Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 34

• Предыдущая
• 34/97
• Следующая

У нашій майстерні все ще було порожньо, як на току перед жнивами. Отож ми вирішили не перепродавати таксомотор, що купили були на аукціоні, а поки що самим використати його як таксі. Ми з Ленцом повинні були робити це по черзі. Кестер з Юппом могли й самі впоратися в майстерні, поки буде робота.

Ми з Ленцом кинули жеребок, кому їхати першому.

Виграв я. Набравши повну кишеню дрібних грошей та взявши документи, я повільно поїхав вулицями, підшукуючи собі насамперед добру стоянку. Я вперше вів таксі і почував себе трохи дивно, адже кожен бовдур міг мене зупинити і звеліти кудись-то їхати… Відчуття було не з дуже приємних…

Нарешті я знайшов собі місце стоянки; там стояло лише п'ять машин. Це було проти готелю «Вальдекер Гоф», у діловому кварталі, де можна було сподіватися на жвавіший попит. Я вимкнув мотор і вийшов з таксі.

З однієї з машин, що стояли попереду, виліз здоровий хлопчина у шкіряному пальті і підійшов до мене.

— Забирайся геть звідси! — пробурчав він.

Я спокійно дивився на нього, міркуючи собі, що коли вже на те піде, то найкраще застосувати удар знизу — аперкот. У своєму пальті він не зможе швидко підняти руки для захисту.

— Не второпав? — допитувався шофер у шкіряному пальті і виплюнув сигарету мені під ноги. — Геть забирайся! Досить нас тут і без тебе!

Його злостило, що під'їхав ще один — це було цілком зрозуміло, але ж і я мав цілковите право виїхати на стоянку.

— Я поставлю відступного… — сказав я.

Це було все, що я міг зробити; так звичайно робили всі новаки на стоянках. Підійшов якийсь молодий шофер.

— Ну, добре, колего. Облиш, Густаве!

Але Густавові щось у мені не сподобалось. Я добре розумів, що саме. Він відчував, що я новак і в цій професії.

— Лічу до трьох, — заявив Густав. Він на голову був вищий за мене і, очевидно, вбачав у цьому свою перевагу.

Я вже бачив, що словами нічого не доб'юся. Треба було або від'їжджати, або ж битися. Справа була надто ясна.

— Раз! — сказав Густав і розстебнув пальто.

— Та схаменись, — спробував я ще раз його вгамувати. — Краще пропустимо по чарці!

— Два! — буркнув Густав.

Я зрозумів, що він хоче-таки мені як слід полічити ребра.

— Ще раз — і буде… — він збив картуза набакир.

— Замовкни, ідіоте! — раптом гаркнув я.

Від несподіванки він розкрив рота і наблизився на крок до мене, підійшовши саме на ту відстань, що була мені потрібна. В ту ж мить я його і вдарив. Ударив, як молотом-усією вагою свого тіла. Мені Кестер показав цей прийом, бо з мене, власне, був кепський боксер, я не надавав цьому значення, бо вважав, що боксерська виучка здебільшого має значення лише при першому ударі.

Мій удар виявився непоганий. Густав гепнувся на землю.

— Так йому й треба, старому скандалістові, — сказав молодий шофер.

Ми поклали Густав а на сидіння його машини.

— Очуняє! — запевнив молодий шофер.

Але мене дещо непокоїло: я вдарив Густава надто поспішно і не так як треба тримав великий палець руки — та й звихнув його. Якщо він очуняє, то зможе бити мене, як тільки схоче. Я сказав про це молодому шоферові і спитав, чи не втекти мені часом.

— Дурниці, — відповів він, — нічого не буде. Ходімо до пивнички, поставиш одступного. Ти не шофер за спеціальністю, га?

— Ні…

— Я теж ні. Я — артист.

— Ну, то й як,воно?

— Та що там — треба ж якось жити, — відповів він сміючись, — а комедій скрізь і без театру досить.

Нас було п'ятеро — двоє вже літніх людей, троє молодих. Через деякий час у пивничці з'явився і Густав. Він тупо вирячив очі на наш стіл і підійшов. Я стиснув лівою рукою зв'язку ключів у кишені і вирішив будь-що оборонятися, аж поки не знепритомнію.

Але до цього не дійшло. Густав підсунув ногою стілець і з невдоволеною міною гепнувся на нього. Хазяїн поставив і перед ним чарку. Стали пити всі разом. Випив і Густав. Хильнули по другій. Густав скоса зиркнув на мене. Підняв чарку.

