Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 32

• Предыдущая
• 32/77
• Следующая

Стоячи віддалік, римські легіонери пильно спостерігали за всім, що відбувалося, готові негайно втрутитися, якби натовп виявив ворожі наміри або пролунали заклики до бунту серед тих, котрі, плачучи та гірко стогнучи, з’юрмилися навколо страчених. Але настрій у людей не був войовничим, чи вони принаймні поки що не виявляли своєї ворожості, лише проказували заупокійні молитви, переходячи від одного з розп’ятих до іншого, й ось уже понад дві години над кожним із мерців лунали слова молитов і роздирався одяг, ліворуч від тіла, якщо оплакували родича, праворуч — якщо ні, й у тихому надвечірньому повітрі лунали голоси, що промовляли наспівуючи: Господи, навіщо Тобі людина, хіба вартий син людський того, щоб Ти ним цікавився, адже його життя скороминуще, мов подмух вітру, його дні минають, мов швидкоплинні тіні, чого варта людина, яка живе й не думає про смерть, людина, яку не турбує безсмертя її душі, народжена від жінки людина, якій даровано так мало днів і так багато тривог, вона виростає, мов квітка, і, як квітка, падає під серпом, ковзає, наче тінь, і ніколи не залишається на місці, чи ж заслуговує людина на те, щоб Ти про неї думав, і чи вартий син людський Твоєї уваги. А після того як хор визнав цілковиту нікчемність людини перед Богом, проголошену такими глибокими голосами, що здавалися радше голосами людської совісті, аніж тими голосами, що призначені для промовляння слів, він зазвучав несподівано радісно й урочисто, проголошуючи перед лицем того самого Бога велич людини: Але згадай також, що хоч Ти й зробив людину набагато меншою супроти янголів, проте увінчав її честю та славою. Коли жалобна процесія підійшла до Йосипа, якого тут ніхто не знав, а ще тому, що він був останнім із сорока страчених, заупокійні співи не тривали так довго, а проте тесля зміг забрати із собою на той світ усе, без чого він там не міг обійтися, а поспіх пояснювався насамперед тим, що Закон не дозволяє, аби страчені на хресті залишилися непохованими до наступного ранку, а сонце вже докотилося до самого обрію, й наближалися сутінки. З огляду на свою молодість Ісус не мусив рвати на собі одяг, від нього не вимагалося, щоб він виражав свою жалобу в такий спосіб, але його тонкий і тремтячий голос здіймався над голосами інших, коли він співав славослів’я Господові: Будь благословен, Господи, Боже наш, царю небесний, що в праведності тебе створив, що в праведності дозволив тобі прожити своє життя, що в праведності давав тобі їсти й пити, що в праведності допоміг тобі пізнати світ, що в праведності тебе забере на небо, будь благословен, Господи, що воскрешаєш мертвих. Лежачи на землі, Йосип, якщо він досі відчуває біль від угороджених йому в тіло цвяхів, певно, спроможний також почути й ці слова, і він знатиме, як багато означала праведність Бога в його житті, тепер, коли ані від цієї праведності, ані від самого життя йому вже немає чого сподіватися. Коли молитви були проказані, залишалося поховати мертвих, проте з огляду на велику кількість мерців і наближення ночі не було найменшої змоги надати кожному з них своє окреме місце, вирити окрему могилу, яку можна було б накрити обтесаним каменем, а тіло загорнути в поховальний саван. Тому вирішили просто викопати довгу яму і скласти туди мерців, так робилося не вперше й не востаннє, тіла вкинули до ями в тому самому одязі, в якому їх розп’яли, Ісус також одержав лопату й сумлінно трудився поруч із дорослими чоловіками, він виконував вирок долі, мудрішої за людей, він ховав свого батька, аби справдилося пророцтво: Син людський поховає людину, але сам залишиться непохований. Нехай ці слова, такі загадкові на перший погляд, не схиляють нас до метафізичних роздумів, бо їхній смисл надзвичайно простий і очевидний, вони хочуть лише сказати, що останню людину, позаяк вона буде останнім створінням на землі, не буде кому поховати. Але це аж ніяк не стосується хлопця, який сьогодні ховає батька, адже на ньому не закінчується світ, ще тисячі й тисячі років люди народжуватимуться й помиратимуть, і якщо правду каже прислів’я, що людина людині вовк, то ми не маємо жодних підстав сумніватися, що людина людині завжди викопає могилу.

