І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4) - Рауд Эно Мартинович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/22
• Следующая

— Диви! —раптом вигукнув голомозий. — На обох березах щось висить!

— Точнісіньке влучання! — зрадів бородань.

Але по хвилі краєзнавців огорнув подив.

— Що завгодно, але це не зайці, — пробубонів лисань і протер окуляри. — А ти що гадаєш?

Бородатий у свою чергу протер очі, оскільки окулярів у нього не було.

— Хтось, певне, недобре пожартував над нами, — припустив він. — У заячих пастках — якісь дивні ляльки.

— Адже вони ворушаться, — висловив здогад лисий.

— Тоді вони заводні, — запевнив бородань. — А можливо, працюють на батарейках.

Краєзнавці зупинилися під березами. Лисий помітив свій пасок, який Мохобородько зронив з переляку, підняв його й підперезав свою куртку.

— Отакої, — мовив задоволено. — Тільки я загубив його не тут.

Та несподівано з верховіття берези пролунав Мохобородьків голос:

— Я знайшов ваш ремінь у лісі, поблизу вовчого лігва.

Краєзнавці були ошелешені. Розбірлива людська мова!

— Допоможіть нам спуститися, — кинув сердито Півчеревичок. — Що ви чекаєте?!

— Балакають! — прошепотів голомозий. — Вони взагалі не якісь там ляльки, а навіть…

Його фраза повисла в повітрі.

— Ну? — сказав із притиском бородань. — Хто ж вони тоді по-твоєму?

Лисий мовчав. Та й що він міг одповісти?

— Очевидячки, у їхніх нутрощах магнітофонна стрічка, — вперто вів своєї бородатий, хоча, власне, й сам більше не вірив, що мають справу з ляльками.

— Кров уже стугонить у голові! — забідкався Півчеревичок. — Хіба ви не розумієте? Ми ось-ось знепритомніємо.

— Напевне, їм улито штучну кров, —глузливо докинув лисань. — Усе-таки двадцяте століття!

Бородань не звернув уваги на цю шпильку.

— Давай уже опустимо їх додолу, — буркнув він.

По хвилі бородань нагнув верхівку берези, обережно вивільнив Півчеревичка з петлі, і те саме голомозий зробив із Мохобородьком. За мить потому двоє кумедних чоловічків стояли на землі.

— Вітаємо, матінко-земле! — урочисто вигукнув Півчеревичок. — Як хороше відчути знову під ногами рідну землю!

Та зненацька він гойднувся, змахнув руками й розпластався перед краєзнавцями.

— І не ворушиться, — сторопів голомозий.

— І все ж вони — заводні! — переможно вигукнув бородань. — В одного пружина вже не діє!

— Та він просто знепритомнів, — співчутливо кинув Мохобородько. — Скільки пережив бідолашний. Якби ви тільки уявили…

Речення кумедний чоловічок не завершив: від запаморочення упав поряд із Півчеревичком.

— Красненько дякую! — Бородатий безпорадно поглянув на голомозого. — А де ж тепер візьмемо ключа, яким би знову їх завести?

Коли Півчеревичок і Мохобородько нарешті отямились, вони побачили, що лежать один біля одного перед наметом краєзнавців. А ті саме готували сніданок. Над вогнищем парував чайник.

— Диви, вже заворушились! — вигукнув лисий, показуючи на кумедних чоловічків.

— Очевидячки, все-таки вони працюють на батарейках, — байдуже кинув бородань. — Або навіть на сонячних батарейках.

І, помітивши подив свого напарника, пояснив:

— Адже вони вилежувались на осонні. Сонце знову зарядило порожні батарейки, і ті запрацювали. Чи ти не віриш?

Голомозий не відповів. Із наростаючим інтересом він усе дивився на Півчеревичка й Мохобородька. Буцімто хлопчики-мізинчики. Тільки трохи більші. У дитинстві він сприйняв би їх неодмінно як хлопчиків-мізинчиків. У другого є навіть борода. А може, вони є подібні до таких? Наче хлопчики-мізинчики двадцятого століття або, як би це висловитись… І коли ще помізкувати, то й вихованець вовків завбільшки з дитя людське. Раптом і він не хто інший, як оті…

У лисаня задріботіли мурашки по спині. «Здається, я знов стаю дитиною, — подумав перелякано він і спробував одігнати думки про хлопчика-мізинчика. — Яка нісенітниця! А ще сам хочу бути краєзнавцем…»

— Де я? — урвав тишу Півчеревичок.

Півчеревичок зовсім оговтався і зацікавлено підвів голову.