— Будьмо! — звернувся він до мене, але вищирив зуби, як пес.

— Будьмо! — відповів я і випив.

Густав витяг пачку сигарет. Простягнув мені, а на мене й не глянув. Я взяв одну, а йому дав вогню. Тоді я замовив подвійного кюммелю на всіх. Випили. Густав знову збоку подивився на мене.

— Дурило!… — сказав він, але вже зовсім іншим тоном.

— Телепень! — відповів я у тому ж тоні.

Тоді він обернувся до мене:

— Добрий був удар…

— Та це, може, й випадково… — Я показав йому свій великий палець.

— Не пощастило… — оскалився він. — Мене, між іншим, звуть Густав…

— А мене — Роберт…

— Добре. Ну, то як. Роберте, все в порядку? Я думав собі, що ти який-небудь матусин синок…

— Усе в порядку, Густаве!

Відтоді ми з ним заприятелювали.

Машини на стоянці повільно посувалися вперед. Артистові, якого всі звали Томмі, пощастило — попався пасажир до вокзалу. А Густав за якихось тридцять пфенігів мав їхати до найближчого ресторану. Він мало не луснув від люті, бо через яких-небудь десять пфенігів прибутку мусив знову ставати останнім у чергу на стоянці. А я дістав зовсім рідкісне доручення — везти пристаркувату англійку оглядати місто, їздив з нею майже цілу годину. А повернувшись на стоянку, підхопив ще пару дещо дрібніших доручень. Отож в обідню пору, коли ми всі знову сиділи в пивничці і поїдали наші бутерброди, я рже видавався сам собі досвідченим водієм. Щось у цій професії нагадувало братство старих солдатів. Тут сходилися люди найрізноманітніших спеціальностей. Не більше половини хіба завше займалися цим ділом, решта приблудились сюди різними шляхами.

Надвечір я в'їхав на подвір'я нашої майстерні у досить доброму настрої. Ленц і Кестер уже чекали на мене.

— Ну, скільки ви заробили, хлопці? — спитав я.

— Сімдесят літрів бензину, — відрапортував Юпп.

— Оце й усе?

Ленц з розпачливим виразом обличчя видивлявся у небо.

— Коли б же та дощ пішов! А тоді б якась невеличка аварія на мокрому асфальті під самісінькими воротами! Потерпілих хай би не було! Але добрячий, солідний ремонт!

— Дивіться-но сюди! — І я показав їм на долоні тридцять п'ять марок.

— Чудово! — вимовив Кестер. — 3 них двадцять марок — чистий прибуток, їх ми сьогодні роздушимо. Треба ж відзначити перший виїзд!

— Будемо пити крюшон з маренкою, — заявив Ленц.

— Крюшон? — запитав я. — Чому саме крюшон?

— Бо з нами буде Пат.

— Пат?

— Не роззявляй так широко рота, — сказав останній з романтиків, — ми давно вже про все домовилися. О сьомій заїдемо за нею. Вона в курсі. Якщо це тобі не спадає на думку, то ми собі самі якось-то зарадили. Адже ти з нею познайомився через нас.

— Отто, — звернувся я до Кестера, — ти бачив колись щось нахабніше за цього рекрута?

Кестер сміявся…

— Що це в тебе з рукою, Роббі? Ти її держиш якось навскіс…

— Думаю, чи не звихнув.

Я розповів історію з Густавом.

Ленц оглянув руку.

— Таки звихнув! Я християнин і відставний студент медик я тобі її відмасажую, незважаючи на все твоє хамство. Ходімо, ти, майстер боксу!

Ми пішли до майстерні, і Готфрід, взявши трохи масла, заходився розтирати мені руку.

— А ти сказав Пат, що ми відзначаємо наш одноденний ювілей як шофери таксі? — запитав я Ленца.

Він свиснув крізь зуби.

— А ти, може, стидаєшся, хлопче?

— Замовкни, ти, — сказав я сердито, бо знав, що Ленц не помилився. — Сказав ти це чи ні?

— Кохання, — заявив непохитно Ленц, — чудесна річ! Але воно псує характер.

— А самотність робить людину нетактовною, ти, горе-соліст!

— Такт — це мовчазна угода не помічати один в одного вад, замість того, щоб їх позбутися. Отож — це жалюгідна акція компромісу. На це німець — ветеран війни — не піде, дитинко!

— Що б ти зробив на моєму місці, — сказав я, — коли б хтось тобі телефоном замовив таксі, а тоді б ти побачив, що це Пат?

• Предыдущая
• 34/97
• Следующая