Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 36
- Предыдущая
- 36/79
- Следующая
Піднявшися того ранку з постелі, еспада встромив у зуби сигарету і став походжати по будинку, раз у раз потягуючись, щоб перевірити, чи не втратили його мускулясті руки гнучкості. Зайшов на кухню випити келих касальї і побачив там матір; незважаючи на похилий вік та опасистість, старенька моторно поралась по господарству, крутилася біля печей, по-материнському покрикувала на служниць, стежила, щоб у домі був добрий лад.
Гальярдо вийшов у осяяне вранішнім сонцем патіо. Глибоко вдихнув свіже повітря. У ранковій тиші дзвінко щебетали пташки, вистрибуючи в позолочених клітках. З неба лився потік сонячних променів, відбиваючись золотим трикутником на мармурових плитах, на зеленому листі, що облямовувало чашу водограю, і на прозорій воді, яка рябіла бульбашками там, де плямкали, широко роззявляючи круглі роти, червоні рибки.
У патіо еспада побачив якусь жінку в чорному, а біля неї цебро з водою. Майже лежачи на мармурових плитах, вона терла навколо себе ганчіркою, і під пестливим доторком вологої тканини оживали веселі барви. Жінка підвела голову.
— Добридень, сеньйоре Хуане, — мовила вона з тією ніжністю в голосі, з якою народ ставиться до своїх героїв, і захоплено втупила в нього єдине око. На місці другого ока була чорна ямка, оточена густим мереживом зморщок.
Сеньйор Хуан не відгукнувся на привітання. Злякано відсахнувшись, він побіг на кухню й голосно покликав матір.
— Хто ота жінка, мамо, ота одноока відьма, що миє патіо?
— Яка ж вона відьма, сину?.. То чесна жінка! Наша прибиральниця захворіла, і я покликала цю бідолашну, бо ж у неї купа дітей.
Але тореро ніяк не міг заспокоїтись, в очах його застиг вираз тривоги й страху. А будь воно прокляте! Корида в Севільї, і ось маєш: перша людина, яка йому сьогодні зустрілася… одноока! От щастить так щастить! Гіршої прикмети й бути не може — мабуть, тільки в ним трапляються такі оказії. Чи в домі бажають його погибелі?..
Перелякана похмурими передчуттями сина та цим спалахом гніву, мати стала виправдовуватись. Вона й на думці не мала чогось поганого. Адже бідній жінці треба заробити хоч кілька песет, щоб нагодувати малих. Ми повинні бути добрими й дякувати богові, що він згадав про нас і врятував від злиднів, бо й нам жилося колись не краще.
Гальярдо зрештою заспокоївся: спогад про колишні нестатки пробудив у нього співчуття до бідної жінки. Гаразд, нехай одноока лишається, а там — як бог дасть.
Одвертаючись і майже задкуючи, щоб не зустрітися поглядом із жахливим оком, яке накликає біду, матадор перейшов патіо і зачинився у своєму кабінеті, що прилягав до передпокою.
На білих стінах, викладених до висоти людського зросту арабськими кахлями, висіли афіші корид, видрукувані на різноколірних шовкових клаптях. Дипломи з яскравими титулами всіляких добродійницьких товариств нагадували про кориди, в яких Гальярдо виступав задарма, на користь бідних. Незліченні портрети матадора стоячи, сидячи, з розгорнутим плащем або зі шпагою напоготові свідчили про те, з якою увагою ставилися газети до національного героя, відтворюючи його в усіх можливих позах. Над дверима висів портрет Кармен у білій мантильї, яка відтінювала її чорні очі та червоні гвоздики в темному волоссі. Якраз навпроти, над кріслом, що стояло біля письмового стола, здавалося, нависала над усією кімнатою величезна голова чорного бика зі скляними очима, блискучими, полакованими ніздрями, білою плямою на лобі та довжелезними гладенькими рогами — біля самої голови вони були кольору слонової кістки, далі — темніли і переходили в синяво-чорні, гострі, як ножі, кінчики. Пікадор Пияхе, дивлячись на могутні роги цієї тварини, завжди вдавався до поетичного порівняння. Вони, мовляв, такі великі й розгалужені, що пісню дрозда, який сяде на одному кінчику, не буде чутно на другому.
Матадор сів за гарний письмовий стіл, заставлений усілякими бронзовими дрібничками. На ньому не було жодного аркуша паперу, зате лежав кількаденний шар пороху; чорнильниця у величезному письмовому приборі з двома бронзовими кіньми не мала й краплі чорнила, гарні ручки з собачими головами на кінцях були без пер. Знаменитому чоловікові не доводилося писати. Усі контракти та інші ділові папери складав дон Хосе, а Гальярдо лише ставив свій підпис, повільно й ретельно ви водячи літери за столиком аристократичного клубу на вулиці Змій.
