»З вершин і низин» (1887) - Франко Иван Яковлевич - Страница 6

• Предыдущая
• 6/11
• Следующая

Пісне, моя ти сердечна дружино,

Серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс.

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя.

"Мамо, голубко! - було, налягаю. -

"Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!"

"Ні, синку, годі! Покіль я співаю,

Праця чекає моєї руки".

Мамо, голубко! Зарана в могилі

Праця й недуга зложили тебе,

Пісня ж твоя в невмираючій силі

В мойому серці ясніє, живе.

Ох, і не раз тая пісня сумненька

В хвилях великих невгодин життя

Тихий привіт мені слала, мов ненька,

Сил додала до важкого пуття.

"Синку, кріпися! - мені ти твердила. -

Адже ж не паном родився ти, чей!

Праця, що в гріб мене вчасно вложила,

Та лиш тебе доведе до людей".

Правда, матусю! Спасибі за раду!

Я її правди не раз досвідив.

Праця дала до життя мні принаду,

Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив.

Праця ввела мене в тайники темні,

Відки пісень б'є чарівна пора,

Нею дива прояснилися земні,

Загадка нужди людської стара.

Пісня і праця - великі дві силі!

Їм я до скону бажаю служить;

Череп розбитий - як ляжу в могилі,

Ними лиш зможу й для правнуків жить.

14 іюля 1883

Кожда пісня моя -

Віку мого день,

Протерпів її я,

Не зложив лишень.

Кожда стрічка її -

Мізку мого часть,

Думи - нерви мої,

Звуки - серця страсть.

Що вам душу стрясе -

То мій власний жаль,

Що горить в ній - то се

Моїх сліз хрусталь.

Бо нап'ятий мій дух,

Наче струна-прім:

Кождий вдар, кождий рух

Будить тони в нім.

І дарма, що пливе

В них добро і зло,

В пісні те лиш живе,

Що життя дало.

7 марта 1884

Будь ти, співаче, як божа пшениця,

Пісня твоя - золотеє зерно!

Скоро в лушпинні доспіє воно,

Колос униз починає хилиться.

Знає той колос, стебло і лушпина,

Що для зерна вони тільки й росли,

Що лиш тоді воно повне, коли

Весь живий сок свій в нім зложить ростина.

Знає той колос, стебло і лушпина,

Що, як доспіє зерно золоте,

Серп їх нещадний зітне і змете

І що зерно те їх смерті причина.

Але ж, леліючи в темній обслоні

Сочні зерняточка, знає стебло,

Що на будуще воно принесло

Нове, багатше життя в своїм лоні.

Так весь свій мозок, і нерви, і серце

Й ти в свою пісню, співаче, вкладай,

Біль свій, і щастя, й життя їй віддай,

Будь її колос, лушпина й стебельце!

4 іюня 1888

І знов я бачу тя, село моє родинне,

Як бачив тя тоді, коли життя дитинне

Плило, немов малий потічок серед трав,

Що в'єсь несміло між дрібними камінцями.

Дрібних утіх і я тут зазнавав,

Задля дрібних гризот лице росив сльозами.

Тоді цікаво ще на світ я поглядав,

Не знав, що далі там, за твоїми хатками,

За лісом, що шумить довкола. І не раз

Питав я річки, де пливе вона від нас,

І думкою гонив її тихенькі хвилі

Поза закрутину далеку і стрімку.

І дуба-велетня в сусідському садку

Не раз розпитував, на чиїй він могилі

Щасливій виріс, так високий і розлогий?

І люди всі були мені так близькі, милі,

І знав я всі стежки довкола, всі дороги,

І зрідка лиш моя душа за обруб твій

Летіла в ширший світ.

Та чи дитям у тобі

Я був щасливий? Дух дитячий мій

Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?

Чи ж перші золоті надії

Не розвивались тут, мов квіти веснянії,

Морозом збитії? Чи пориви гарячі

М'якої ще душі сміхом тут не топтались,

Докором не душились? Чи ж не ллялись

Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі,

Під тиском вчасних ще і недитячих мук?

Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла,

Тут, в рідному селі, уперве не щеміла

Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?

Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди

Та трута лютая, що й досі духа тлить?

Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди

І боротьбу з життям?

Чого ж тепер болить

Душа моя, коли по довгому часі

Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі

Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло,

Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало

В зелені бур'яни головку кучеряву.

Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,

Що ще круг моєї колиски гомонів,

Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.

І річка та сама хлюпочеться, тривожно

Повзе поміж високих берегів,

І верби ті самі, і дуб той, що шумів

Понад дитиною…

Чого ж так судорожно

Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє

Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм,

За тим життям, що, хоч так біднеє

І сіреє, пливе коритом тихим своїм?

За щастям слимака того, що в шкаралущі

Ховається? За незнання смерком?

Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком

На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий

Потік знання пливе?

О ні, о ні!

Не того так сьогодні жаль мені,

Не тим душа моя так важко заболіла,

А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла

На лицях, голови недоля вниз хиляє,

Під віддихом її вся радість завмирає

І приязнь гасне враз з любвою,

Котрої сім'я тут мені у серце впало.

Отим-то тяжко так мені у тобі стало.

Прощай, село моє! Що тут мене держало,

Те щезло; що тепер держить -

Таке важке, що, мов гора, тяжить

На серці. Геть іду - і плачу над тобою.

14 іюня 1880

Україна

Вона так гарна, сяє так

Святою, чистою красою,

І на лиці яріє знак

Любові, щирості, спокою.

Вона так гарна, а проте

Так нещаслива, стільки лиха

Знесла, що квилить лихо те

В її кождіській пісні стиха.

Її пізнавши,чи ж я міг

Не полюбить її сердечно,

Не відректися власних втіх,

Щоб їй віддатись доконечно?

А полюбивши, чи ж би міг

Я божую її подобу

Згубити з серця, мимо всіх

Терпінь і горя аж до гробу?

І чи ж перечить ся любов

Тій другій а святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнетуть окови?

Ні, хто не любитть всіх братів,

Як сонце боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

27 іюня 1880

Картка любові

Плив гордо яструб в лазуровім морі.

Широко круг за кругом колесив,

А на горі в ожиданні і горі

Лежав я й лету яструба слідив.

Я ждав на ню, свою єдину зорю…

Мов яструб, бистро я сюди спішив,

Від рана жду, думками поле орю -

Нема голубки! Серце біль здушив.

Нема голубки! Тільки яструб в'ється!

Нема голубки! Дарма серце б'ється!

Вже ніч. В розпуці знов я геть пішов.

А за ліском на тій ж горі чекала

Вона весь день на мене, виглядала,

Тужила важко й плакала за мнов.

10 мая 1878

І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною!

І нетямущому мені

• Предыдущая
• 6/11
• Следующая