Червоні вітрила - Грин Александр Степанович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/17
• Следующая

Його урвав несподіваний, дикий рев позаду. Страхітливо вивалюючи очі, вугляр, струснувши з себе хмільне заціпеніння, раптом гаркнув співами, та так люто, що всі здригнулися:

Кошикарю, кошикарю,

Лупи з нас за коші!..

— Знов ти надудлився, вельботе клятий! — заволав Меннерс. — Іди геть!

…Та тільки бійся потрапляти

В наші райськії кущі!.. -

закликав вугляр й, мовби нічого не сталося, втопив свої вуса у хлюпанні шклянки.

Хін Меннерс обурено стенув плечима.

— Чортзна-що, а не чоловік, — сказав він із жахітливою гідністю жмикрута. — Щоразу така історія!

— Більше ви нічого не можете розповісти? — поспитався Ґрей.

— Це я? Та кажу вам, що батько її — мерзотник. Через нього я, милостивий паночку, осиротів і ще дітваком повинен був самостійно підтримувати тлінне прогодування…

— Ти брешеш! — несподівано сказав вугляр. — Ти брешеш так мерзенно й ненатурально, що я протверезився.

Хін і рота не встиг розтулити, як вугляр звернувся до Ґрея:

— Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Така порода. Можете бути спокійні, що вона так само здорова, як ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. Коли дівчина йде пішки з міста, а я продав вугілля, то я вже неодмінно посаджу дівчину. Нехай вона сидить. Я кажу, що в неї добра голова. Це зараз видно. З тобою, Хіне Меннерсе, вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Та я, мостипане, у вільній вугільній справі зневажаю суди й обмови. Вона говорить, як велика, та чудернацька її балачка. Прислухаєшся — немовби все те самісіньке, що ми з вами сказали б, а в неї те саме, та не зовсім так. От, наприклад, якось зайшло діло про її ремесло. «Я тобі що скажу, — каже вона і тримається за моє плече, як муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, от лише знай хочеться вигадати особливе. Я, каже, хочу добрати такого способу, щоб у мене на дошці сам плавав човен, гребці гребли б насправжки; потім вони пристають до берега, віддають причал і любесенько, мов живі, сядуть на березі підобідувати». Я, значицця, зареготавсь, мені, виходить, смішно зробилося. Я кажу: «Ну, Ассоль, адже це таке твоє діло, й думки тому в тебе такі, а довкруг поглянь: всі в роботі, мов у бійці». — «Ні, — каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка ловить рибу, він гадає, що зловить велику рибину, якої ніхто не ловив». — «Ну, а я?» — «А ти? — сміється вона. — Ти, певне, коли навалюєш вугіллям кошика, то гадаєш, що він зацвіте». Ось яке слово вона сказала! Тої ж хвилі смикнуло мене, зізнаюся, глянути на порожнього кошика, й так мені увійшло у вічі, ніби з лозин поповзли бруньки; луснули ці бруньки, бризнуло по кошикові листям і пропало. Я трохи витверезився навіть! А Хін Меннерс бреше як шовком шиє — я його знаю!

Вважаючи, що розмова перейшла в неприховану образу, Меннерс пронизав вугляра поглядом і сховався за ляду, звідки гірко поцікавився:

— Накажете подати що-небудь?

— Ні, — сказав Ґрей, дістаючи гроші, — ми встаємо й ідемо. Летико, ти залишишся тут, повернешся увечері й будеш мовчати. Дізнавшись усе, що зможеш, передай мені. Ти втямив?

— Предобрий капітане, — сказав Летика з певною фамільярністю, яку викликав ром, — не втямити цього може хіба що глухий.

— Чудово. Запам’ятай також, що в жодному з тих випадків, які можуть тобі нагодитися, не можна ні казати про мене, ні згадувати навіть моє ім’я. Бувай!

Ґрей вийшов. Від того часу його не полишало вже чуття разючих відкриттів, що мов іскра в пороховій ступці Бертольда, — один із тих душевних обвалів, з-під яких виривається, яріючи, вогонь. Дух негайної дії опанував його. Він отямився і зібрався з думками, аж допіру як сів у човна. Сміючись, він підставив руку, долонею догори, спекотному сонцю, як учинив це якось хлопчаком у льоху для вина; потім відплив і почав хутко гребти в напрямку гавані.

