Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 5

• Предыдущая
• 5/91
• Следующая

Віллі підводиться. Він у новому темно-зеленому костюмі з дуже дорогої матерії і скидається у ньому на червоноголову жабу-древесницю. Краватка в нього прикрашена перлиною, на вказівному пальці правої руки виблискує масивний перстень з печаткою. П’ять років тому Віллі був помічником командира нашої роти. Йому двадцять п’ять років — стільки, як і мені.

— Дозвольте познайомити вас, — каже Віллі.— Мої товариші й фронтові друзі Георг Кроль та Людвіг Бодмер — фрейлейн Рене де ля Тур з «Мулен руж» у Парижі.

Рене де ля Тур стримано, але приязно киває нам. Ми вражено дивимось на Віллі. Він відповідає нам гордим поглядом.

— Влаштовуйтесь, панове, — запрошує Віллі.—Наскільки я розумію, Едуард хотів позбавити вас обіду. Гуляш смачний, хоч трохи замало цибулі. Сідайте, ми охоче дамо вам місце.

Ми сідаємо навколо столу, Віллі знає про нашу війну з Едуардом і стежить за нею з цікавістю природженого гравця.

— Кельнер! — гукаю я.

Плоскостопий кельнер, який перевальцем пробирається між столиками за чотири кроки від нас, раптом глухне.

— Кельнер! — гукаю я ще раз.

— Ти справжній варвар, — зауважує Георг. — Ображаєш людину її професією. Навіщо ж він робив вісімнадцятого року революцію? Гукай: «Пане старший офіціант!»

Я посміхаюсь. Це правда, німецька революція 1918 року була найбезкровніша в світі. Революціонери самі так перелякались, що відразу ж покликали на допомогу бонз і генералів з колишнього уряду, щоб ті захистили їх від приступу надмірної хоробрості. Ті великодушно погодились. Частину революціонерів було вбито, князям та офіцерам дали величезні пенсії, щоб вони мали час готувати путчі, чиновники одержали нові титули; вчителі стали вченими радниками, шкільні інспектори — шкільними радниками, кельнери дістали право величати себе старшими офіціантами, колишні партійні секретарі стали превосходительствами, військовий міністр демократичного уряду з великою радістю взяв під своє крильце в міністерство справжніх генералів, і німецька революція потонула 6 червоному плюші, в комфорті, в пивних і в тузі за мундирами та командами.

— Пане старший офіціант! — гукає Георг.

Кельнер і далі вдає, що не чує. Це давній дитячий трюк Едуарда: він сподівається, що ми здамось, коли кельнери не обслуговуватимуть нас.

— Старший офіціант! Ви оглухли? — розлягається раптом у залі громовий голос з першокласним прусським казарменим відтінком. Він одразу діє, як сигнал труби на старих бойових коней. Кельнер зупиняється, ніби йому вистрілили в спину, і обертається; два інших кидаються до нас звідкись збоку, хтось клацає каблуками, якийсь чоловік, що сидить недалеко від нас, схожий на військового, тихо вигукує: «Браво», і навіть Едуард біжить, щоб довідатись, кому належить цей голос з вищих сфер. Він знає, що ні я, ні Георг не можемо так командувати.

Ми мовчки дивимось на Рене де ля Тур. Вона сидить собі спокійно й скромно, нібито все це її не стосується. Проте гукнути так могла тільки вона — ми знаємо голос Віллі.

Кельнера зупиняється біля нашого столика.

— Що панство бажає?

— Суп з макаронами, гуляш і каша для двох, — каже Георг. — І швидше, а то ми прочистимо вам вуха.

Едуард підходить до нас. Він не розуміє, що сталося, і кидає погляд під стіл. Там ніхто не сховався, а дух не може так ревти. Ми теж не можемо, Едуард знає це.

— Дуже прошу вас, — каже він нарешті,— в моєму закладі не зчиняти такого галасу.

Ніхто не відповідає. Ми тільки байдуже позираємо на нього. Рене де ля Тур пудриться. Едуард повертається, щоб іти геть.

— Хазяїне! Йдіть-но сюди! — лунає раптом той самий громовий голос у нього за спиною

Едуард швидко повертається і вирячує на нас очі. На наших обличчях та сама байдужа посмішка. Його погляд зупиняється на Рене де ля Тур.

— Це ви щойно?..

Рене закриває пудреницю.

— Що? — питає вона срібним чарівним сопрано. — Що ви хочете?

Едуард остаточно збитий з пантелику. Він не знає вже, що й думати.

— Ви, мабуть, перевтомилися, пане Кноблох? — питає Георг. — Здається, у вас галюцинації?

— Але ж хтось щойно…

— Ти збожеволів, Едуарде, — перебиваю я його. — І вигляд у тебе поганий. Треба відпочити. Нам не цікаво продавати твоїм рідним дешевий надгробок з фальшивого італійського мармуру, а кращого ти не вартий.

