Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 14

• Предыдущая
• 14/77
• Следующая

Поки тривала ця біганина, це ходіння та це чекання, поки лунали прохання та відповіді на них, зблякла сліпуча голубінь неба, й сонце ось-ось заховається за отією горою. Рабиня Саломея, так її звуть, іде попереду, показуючи дорогу, й несе горщик із жаром, щоб розпалити в печері вогонь, несе глек, щоб нагріти в ньому воду, несе сіль, щоб витерти нею новонароджене немовля й воно не підхопило якусь заразну хворобу. А що чисті ганчірки Марія має свої власні, а ніж, яким можна буде перетяти пуповину, лежить у Йосипових саквах, якщо Саломея не визнає за ліпше просто перекусити її зубами, то, можна сказати, в них усе готове й дитина може з’являтися на світ, а хлів, зрештою, нічим не гірший за хату, й лише той, кому ніколи не випадало щастя спати в яслах, не знає, що вони схожі на дитячу колиску, як ніщо інше у світі. Принаймні віслюк буде цілком задоволений, адже солома — вона всюди солома, як на землі, так і на небі. Коли вони дісталися до печери, надвечірня заграва ще забарвлювала червоним сяйвом пагорби над обрієм, і затрималися вони не тому, що до печери було далеко, а тому, що тепер, коли Марія знала, що скоро матиме омріяний притулок, вона змогла нарешті думати лише про свій біль і знову й знову благала своїх янголів, щоб вони доправили її до печери з усією можливою обережністю, бо нестерпний біль пронизував її щоразу, коли віслюк спотикався на камінні. У печері було поночі, слабке присмеркове світло помирало уже на вході до печери, але Саломея відразу запхала в горщик із жаринами пучок соломи, подмухала на сухий хмиз, заздалегідь наготовлений, і незабаром у печері наче сонце зійшло. Потім рабиня запалила каганець, що стояв на виступі стіни, й пішла принести води із Соломонових колодязів, які були неподалік. Коли вона повернулася, то знайшла Йосипа геть розгубленим, він не знав, що йому робити, й не поспішаймо осуджувати його, адже ніхто не навчає чоловіків, як їм треба поводитися в таких ситуаціях, та вони й не хочуть цього знати, найбільше, на що вони здатні, це тримати руку жінки, яка страждає, і чекати, сподіваючись, що все закінчиться добре. Але Марія не мала навіть такої втіхи, світ, мабуть, став би з ніг на голову від подиву, якби тогочасний юдей наважився навіть на таку дрібничку. Але тут увійшла Саломея, підбадьорливо сказала: Не бійся, терпи, а тоді розвела ноги Марії й опустилася між ними навколішки, бо жінкам належить розчахувати ноги й тоді, коли вони приймають у себе чоловіче сім’я, й тоді, коли вивергають звідти плід свого лона, Саломея уже втратила й лік тим дітям, яким вона допомагала народитися, а страждання цієї бідолашної жінки нічим не відрізняються від страждань інших жінок, бо Господь призначив їм такі страждання, коли Єва скоїла гріх непослуху: Ти тяжко страждатимеш під час вагітності й народжуватимеш дітей у муках, і сьогодні, коли минуло стільки часу й накопичилося стільки страждань та болю, Бог досі не задовольнився, й жіночі страждання тривають. Йосипа вже немає в печері, немає його навіть на вході. Він утік, щоб не чути криків, але вони від нього не відстали, й він нікуди не міг від них заховатися, йому здавалося, сама земля кричить розпачливим зойком, і той зойк був таким моторошним, що троє пастухів, які гнали поблизу свої отари, підійшли до Йосипа й запитали в нього: Що там відбувається, схоже, ніби сама земля кричить, і він їм відповів: то моя жінка народжує дитину в отій печері, й вони йому сказали: Ти не з цих країв, ми тебе не знаємо. Ми прийшли сюди з Назарета, що в Галілеї, на перепис, і тут у дружини почалися перейми. У дедалі густіших сутінках обличчя чотирьох чоловіків були майже невидимі, незабаром їхні риси зовсім стерлися, і лише голоси лунали. А ви маєте що їсти? — запитав один із пастухів. Трохи маємо, — відповів йому Йосип таким самим тихим голосом, яким той поставив своє запитання. Коли все закінчиться, ти мені скажеш, і я принесу тобі овечого молока, а тоді пролунав голос і другого пастуха: А я принесу тобі сиру. Потім запала довга й непоясненна тиша, перш ніж озвався третій із пастухів. Голосом, який також, здавалося, пролунав із-під землі, він сказав: А я принесу вам хліба.