Проти тієї днини й за сім років по тому, як Еґль, збирач пісень, розповів дівчинці на березі моря казку про корабель з ясно-червоними вітрилами, Ассоль в одну зі своїх щотижневих відвідин іграшкової крамниці повернулася додому збентежена, з сумним обличчям. Свій товар вона принесла назад. Вона була так засмучена, що відразу не змогла говорити, і лише після того, як зі стривоженого лиця Лонґрена побачила, що він очікує чогось, що значно гірше від дійсности, почала розповідати, водячи пальцем по віконному шклу, неуважно споглядаючи море.

Господар іграшкової крамниці почав цього разу з того, що розгорнув рахункову книгу й показав їй, скільки за ними боргу. Вона здригнулася, побачивши чималеньке тризначне число.

— От скільки ви забрали з грудня, — сказав торгівець, — а ось глянемо, на скільки продано. — І він уперся пальцем в другу цифру, вже з двох знаків.

— Жалісно й прикро дивитися.

Я бачила з його обличчя, що він грубий і сердитий. Я радо втекла б, та, слово честі, сил не було від сорому. І він почав казати: «Мені, люба моя, це вже невигідно. Тепер у моді закордонний товар, у всіх крамницях повно його, й ці вироби не беруть». Так він сказав. Він казав ще багато чого, та я все переплутала й забула. Мабуть, він пожалів мене, позаяк порадив піти в «Дитячий базар» й «Алладінову лампу».

Вимовивши найголовніше, дівчина обернула голову, ніяково глянувши на старого. Лонґрен сидів похнюпившись, зціпивши пальці між коліньми, на які сперся ліктями. Відчуваючи погляд, він підняв голову й зітхнув. Зборовши тяжкий настрій, дівчина підбігла до нього, влаштувалася сидіти поруч і, просунувши свою легку руку під шкіряний рукав його куртки, сміючись і заглядаючи батькові знизу в обличчя, провадила з силуваним пожвавленням:

— Нічого, це все нічого, ти слухай, будь ласка. От я пішла. Ну, приходжу до великої страшенної крамниці; там купа люду. Мене заштовхали, проте я вибралася й підійшла до чорного чоловіка в окулярах. Що я йому казала — я нічогісінько не пам’ятаю; наприкінці він посміхнувся, понишпорив у моєму кошику, глянув дещо, потім знову замотав, як було, в хустину й віддав назад.

Лонґрен сердито слухав. Він мовби навіч бачив свою сторопілу доньку в заможному натовпі біля прилавка, заваленого коштовним товаром. Акуратний чоловік ув окулярах поблажливо пояснив їй, що він мусить розоритись, якщо почне торгувати нехитрими Лонґреновими виробами. Недбало і спритно ставив він перед нею на прилавок складні моделі хоромин і залізничних мостів; мініятюрні виразні авта, електричні набори, аероплани й двигуни. Це все пахло фарбою і школою. За всіма його словами виходило, що діти в іграх тільки взорують тепер на те, що роблять дорослі.

Ассоль була в «Алладіновій лампі» й у двох інших крамницях, але нічого не домоглася.

— Раз нам не таланить, то треба шукати. Я, може, знову подамся працювати — на «Фіцрой» або «Палермо». Звичайно, вони мають рацію, — замислено провадив він, думаючи про іграшки. — Тепер діти не граються, а навчаються. Вони навчаються, навчаються й ніколи не почнуть жити. Це все так, шкода, їй-богу, шкода. Зумієш ти прожити без мене час одного рейсу? Годі й думати про те, щоб залишити тебе саму.

— Я теж могла б служити разом з тобою, — наприклад, у буфеті.

— Ні! — Лонґрен прибив це слово ударом долоні по столі, який аж здригнувся. — Поки я живий, ти служити не будеш. Втім, є час подумати.

Він понуро замовк. Ассоль примостилася поруч з ним на ослінчику; він побачив збоку, не обертаючи голови, що вона клопочеться втішити його, й замалим не усміхнувся. Та усміхнутися — означало сполохати і збентежити дівчину. Вона, примовляючи щось подумки, розгладила його закустрану сиву чуприну, поцілувала у вуса й, затуливши кудлаті батькові вуха маленькими тоненькими пальцями, сказала:

— Ну от, тепер ти не чуєш, що я тебе люблю.

Поки вона чепурила його, Лонґрен сидів, міцно зморщившись, як людина, що боїться дихнути димом, та, почувши її слова, густо зареготався.

— Ти серденятко, — просто сказав він і, поплескавши дівчину по щоці, пішов на берег поглянути човна.

• Предыдущая
• 10/17
• Следующая