею Чарторийських (Польща, Краків), бібліотеки Варшавського університету (Польща).

Тут зосереджено оригінали та копії жалуваних грамот польських королів і російських царів, гетьманських універсалів, полковницьких "листів" з питань соціально-економічного, політичного й культурного розвитку країни; приватне й офіційне листування між сановниками, старшинами, шляхтичами та вищими духовними особами з їхніми власними оцінками тогочасних подій; постанови Вального сейму, укази Малоросійського приказу. Сенату, Малоросійської колегії; рішення та судження чиновників Генеральної військової, полкових і сотенних канцелярій про селянські переходи, збирання податі, характер судочинства і т.ін.

Після завершення Національної революції середини XVII ст. наша країна опинилася в скрутному соціально-економічному і політичному становищі. Пошматована на окремі частини (Лівобережжя та Слобожанщина перебували в складі Російської держави, Правобережжя - Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини, Південь, що тільки-но почав більш-менш освоюватися, відчував близкість володінь і влади кримського хана), вона зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їхні мешканці загинули чи розбіглися під тиском ворога. Сучасник тих подій, арабський мандрівник Павло Алеппський (Халебський, бл. 1627-1669 pp.) так писав про Україну в своєму нотатнику: "Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства". Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше виявлялось національне самоусвідомлення. Найчисельніша група населення - розкріпачене селянство Гетьманщини - проти кріпаків Росії з її консервативним монархічним правлінням мала більше можливостей для суспільного розвитку та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі художнього життя, побуті та звичаях. Порівнюючи власні враження від перебування в Москві, а потім у Києві, Павло Алеппський зазначав: "Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії - авт.) ніхто не може почуватися хоч трохи вільним і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли... Зате Козацька країна була для нас начебто власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі".

Що ж конкретно становили в кінці XVII ст. українські землі, котрі відійшли до Російської держави? Згідно з Андрусівською угодою між урядами Росії й Польщі, в якій повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася у сфері впливу польської корони. Тільки Київ із навколишньою місцевістю (кілька верств довкола) передавався на два роки під московський скіпетр.

Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Російської держави.

Частина Гетьманщини, що розташовувалася на лівому березі Дніпра, у військово-адміністративному аспекті, як і в попередні роки, й далі поділялася на полки. На той час їх налічувалося десять: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Всі вони були поділені на сотні: від семи до двадцяти в кожному. Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав і деякі інші міста мали самоврядування, користувалися магдебурзьким правом, наданим їм ще до Визвольної війни. Міська верхівка, маючи певні соціальні й економічні пільги, нерідко ставала в опозицію до старшинської адміністрації в полках і сотнях, прагнучи вибороти собі ще більшу повноту влади на місцях. Після Б.Хмельницького гетьмана обирали на військовій раді з наступним затвердженням царем. При ньому дорадчим органом залишалася генеральна старшина (генеральні обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий, підскарбій і бунчужний).

На кінець XVII ст. з переселенців були сформовані слобідські полки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський та Ізюмський, які також поділялися на сотні. Політико-адміністративним устроєм у регіоні керував, головно, царський уряд. Як і на Лівобережжі, полкове управління тут очолювали полкова (обозний, суддя, осавул, хорунжий, два писарі) й сотенна (сотник, отаман, осавул, хорунжий і писар) старшина.

Гетьман Іван Самойлович

Спочатку старшин обирали переважно на козацьких радах, а з XVIII ст. їх уже призначає влада Москви. На першому етапі існування правління полків підпорядковувалося Розрядному приказові, з 1688 р. - Посольському, а з 1708 зосередилося в руках азовського військового губернатора.

Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалась адміністрації обох країн (воля гетьмана не бралася до уваги). Західний кордон між Річчю осполитою і Російською державою визначався по Дніпру, починаючись від порогів і доходячи до нижньої течії р.Сож. Від останньої по межі Речицького повіту (охоплював "кут" південно-східного району нішої Мінської губернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія повертала на схід за Сож і дуже ламано окреслювала східний кордон, встановлений ще Поляновським трактатом від 1634 p.

• Предыдущая
• 2/68
• Следующая