Син Йосипа та Марії народився, як і всі людські діти, весь вимащений кров’ю своєї матері й покритий слизом, і страждав він мовчки. Він заплакав, бо його примусили заплакати, й віднині він плакатиме лише з цієї причини. Загорнутого в пелюшки, його поклали в ясла неподалік від морди віслюка, а щоб той його, бува, не вкусив, то повідець, яким він був прив’язаний, укоротили. Саломея вийшла, щоб зарити послід, а тут і Йосип з’явився. Рабиня зачекала, поки він увійде, жадібно вдихаючи свіже нічне повітря, стомлена так, ніби це їй довелося родити, але то була тільки гра уяви, бо власних дітей вона ніколи не мала.

Спускаючись по схилу гори, наближаються троє чоловіків. Це пастухи. Вони разом заходять до печери. Марія лежить, і очі в неї заплющені. Йосип сидить на камені, він сперся ліктем на ясла й, схоже, дивиться на сина. Перший пастух підходить до нього й каже: Оцими руками подоїв я овець, щоб принести вам молока. Марія розплющує очі й усміхається. Підходить другий пастух й у свою чергу каже: Своїми руками сколотив я молоко і зробив сир. Марія киває головою й усміхається також йому. І тоді до неї наблизився третій пастух і, здавалося, заповнив усю печеру своїм велетенським тілом, і промовив: Своїми руками замісив я тісто й на вогні, який горить лише під землею, спік я хліб, щоб принести його тобі. І Марія зрозуміла, хто цей пастух.

Від сотворіння світу ведеться так, що коли одна людина народжується на світ, друга готується його покинути. І тепер ось надійшов час померти цареві Іроду. І до того ж помирає він у великих муках, у таких страшних муках, які годі собі уявити, бо все тіло свербить йому так, ніби сотні тисяч мурах гризуть його своїми крихітними й невтомними щелепами. Після того як були випробувані без жодної користі безліч бальзамів і мастей, якими досі на всіх відомих нам просторах земної кулі, з Єгиптом та Індією включно, користуються хворі люди, царські лікарі, втративши голову або, якщо висловитися точніше, боячись утратити її, стали вигадувати всілякі ванни та виготовляти лікувальні знадоби цілком навмання, змішуючи з олією або водою всілякі трави та порошки, що, за чутками, комусь у чомусь допомогли, навіть якщо ці суміші повністю суперечили рекомендаціям та приписам фармацевтичної науки. Цар, знавіснілий від болю та люті, бризкаючи піною, наче його покусав скажений собака, погрожував лікарям, що звелить розіп’ято їх усіх на хресті, якщо вони негайно не знайдуть засіб, що міг би пом’якшити його болі, що, як і слід було сподіватися, не обмежувалися нестерпною сверблячкою шкіри, яка примушувала його труситися і тремтіти, падати на підлогу і звиватися там у таких страхітливих корчах, що очі йому вилазили з очниць, а руки рвали на собі одяг, під яким копошилися незліченні полчища кусючих мурашок. Ще нещадніше катує його гангрена, що дала про себе знати в останні дні, а ще страшнішим від гангрени є той жах, який не має назви і про який шепочуться усі в палаці, розповідаючи, ніби у статевих органах вінценосної особи завелися черви й вони швидко розмножуються, пожираючи його живцем. Від розпачливих криків Ірода двигтять зали та галереї палацу, євнухи, які безпосередньо його обслуговують, не сплять і не відпочивають, раби нижчої категорії втікають, щоб не потрапити йому на очі. Лише лють допомагає чіплятися за життя Іроду, якому з великими труднощами досі вдається волочити своє тіло, що смердить гнилим м’ясом, попри густо напахчений парфумами одяг і волосся, змащене запашними мастями. Лежачи на ношах, оточений лікарями та озброєними охоронцями, мандрує він з одного кінця палацу в інший у пошуках зрадників, які йому ввижаються або вгадуються повсюди, і його палець зненацька може вказати або на головного євнуха, який став набувати надто великого впливу, або на зухвалого фарисея, що осуджує тих, котрі порушують закон, хоч повинні були б подавати приклад у тому, як сумлінно треба його виконувати, і йому навіть не треба називати ім’я того, кого він має на увазі, усі й так відразу розуміють, про кого йдеться, він навіть запідозрив у зраді власних синів, Александра та Аристобула, які були схоплені й негайно засуджені до страти особливим судом, складеним із найвельможніших людей Іродового царства, він був скликаний умисне для того, щоб ухвалити саме такий вирок, а не якийсь інший, та й хіба міг учинити інакше бідолашний цар, адже у своїх кошмарних сновидіннях він спостерігав, як його погані сини підкрадалися до нього з оголеними мечами в руках, а в найтяжчому з тих кошмарних сновидінь він чітко, наче у дзеркалі, бачив свою власну, відтяту від тіла голову. Але обачний монарх зумів випередити зловмисників, зберегти своє життя й міг тепер спокійно дивитися на трупи тих, котрі ще хвилину тому хотіли скинути його з трону, — на власних синів, звинувачених у змові, обмані, в незаконному зазіханні на найвищу владу в державі, а тепер засуджених на смерть і за вироком високого суду задушених.

• Предыдущая
• 14/77
• Следующая