Поезіі, що не ввійшли до збірок - Франко Иван Яковлевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/18
• Следующая

Здорова, сильна, покріпляюча,

До жертви скора, фальші несвідома,

Глибока й тиха враз твоя любов!

На другий день заплакана, тремтяча

Прибігла Сільвія; їй думалось,

Що вже Валентія в живих не взрить.

А він, проспавши ніч усю спокійно,

Встав хоч блідий, та май зовсім здоров,

І навіть вираз дикий, боязкий

З лиця вступив, лиш дивная задума,

Мов шукання напружене за чимсь,

Чого найти не можна - надавало

Лицю його несамовитий вираз,

Він Сільвію ввічливо повітав,

Спокійно, хоч без жару, споминав

Вчорашнє свято; про страшний кінець

Не згадував, здавалось навіть їй,

Що й сам о нім не тямив він зовсім.

І взагалі балакав так розумно,

Так неподібне до недавнього

Нелюдсько-аскетичного жаргону,

Що серце Сільвії, зморожене

Вчорашньою кровавою марою,

Мов віск м’який, знов таять почало

І липнуть до Валентія.

Минуло

Так кілька день; вже й батько силувавсь

Втішатися надією, що все те

Ще добре буде, - хоч глибоко в серці

Якийсь зловіщий голос не втихав,

Віщуючи нове, ще тяжче горе.

Аж вечір раз, коли у розговорі

Сиділи всі в світлиці: батько, син,

І Сільвія, й Памфилій, - встав Валентій

І поспішив у сад, мов звав го хтось,

Мов щось забув і квапився найти.

Стривожені поглянули на себе

Оставшіся в світлиці; мовчки ждали,

І серце в груді замирало всім.

Аж через півгодини увійшов

Валентій. Боже, як він виглядав!

Се не Валентій був, а труп, руїна,

Недобиток, котрого лиш зняли

З хреста. В розбитім і кровавім тілі -

Здавалось, ледве що держиться дух,

А на лиці така виднілась мука,

Таке розпучливе напруження

І безнадійність відгадати те,

Над чим томилися всі сили духа, -

Що з уст усіх один лиш вирвавсь зойк,

Один болющий окрик. У нетямі

Ішов нещасний. Кинулись до нього,

Обмили тіло, зсиніле і збите,

Олійками понатирали, мовчки,

Мов хореє дитя, на постіль завели,

Де зараз сон мертвий його обняв.

Не можучи сказати ані слова,

Всі троє у несказанній тривозі

Гляділи перед себе. Лютий біль

У серці Сільвії слізьми розлився,

І не найшов ніхто для ней потіхи.

Аж як самі собою вгамувались

Дівочі сльози, обізвавсь Памфилій:

“Страшна, над всякий опис се страшна

Недуга! Демон злий якийсь узяв

Над ним свою прокляту власть. Та праве

Життя його ламає власть бісівську,

Тож біс, як злодій, лиш вночі, часом

На нього із-за угла нападає.

Молитва й піст - отеє ліки нехибні

На демонів таких. Молімся всі,

Пильнуймо чутко кождий крок його,

А демон злий до нього не приступить”.

Як потопаючий за стебелину,

Так нещасливий батько за ту раду

Вчепивсь. В свій дім Памфилія спровадив

І упросив його - не відступати

Від сина день і ніч. Не спротивлявсь

Валентій тому, а розумні, щирі

Памфилія розмови звеселяли

Його понуру душу. Лиш часом

Якесь таємне, страшне остовпіння

На нього вечорами находило,

Він, мов крізь сон, кричав: “Іде! Іде!”

І блід, і синів, деревів увесь.

Але Памфилій не теряв відваги,

Моливсь, співав, кропив, а рівночасно

Насилу з батьком рушав, скоботав

Валентія і тер холодні руки,

Аж поки той не приходив до себе.

