Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 13

• Предыдущая
• 13/91
• Следующая

Починається вечірня програма. Конферансьє меле якусь нісенітницю і сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюсь за Ауфштайна: для конферансьє, які атакують публіку, я улюблена мішень, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.

Все йде добре. Невдоволений конферансьє зникає за кулісами, і хто з’являється на естраді в білій весільній сукні з шлейфом? Рене де ля Тур. У мене відлягає від серця, і я знову сідаю до столу.

Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька рядків високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.

— Як вам подобається ця дама? — питаю я Різенфельда.

— Дама непогана…

— Познайомити вас? Мадемуазель де ля Тур.

Різенфельд витріщує очі:

— Ля Тур? Не хочете ж ви сказати, що ця безглузда гра природи і є тією чарівною істотою з вікна напроти вас?

Саме це я хочу сказати, щоб побачити, як він реагуватиме, але раптом помічаю, що його обличчя з велетенським носом засяяло ангельською посмішкою. Він мовчки показує на жінку біля входу:

— Он… он там… ото вона! Та сама хода! Таку ходу відразу пізнаєш!

Він не помиляється. До зали справді входить Ліза у супроводі двох старих шкарбанів. Тримається вона, як дама з вищого світу, принаймні за уявленнями Різенфельда. Ліза, здається, майже не дихає, а своїх супутників слухає неуважно й гордовито.

— Хіба я не правду кажу? — питає Різенфельд. — Хіба не можна впізнати жінок по ході?

— Жінок і поліцейських, — відповідає Георг і сміється. Однак на Лізу він теж дивиться з задоволенням.

Починається другий номер програми. На танцювальний майданчик виходить акробатка — молода, з задерикуватим лицем, кирпатим носом і гарними ногами. Вона виконує акробатичний танець з сальто, стійками на руках і стрибками. _Ми далі стежимо за Лізою. їй, здається, найбільше хотілося б повернутися і піти звідси геть, але це, звичайно, чистісінький обман: «Червоний млин» — єдиний нічний клуб у місті, всі інші — це кафе, ресторани й пивниці. Тому сюди й ходять усі, кому дозволяє кишеня.

— Шампанського! — гримить Різенфельд диктаторським голосом.

Мене охоплює жах; Георг теж стурбований.

— Пане Різенфельд, — кажу я. — Тут шампанське дуже погане.

В цю мить я відчуваю, що знизу хтось на мене дивиться. Я здивовано оглядаюсь. Це акробатка: вона так вигнулась назад, що просунула голову між ноги. Зараз вона нагадує карлика з величезним горбом.

— Шампанське ставлю я; — заявляє Різенфельд, підкликавши кельнера.

— Браво! — гукає обличчя з підлоги.

Георг моргає мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних ситуаціях. Так між нами домовлено.

Тому він каже:

— Якщо ви хочете шампанського, Різенфельд, ми вас почастуємо. Адже сьогодні ви наш гість.

— Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!

Різенфельд сьогодні справжнісінький Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки, обкладену льодом.

Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п'ю за здоров’я Різенфельда, він урочисто відповідає мені тим же.

З’являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн із своєю компанією залишає зал, і Віллі займає сусідній столик. Він одразу ж встає і запрошує до себе Рене де ля Тур. Та підходить з вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби оцінюючи, кидає погляд на шампанське і на нас трьох. Ми слідкуємо, чи не зацікавиться нею Різенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Однак він зачарований Лізою.

— Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? — питає він Георга.

— Я б вам не радив цього, — дипломатично відповідає Георг. — Але згодом ми, можливо, десь ще познайомимося з нею.

Він з докором дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все б було в порядку. Але хто міг подумати, що Різенфельд кинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтики не мають почуття гумору.

— Ви танцюєте? — питає мене акробатка.

— Погано. Я не відчуваю ритму.

— Я теж. Спробуймо разом.

Ми втискуємось у натовп на танцювальний майданчик, і нас повільно затягує вперед.

— Троє чоловіків без жінок у нічному клубі, — каже Герда. — Чому так?

— А чом би й ні? Мій друг Георг запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.

— Котрий із них ваш друг? Отой носатий?

— Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід показувати.

— Звичайно… А ви?

— У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.

— Не наступайте мені на ноги, — просить Герда. — Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.

Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин стіл, і цього разу вона, слава богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем, і він її обхопив за талію. Який тут чорт дослухатиметься до музики! Я посміхаюсь Герді й притискаю її до себе тісніше. При цьому стежу за Ерною.

Герда пахне конвалієвими духами.

— Відпустіть мене, — каже вона. — Цим ви нічого не досягнете в дами з рудим волоссям. А ви ж саме цього хочете, хіба ні?

— Ні, — брешу я.

— Вам треба було зовсім не звертати на неї уваги. А ви натомість втупились у неї, як загіпнотизований, та ще й влаштували цю комедію зі мною. Боже, ви зовсім новачок!

Я все ще намагаюсь зберегти на обличчі вимушену посмішку; мені б нізащо не хотілося, щоб Ерна помітила, як я й тут попався.

— Нічого я не влаштовував, — слабо відпираюсь я. — Я не хотів танцювати.

Герда відштовхує мене.

— Ну й кавалер же ви! Кінчаймо! У мене болять ноги.

Я міркую, чи варто їй пояснювати, що я мав на думці зовсім інше. Хтозна, чим це може скінчитися для мене. Тому я вирішую тримати язик за зубами і, високо піднісши голову, але трохи присоромлений, іду за нею до столу.

Тим часом там уже відчувається дія алкоголю. Георг і Різенфельд перейшли на «ти». Різенфельд став просто Алексом. Він скоро почне й від мене вимагати, щоб я звав його на «ти». Завтра вранці, звичайно, все це забудеться.

Я сиджу похмурий, злий і чекаю, поки Різенфельд стомиться. По танцювальному майданчику пливе людський натовп, повільний потік гамору, почуття тілесної близькості й стадності. Ерна теж з викликом пропливає повз самий наш столик. Мене вона ігнорує. Герда штовхає мене в бік.

— Волосся пофарбоване, — каже вона.

В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.

Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п'яний. Нарешті Різенфельд кличе кельнера- Ліза пішла, тому він теж не хоче тут більше залишатися.

Минає ще деякий час, поки ми розраховуємось. Різенфельд справді платить за шампанське: я думав, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ля Тур і Гердою Шнайдер. Уже все одно кінець: навіть музиканти лаштуються йти. Всі збиваються біля виходу і гардеробу.

Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер розмахує своїми довгими руками, добуваючи їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.

— Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?

— Ти мене спіймала? — спантеличено питаю я. — Навпаки, я тебе!

— Із ким! — веде вона далі, ніби не чуючи моєї відповіді. — 3 дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хтозна, чого ти вже від них набрався!

Ніхто й не думав доторкатися до неї.

— Я тут у справах, — кажу. — А ти? Як ти потрапила сюди?

— У справах! — глузливо сміється вона. — У справах! Хто ж помер?

— Опора держави, дрібний вкладник, — відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно. — Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.

• Предыдущая
• 13/91
• Следующая