Сонце вже заховалося по той бік гори. Великі чорні хмари стали купчитися над долиною річки Йордан, повільно сунучи на захід, ніби притягувані останнім світлом дня, яке фарбувало їхні вершини в червоний колір. Повітря несподівано посвіжіло, й вельми ймовірно, що вночі випаде дощ, хоч для цього сезону дощі не властиві. Римські легіонери вже пішли, прагнучи ще завидна дістатися до свого табору, розташованого поблизу, й куди, певно, вже повернулися їхні товариші, що ходили на розвідку в Назарет, саме такою узгодженістю дій і відрізняється сучасна організована армія від, скажімо, бунтівного війська Юди Галілеянина, й результат такої організованості ми бачимо на власні очі, тридцять дев’ятеро страчених на хресті повстанців, а з ними й один невинний, якому випало бути не в той час і не в тому місці. Жителі Сефориса підуть шукати собі місце для ночівлі у спаленому місті, а завтра вранці кожна родина пильно перегляне, що там залишилося після пожежі від їхнього домашнього скарбу, чи бодай якісь речі не згоріли у вогні й чи буде з чим починати життя десь на новому місці, бо так відразу Рим нізащо не дозволить відбудувати місто. Марія та Ісус наче дві тіні посеред лісу, в якому стримлять лише голі стовбури дерев, без гілля й без листя, й мати притягує сина до себе, дві перелякані істоти шукають мужності одна в одній, чорне небо їм не допомагає, а мерці, які лежать під землею, здається, ось-ось схоплять живих за ноги й затримають їх. Заночуймо в місті, запропонував Ісус, а Марія відповіла: Ми не можемо, твої брати залишилися самі вдома й вони хочуть їсти. Вони майже не бачили землю, по якій ступали їхні ноги. Нарешті, після того, як багато разів спотикалися й один раз упали, вони вийшли на дорогу, схожу на ложе пересохлої річки, яке білою смугою виділялося в темряві ночі. Коли вже залишили Сефорис позаду, почав падати дощ, безперервний, настирливий, за короткий час дорожна пилюка перетворилася на багно, й Марії та її синові довелося роззутися, щоб сандалії в ньому не грузли. Вони йшли мовчки, мати накрила голову сина своєю накидкою, їм не було чого сказати одне одному, можливо, обоє плекали потаємну надію, що Йосип не помер, що ось вони прийдуть додому й побачать, що він там, доглядає, як може, дітей і скаже дружині: Чого вам заманулося піти до міста, не спитавшись у мене дозволу, й на очі Марії знову набігли сльози, й не тільки від невтішного смутку та глибокого горя, а й від нескінченної втоми, від невблаганного дощу, від нескінченної ночі, усе було надто похмурим і чорним, аби повірити в те, що Йосип живий. Одного дня хтось прийде й розповість удові, що на околиці Сефориса сталося чудо, що хрести, які були знаряддям страти, пустили коріння і вкрилися зеленим листям, і слово «чудо» аж ніяк не було перебільшенням, бо хоч римляни, супроти свого звичаю, й не забрали тоді хрести з собою, але здавалося неможливим, щоб надпиляні з обох кінців та обтесані стовбури дерев зберегли в собі живі соки й закривавлені й мертві бруси змогли перетворитися на живі дерева. То кров мучеників, казали люди, сповнені глибокої віри, то дощ, відповідали їм скептики, але ні пролита кров, ні вода, що лилася з неба, не вкривали раніше зеленню безліч хрестів, які римляни залишали після себе в горах або на рівнинах пустель. Але ніхто тоді не наважився сказати, що те чудо сталося з волі Божої, і не тільки тому, що ця воля, хоч би якою вона була, завжди залишається недовідомою, а й тому, що ніхто не зміг би пояснити, за які такі особливі заслуги та переваги страчені на хрестах у Сефорисі сподобилися такої незвичайної божественної ласки, що більше личить богам поганським. Ці дерева залишаться там дуже надовго, й настане день, коли з пам’яті людей зітреться, щo там відбулося, а проте люди завжди і для всього прагнуть знайти пояснення, хибне або правдиве, й вони навигадують безліч легенд та історій, що спочатку зберігатимуть якийсь зв’язок із фактами, але він дедалі слабнутиме, і зрештою все перетвориться на фантазію чистої води. А потім неминуче настане день, коли ці дерева повмирають від старості і їх спиляють, а коли захочуть на цьому місці прокласти автомагістраль або збудувати школу, житловий дім, торговельний центр чи військовий дот, сюди приженуть екскаватори, які розриють землю й викинуть на її поверхню останки тих, котрі спочивали в ній дві тисячі років, у такий спосіб ніби повернувши їх до життя. І тоді сюди прийдуть антропологи, й професор анатомії дослідить останки, щоб потім повідомити приголомшеному світові, що в ті часи людей розпинали на хресті із зігнутими ногами. А що світ не зможе спростувати наукові заслуги того професора, то він зненавидить його з міркувань естетичних.

• Предыдущая
• 32/77
• Следующая