Пройшов так місяць в вічній боротьбі,

І хоч не мав за весь той час Валентій

Ані одного нападу такого,

Як перші два, то все ж за місяць той

Подався, одряхлів, ослаб і тілом,

І духом. Де поділась та краса,

Та ясна, свіжа, привітна поява,

Що чарувала всіх! Де дівсь той ум

Мислячий, бистрий! Скулений, блідий,

З тремтячими колінами, потусклим,

Зів’ялим оком, звільна, наче тінь,

По мармурових залах безучасно

Валентій плентавсь. Порохом припали

Його любимі книги. Під дверми

Надармо ще стогнали день від дня

Недужі: висхло джерело води

Цілющої, погиб лікар великий!

Лиш батько ще надії ке теряв,

І Сільвія його не покидала.

А вечором, коли пора страшна

Зближалася демонських нападів,

Всі троє обсідали коло нього

І в розговір живий його втягали,

Щоб ум його насилу відтягти

Від темної задуми; то часом

Читала Сільвія Арістофана

Та інші твори веселі, смішні,

Щоб оживити застигавшу кров!

І, бачилось, усе те помагало,

Та хоч щовечір майже чулось їм

В очах, лиці Валентія тривожнім,

Що пролітав над ним зловіщий демон,

То все присутність їх його прогнала.

Аж раз - понурий був, проклятий вечір.

Жаркий сироко віяв із-над моря

І віддих запирав в здоровій груді,

Лягав, мов змора, на кожніське серце.

Від рана вже непокоївсь Валентій,

Весь день не їв нічого, все ходив

По всім будинку, наче навіжений,

Заглядував у всі кути, всі скритки

І сам себе про щось розпитував.

То знов в розпуці руки опускав

І скрикував: “Дарма, дарма, не можу!

Не пригадаю! Боже, як болить!

Слова, слова! Три слова лиш згадати,

А все мине, спокій поверне, щастя!”

Надармо батько у страшній тривозі

За ним ходив, розпитував і тішив,

Памфилій дармо всі псалми святі

Переспівав і окропив весь дім!

Чим нижче сонце, наче кров червоне,

Хилилося з полудня, чим густіший

І гарячіший залягав туман,

Чим дужче і глухіше вітер вив,

Тим неспокій Валентія збільшався.

А як у морі сонце потонуло,

Він став і попрощав його рукою:

“Прощай, о сонце, вже тя не побачу!”

З кутів високі тіні піднялись,

І звільна поповзли по всіх покоях,

І залили собою весь простір.

Немов осуджений на смерть, тремтів

Валентій, на потіхи всі глухий,

Широко витріщеними очима

Шукаючи когось в просторі темнім.

А втім, посинів і, руками очі

Закривши, крикнув: “Ох, іде вже, йде!”

“Оружжя на диявола хрест твій!” -

Кричав Памфилій і кропив щосили, -

Між тим отець і Сільвія взяли

Валентія за руки, мов бажали

Його собою заслонить, но чули,

Як він в руках їх костенів, холов.

Пройшла так хвиля. Той страшенний вираз

Що на лиці Валентья малювавсь,

Показував, що наближаєсь хвиля

Самого нападу. Нараз він скрикнув

Нелюдським голосом і стрепенувсь

Так, що попадали, немов снопи.

Отець і Сільвія - і він упав.

І почалась найтяжчая година,

Якої лиш в житті вони зазнали,

Година мук пекельних, крику, стону

І скреготу зубів, важких ударів

Всім тілом, головою й грудьми

О гладкий камінь. Мов закаменілі,

Стояли зрителі, в німій тривозі

Гляділи на те конання страшенне

Того, хто був так дорогим для них.

Часом здавалось, що в безмірних муках

Пручаєсь він і силується встати,

Щось спутаним белькоче язиком

І судорожне рвучими руками

Б’єсь в грудь, в лице, показує кудись.

Но все те, мов у гарячковім сні,

Мішалось, млилось перед їх очима

І ледом в жилах їх стинало кров.

Вкінці ослабли кидання його,

Лиш грудь ще віддих піднімав слабий

• Предыдущая
• 12/18
• Следующая