Поезіі, що не ввійшли до збірок - Франко Иван Яковлевич - Страница 4

• Предыдущая
• 4/18
• Следующая

Плеще холодний дощ,

Вітри ревуть,

Що тебе до землі

Топчуть і гнуть?

Чом у самітньому

Важкому сні

Бачиться твій сумний

Образ мені?

І те лице бліде,

Зблідле від горя,

Й око глибоке те,

Мов бездна моря;

Руки дитячії

З труду обвисли

І на чолі блідім

Ясний знак мисли;

Ніжні уста, любих

Слів джерело,

Шо з них нарікання

Ще не плило?

Світла і чистая,

З нічної темені

Чом так жалібно ти

Глядиш в лице мені?

Чом твоє тихеє,

Добреє око

Так проника мені

В душу глибоко?

І пробира мене

Трепет таємний,

Але втиша мене

Голос неземний:

"Ні, друже, ні, не нам

Снить про жизнь любу,

Буря осіння нам

Гра - не до шлюбу.

Рада б життя прожить,

Друже, при тобі,

Та вже зима біжить,

Що, може, нас зложить

В спільному гробі".

Написано д[ня] 14 падолиста 1883 р., досі не друковано.

(Уривок політичної байки)

Надоїло самовладно Львові панувати

Довелося volens nolens1 конституц'ю дати.

Радість у звірячім царстві. "От тепер нам гарно!

Бо хоч будуть брати й драти, то парламентарно".

От розписано вибори. Ну, се кождий знає,

Як то при таких виборах у звірів буває.

Вівці, що найбільшу в краю представляли масу,

Вибрали Вовків послами, що прибігли "з лясу".

А лиш трьох зі свого роду. Посумніли Вівці:

"От, бач, штука! Конституц'я із Вовками в спілці!"

От зійшлись посли звірячі на сеймове віче, -

Лис Микита був маршалком, Носоріг був віце,

А від Льва Медвідь Заліський мав верховну владу.

Лис Микита, вклонившися, отворив нараду:

"Чесне собраніє!

Дуже я рад,

Що де не гляну я, -

Згода та лад.

Мов на прагнущії

Діти краси

Впали цілющії

Краплі роси,

Так і в суспільності

В нашій землі

Сімена спільності

Й згоди зійшли.

Вороги знатнії

Предовгий час

Сіяли братнії

Розлади в нас,

Визивали розличнії

Мари грізні,

Систематичнії

Плели брехні,

Щоб молодечую

Згоду зірвать,

Масу овечую

Підбунтувать,

Щоб плем'я вовчеє

Слабло само,

Всіх в якнайдовшеє

Впрягти ярмо.

Та міць господняя

Розбила їх,

Підлість б[ез]одняя

Сповзла, мов сніг.

В щирім довірії

Вівці к братам

В обійми сірії

Верглись Вовкам.

Раді традиції

Давні держать,

В вовчій опіці і

Жить, і вмирать.

Раді повинності

Давні нести

Без супротивності

Й хитрої мсти".

Написано д[ня] 15 вересня 1883, досі не друковано.

1 Хочеш не хочеш (лат.).

1884

Гарна дівчино, ти, цвіте розвитий,

Глянуть на тебе - значить полюбити,

Глянуть в ті очі, як море без дна,

Вчути той голос, дзвінкий, як струна,

Вчути той тихий сміх,

Сумом повитий, -

Як же тебе би міг

Хто не любити?

Гарна дівчино, блідавая зірко,

Думать про тебе і сумно, і гірко.

Написано д[ня] 16 марта1884 р., досі не друковано.

Говорить вість, що перша в раю Єва

Згрішила пізнанням добра і зла,

Вкусивши плід з заказаного древа,

І плоду того мужеві дала.

Хто хоче, може вірить тому,

Та тут же й заковика немала,

Що в доброму порівно, як і в злому,

Жона для мужа вчителька була.

Написано д[ня] 10 вересня 1884, досі не друковано.

1885

"Підгір'я, любов ненаглядна моя!

Ось ти, пеленою сніжною

Покрите, неначе красавиці труп,

Без духу лежиш предо мною.

Туманом покрилося небо важким,

Туманом насупились гори,

І річка під снігом замерла, і ліс

Шумні позабув розговори.

Морозом тріскучим зціпило тебе.

У кригу важку окувало,

У сугорбах снігу заглухло село,

Життя мов і там вже не стало.

Лиш місяць блідий крізь туман прозира,

Мов лампа посмертна зіходить,

І вовк зголоднілий в яру завива

Мов п'яная плачка заводить.

Невже-таки вимерло всяке життя,

Змагання не бореться жадне

З всесильною смертю, з туманом отим,

Невже ж ти направду спиш сном гробовим,

Підгір'я моє ненаглядне?"

Так думав я, їдучи в сумрачну ніч

Невтертим ще шляхом к неблизькій ще ціли,

І форкали коні, в затвердлім снігу

Санки, мов гадюка, шипіли.

Підгірська долина, немов домовина,

Лежала, мертва, хоч широка, -

В морозі, в тумані ні крил, ні пристані

Для думки, для серця, для ока.

І, тулячись міцно в немудрий кожух,

Я думав нерадісну думу

Про край сей, про люд сей, - туман і мороз

Ще більше наводили суму.

Я думав про тьму, що в тих селах царить,

Про бідність, про голод, про муку,

Про хорих дітей, що тут сотнями мруть,

Про ту безпросвітну розпуку.

Я думав про тисячі людських п'явок,

Що кров ссуть із люду найлуччу,

Про тисячі кривд, і неправд, і оскорб,

Що рвуть і брудять його душу.

І як же тут духові, думці якій

З-під криги такої підняться?

І як же тут людським змаганням живим

У пеклі такім наклюваться?

Шипіли санки, мов гадюки, в снігу,

І форкали коні, грудками

Сніг рвавсь з-під копит їх, я мерз і туливсь.

І мучився тими думками.

Написано в грудні 1885 р.

(Легенда)

(Посвячую пам’яті

мого незабутого батька

Якова Франка)

В любві у всіх богів і у людей

В могучім Римі виростав колись

Валентій. Все дали йому боги,

Чим людська жизнь краситься: красоту,

Здоров’я, силу, розум і талант,

Високий рід, багатого вітця.

І люди все дали йому, що тільки

Найкращого, святого дать могли:

Любов і приязнь, світлий скарб знання.

І штуки блиск, бажання ідеалу.

І він платив подякою богам,

Любвою людям.

Двадцять п’ятий рік

Життя кінчив; в Афінах, в огнищі

Наук, немов пчола трудолюбива,

Ссав грецьку мудрість; книги Стагірита

І Епікура, побіч книг Гомера,

Були розкошами його душі.

Но особливо пильно він хапавсь

До дна зглибляти зв’язки ті таємні

Між людським тілом і його життям

А безконечним творенням природи.

За проводом Галена й Гіппократа

Слідив цілющі впливи сил природи,

Зір, воздуху, води, тепла й морозу,

Каміння, цвітів, органічних соків

На людське тіло; з тисячних сторін

Громадив скарби досвіду й знання,

Щоби колись їх в оборот пустити

Між бідних і страждущих.

І скінчив

Науку, і вже славним лікарем

Вернув до Рима. Фама голосна

Із дому в дім, із города у город

Сквапливо вісті рознесла про силу

Його науки, чародійський вплив

Його очей, і рук, і слів, і духу.

І, мов на прощу, потекли товпами

До нього люди, здалека і зблизька:

• Предыдущая
• 4/18
• Следующая