— Ну, бачиш! — Бородатий переможно поглянув на лисого. — У нього знову запрацювала плівка. А вихованець сіроманців усе ще спить у рюкзаку, наче грудка.

Не звертаючи уваги на Півчеревичка, бородань підступив до заплічника, що валявся на траві, присів навпочіпки і ніжно поплескав по ньому.

— Час прокидатися, — мовив лагідно. —Чайник уже закипає. Час вибиратися із рюкзака і ставати людиною.

Повне мовчання. Ані жодного звуку. Ні найменшого поруху в рюкзаку, — хоч дивися на нього чи ні.

—А що як з ним щось сталося, — занепокоївся голомозий. — Чи не задихнувся, не доведи Боже?

Стривожився і бородань. Він став похапцем розплутувати зав’язку рюкзака. Ще кілька напружених секунд, і тоді…

— Повен трави!

— У чому річ? — не розшолопав лисий. Бородатий підхопився.

— Накивав п’ятами! — вигукнув він. — Заплічник набитий травою! Обидва стояли, мов громом прибиті.

— Це — кінець, — зітхнув лисань. — Ми самі в цьому винні. Чому ж залишили його без догляду?

Цілковита безпорадність і пригніченість.

— Я хотів би дізнатися, кого ж ми тепер будемо навчати! — буркнув бородань. —Оцих, чи що?

Він показав пальцем на кумедних чоловічків. Голомозий пожвавішав.

— Їх би й справді варто було б пізнати ближче, — вирішив він. — Таких-бо зустрінеш не кожного дня.

Але бородатий скрушно змахнув рукою:

— Не варто глузувати, — насупився він. — Ми врешті-решт краєзнавці, а не якісь режисери лялькового театру. Ми повинні мати ясну мету, до якої треба прагнути.

— Так-так, — погодився лисань дещо розчаровано. — Ось лише наша мета зникла з рюкзака.

— Мусимо знову отримати її, — рішуче підкреслив бородатий. — Мусимо його розшукати. Можливо, він утік під крило своїх батьків — до вовчого кубла? Адже він їхній вихованець. Очевидячки, хоче й надалі жити по-вовчому, бо до нашого життя явно ще не звик. І, зрозуміло, йому кортіло сирого м’яса.

Мохобородько сів. Кумедний чоловічок уже остаточно прийшов до тями.

— Ти чував? — пошепки запитав у Півчеревичка. — Вовче лігво… Вихованець вовків… Невже той, про кого вони говорять, раптом виявиться нашим любим Муфтиком? Просто вони полонили його і через це й не виявили у вовчому лігвищі!

— Безумовно, — знічев’я кивнув Півчеревичок. — Муфтик? Так-так, звичайно, Муфтик…

Його осяяла вельми суттєва думка, але перш ніж її мовити, він хотів трохи обмізкувати.

Мохобородько підхопився й підійшов до краєзнавців.

— Перепрошую, — чемно вклонився він. —Чи не змогли б ви бодай у кількох словах описати, який має вигляд оцей так званий вовчий вихованець?

Бородань мов і не помічав Мохобородька. Оцей хлопчик-мізинчик з бородою і Півчеревичок дратували його, тому що він не міг до пуття розтлумачити собі їхнє існування. Вони просто грали йому на нервах, і через це він і не хотів їх слухати. Лисий був приязніший.

— Вовчий вихованець дуже волохатий, — заходився пояснювати Мохобородькові. — Він приблизно такого зросту, як і ти. Я навіть сказав би, що у вас є щось спільне.

— Що спільне?! — вигукнув Мохобородько. — Авжеж! Адже той Муфтик — є той самий, про кого весь час ви точите розмову!

— Муфтик? — здивувався лисань. Тепер і бородатий не міг залишатися байдужим і весело зареготав.

— Муфтик! — захихотів він. — Вельми образно сказано! Якщо подумати, то вовчий вихованець і справді нагадує велику й м’яку муфту.

Бородань ще трохи розсипався сміхом. А тоді рішуче повернувся до голомозого:

— Ходімо! Я не зможу їсти-пити, допоки цей живий Муфтик знову не сидітиме, як голубець, у нашому таборі.

Мохобородько не встигнув кинути й слівця, як краєзнавці хутко полишили їх.

Запала тиша. Мохобородько безпорадно поглянув на Півчеревичка.

Хвилину-другу тривало мовчання, і несподівано Півчеревичок сказав:

— Ось коли з’ясувалося, що собою уявляє наш коханий друг! Вовчий вихованець! Помилуй, Боже!

Це й була ота суттєва думка. Над нею і сушив голову Півчеревичок.

• Предыдущая
• 14/22
• Следующая