Збоку стояла бібліотека; завжди замкнена дубова шафа, за скляними дверцятами якої виднілися ряди товстенних показних томів з новісінькими блискучими спинками.
Коли дон Хосе почав величати свого матадора «тореро-аристократом», Гальярдо відчув потребу бути гідним цього високого титулу й просвітитися, щоб нові друзі не мали його за неука і не сміялися з нього, як із багатьох його товаришів по ремеслу. Одного, дня він із рішучим виглядом зайшов до книгарні.
— Пришліть мені, будь ласка, книг на три тисячі песет.
Побачивши, що продавець дивиться на нього розгубленим поглядом, ніби не зрозумівши, тореро з притиском повторив:
— Мені потрібні книги, я ж вам ясно сказав… Якомога більші, і бажано, щоб із золотим тисненням на палітурках.
Гальярдо пишався своєю бібліотекою. Коли в клубі заходила мова про щось для нього не зрозуміле, тореро посміхався і думав:
«Про це напевно написано в одній із книг, що стоять у мене в кабінеті».
Одного дощового дня, коли Хуанові нездужалось і не було чого робити, він довго тинявся по кімнатах, потім підійшов до шафи, із святобливим хвилюванням відчинив дверці і взяв найбільший том., тримаючи книгу в руках так шанобливо, ніби витяг якогось таємничого бога з його святилища. Читати йому обридло вже після кількох рядків, і він став перегортати сторінки, милуючись кольоровими гравюрами та радіючи, мов дитина. Леви, слони, дикі коні з розмаяними гривами й вогнистими очима, віслюки, помережані барвистими смугами, наче їх розмальовано під транспарант… Тореро безтурботно просувався стежкою мудрості, аж раптом побачив малюнок скрученої в кільця змії. Леле, гадина! Гадина — віщунка лиха! Він миттю притиснув до Долоні середній та підмізинний пальці, розчепірив указівний та мізинець у вигляді рогів і тицьнув перед себе, щоб відвести пристріт. Хутко перегорнув ще кілька сторінок, але всі гравюри зображували страшних гадів. Тоді тремтячими руками він закрив книгу, поставив її назад у шафу і прошепотів: «Згинь!
Згинь!» — прагнучи до кінця розвіяти лихі чари.
Відтоді ключ від книжкової шафи валявся в шухляді письмового столу під газетними вирізками та старими листами, і ніхто про нього ніколи не згадував. Еспада не відчував потреби читати. Коли любителі приносили газету, що давала дошкульну статтю, спрямовану проти когось із суперників Гальярдо, він просив шуряка або Кармен прочитати йому статтю вголос і слухав з блаженною усмішкою, посмоктуючи сигару.
— Гарно, гарно! Ох і вміють же ті хлопці писати!..
Коли газета друкувала дошкульну статтю проти Гальярдо, ніхто її не читав, і еспада з презирством говорив про людей, які беруться судити про бій биків, а самі нездатні плащем на арені махнути…
Посидівши на самоті у своєму кабінеті, Гальярдо відчув ще більшу тривогу. Погляд матадора несамохіть затримався на голові бика, і в пам’яті ожив найприкріший випадок за всі часи його виступів на арені. Переможець не зміг відмовитися від такої втіхи — поставити у себе в кабінеті голову тієї підступної тварюки і вряди-годи злорадісно поглядати на неї. Ох і нагрів він собі чуба, коли бився з цим биком на арені Сарагоси! Гальярдо мав тоді таке відчуття, що розуму в його ворога не менше, ніж у людини. Ставши як укопаний, бик із диявольською підступністю чекав, поки еспада підійде впритул, не звертаючи найменшої уваги на червоний клапоть і цілячи рогами лише в людину. А тільки-но Гальярдо замірявся шпагою, як бик могутнім помахом голови вибивав її з рук тореро, залишаючись неушкодженим. Публіка стала втрачати терпець, свистіти й осипати матадора лайкою, а той кружляв і кружляв за биком по всій арені, стежачи за кожним його рухом і знаючи, що як кинеться зі шпагою прямо на нього, то це певна смерть. Обливаючись потом і ледь тримаючись на ногах від утоми, Гальярдо зрештою таки влучив момент і вбив бика підступним ударом у шию під обурені крики натовпу, що закидав арену пляшками та апельсинами. Сором згадувати про ту кориду!..
- Предыдущая
- 36/79
- Следующая