Едуард кліпає очима, як старий сич.

— Дивна ви людина, — каже Рене де ля Тур ніжним, як у флейти, сопрано. — Звалюєте на своїх гостей вину за те, що ваші кельнери глухі.

Вона сміється — чарівна дзвінка суміш срібла й музики.

Едуард хапається за голову. Він втрачає останню витримку. Ні, цю дівчину теж ні в чому не запідозриш. Той, хто так сміється, не може горлати, як солдафон.

— Можете йти, Кноблох, — недбало кидає Георг. — Чи хочете побалакати з нами?

— І не їж так багато м'яса! — додаю я. — Мабуть, вся біда в ньому. Як ти щойно казав нам: згідно з найновішими науковими даними…

Едуард рвучко повертається і швидко йде геть. Ми чекаємо, поки він відійде на достатню відстань. І ось могутнє тіло Віллі починає тремтіти від беззвучного сміху. Рене де ля Тур ніжно посміхається. Очі її іскряться.

— Віллі, — кажу я. — Я людина поверхова і вважаю цю мить одною з найкращих у своєму молодому житті. Але поясни ж нам, нарешті, що трапилось?

Віллі, тіпаючись від німого реготу, показує на Рене.

— Exusez, mademoiselle, — звертаюсь я до неї.— Je me…

Моя французька мова викликає у Віллі ще більший регіт.

— Скажи їм, Лотто, — пирхає бін.

— Що? — скромно посміхаючись, але тихим розкотистим басом питає Рене.

Ми мовчки дивимось на неї.

— Вона артистка, — видавлює з себе Віллі.— Дуетистка. Виконує дуети, але сама. Одну строфу високим голосом, другу — низьким. Одну — сопрано, другу — басом.

Темрява розвіюється.

— Але ж бас… — дивуюсь я.

— Талант, — пояснює Віллі. — І, звичайно, старанність. Вам треба колись послухати, як вона передає сімейну сварку. Лотта просто чарівна!

Ми погоджуємося з цим. З’являється гуляш. Едуард крадеться по залі, стежачи здалеку за нашим столиком, його хиба в тому, що він завжди намагається доскіпатись до всього. Це псує його лірику і робить його недовірливим. Зараз Едуард сушить собі голову над походженням таємничого баса, але він навіть не підозрює, що його ще чекає. Георг Кроль, кавалер старої школи, запросив Рене де ля Тур і Віллі бути нашими гостями і разом з нами відсвяткувати перемогу. А потім він дасть Едуардові за чудовий гуляш чотири папірці, які всі разом сьогодні варті хіба що кілька кісток. Едуардові залишиться тільки скреготіти зубами від злості.

Вечоріє. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, розташованій над конторою. Наш будинок низький, старий і занедбаний. Він, як і сусідні будинки, раніше належав церкві, що стоїть на майдані в кінці вулиці. В ньому колись мешкали священики та церковні служники, але шістдесят років тому він перейшов до рук фірми Кролів. Дім, власне, складається з двох низеньких будинків, розділених ворітьми зіркою і під’їздом; в другому живе відставний фельдфебель Кнопф з дружиною і трьома дочками. Далі починається чудовий старий сад, у якому міститься наш товар, а за ним, трохи ліворуч, стоїть двоповерхова дерев’яна будівля, схожа на повітку. На першому поверсі працює наш скульптор. Курт Бах. Він ліпить конаючих левів і орлів, що здіймаються летіти, і намічає на надгробках написи, які потім видовбує каменяр. У вільний час Курт Бах грає на гітарі, мандрує і мріє про золоті медалі славнозвісному Куртові Баху пізнішого періоду — того періоду, який ніколи не настане. Йому тридцять два роки.

Верхній поверх ми здаємо трунареві Вільке — худому чоловікові, про якого ніхто не знає, є в нього сім'я чи ні. У нас з ним дружні стосунки, як завжди, коли вони основані на взаємній вигоді. Дізнавшись про свіжого покійника, якому ще не замовлено труни, ми рекомендуємо Вільке або даємо йому знати, щоб він запропонував свої послуги. Вільке робить те саме для нас, коли назнає десь труп, якого ще не встигли схопити гієни конкуренції, тому що боротьба за покійників жорстока і ведеться до останнього. Оскар Фукс, комівояжер наших конкурентів Гольмана й Клоца, використовує для цього навіть цибулю. Перш ніж зайти в дім, де лежить покійник, він виймає з кишені кілька порізаних цибулин і нюхає їх, аж поки не виступають сльози, — тоді прямує до хати і, вдаючи, що дуже сумує за дорогим небіжчиком, починає влаштовувати свої справи. Його прозивають за це Плаксивим Оскаром. Дивно, однак якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за життя хоч наполовину так, як піклуються тоді, коли це вже все ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу — але така вже людська вдача: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо.

• Предыдущая
• 5/91
• Следующая