І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Рауд Эно Мартинович - Страница 2
- Предыдущая
- 2/25
- Следующая
— Ох ти, мій малесенький хитрунчику, — сказала вона і посварилася на Півчеревичка пальцем. — Адже я не хотіла завдати тобі прикрощів… Але й ти наступного разу не будь таким розбишакою.
Вона спробувала знов усміхнутися, проте лише жалібно скривилася. Нарешті жінка попрямувала до свого столика.
Ця пригода вкрай зіпсувала настрій кумедним чоловічкам. Мало-помалу Півчеревичок переконався, що він повівся негарно, та, як кажуть, пізно до розуму дійшов, чим тут зарадиш.
Насупившись, Муфтик зронив:
— Може, нам зовсім піти звідси?
Друзі миттю пристали на це. І справді, що тут сидіти, муляти всім очі, та ще й будь-якої миті тебе можуть схопити в обійми.
Але, на жаль, трійця загаялася.
— Раді вас бачити у нашій скромній кав’ярні просто неба! Мені вельми приємно вас обслужити.
Це сказала офіціантка, яка підійшла до кумедних чоловічків і заходилася виставляти з таці на стіл всілякі тістечка й пляшки лимонаду різних гатунків.
— Даруйте, — вихопилося у Мохобородька. — Тут якесь непорозуміння, адже ми взагалі ще нічого не замовляли.
Офіціантка всміхнулася.
— Не турбуйтеся, — сказала вона. — Платить кав’ярня.
І помітивши, що трійця до пуття не зрозуміла, вона ще й пояснила:
— Ви ж порятували наше місто від пацюків. Без вас гризуни до цурки потрощили б усі тістечка і навряд чи залишили й борошно, з якого можна спекти нові ласощі. Через це кав’ярня на знак вдячності безкоштовно пригощає вас.
Офіціантка спорожнила тацю, побажала кумедним чоловічкам смачного й пішла.
— Столик аж вгинається від тістечок, — задоволено мовив Півчеревичок і почав набирати собі ласощів. — Ох і здорово!
— І справді, — кивнув Муфтик. — Боюся, чи не обтяжливо для нас подужати стільки тістечок.
А Мохобородько сказав:
— Тягар, звісно, чималенький. Та мене більше непокоїть тягар слави.
Муфтик закивав на знак згоди.
—Я теж не думав, що слава так обтяжує, — зізнався він. — Усі роздивляються нас, мов якихось звірів. А до всього ще ці жахливі пестощі…
— Од усього цього нас може порятувати лише гарний відпочинок, — утішив Півчеревичок.
Вони взялися за солодощі, щоб скоріше вирушити в дорогу. І, незважаючи на тягар слави, од тістечок їхній настрій поступово поліпшився.
ЯК МУФТИК, ПІВЧЕРЕВИЧОК І МОХОБОРОДЬКО РОЗДАВАЛИ АВТОГРАФИ
— Наївся під зав’язку, — сповістив Муфтик.
— І я по саме нікуди, — зітхнув Мохобородько. Півчеревичок же сказав:
— Іще з одного тістечка я міг би подужати хіба що ягідки.
Стіл аж вгинався під тарелями солодощів і пляшками лимонаду, а офіціантка все підносила.
— Вельми прохаємо вас, — звернувся Мохобородько до офіціантки, коли вона знову зупинилася біля їхнього столика з повною тацею. — Не приносьте нам уже нічого. Звичайно, тістечка й лимонад пречудові, але ж усьому є межа.
Офіціантка стенула плечима:
— Я розумію ваше становище, — співчутливо мовила вона. — Та від кав’ярні я не приношу нічогісінько. Річ у тому, що й відвідувачі бажають вас пригостити. Наприклад, жінка, яку ви вкусили, замовила для вас за свої гроші двадцять чотири тістечка.
Мохобородько спостерігав за горобчиками, які стрибали поміж столиків у кав’ярні просто неба, вишукуючи крихтини.
— Ми могли б оці тістечка покришити птахам, — мовив він.
Проте офіціантка похитала головою:
— Це негоже. Такий вчинок образив би людей. З тим, що замовлено для вас, ви повинні все-таки упоратися самі.
Після цих слів вона ще більше заставила стіл і заквапилася геть од кумедних чоловічків.
Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько безпорадно перезиралися.
— Ще кілька тістечок, і наше здоров’я зіпсується на всю відпустку, — сказав нарешті Муфтик. — Мені здається, що нам треба якнайхутчіше втікати звідси.
— Схоже, ти маєш рацію, іншого виходу немає, — погодився Півчеревичок. — Спробуємо накивати п’ятами від власної слави.
Мохобородько на мить замислився.
— Слава — наче тінь, яка переслідує тебе скрізь, — міркував він. — Одного разу здобувши, вже нелегко її скараскатися. А втім, гуртом чому б і не ризикнути.
Так і вирішили. Очікували тільки слушної нагоди для втечі. І вона невдовзі трапилася. Тільки-но офіціантка відійшла до іншого столика і зайнялася підрахунками, трійця підхопилася зі стільців і тихенько вишмигнула з кав’ярні.
Муфтикове авто стояло трохи осторонь, на автомобільній стоянці, і вони щодуху побігли туди.
— Як принизливо, — відсапувався Мохобородько. — Ми ж ні в чому не провинилися, а мусимо тікати, мов якісь шахраї!
— І від чого? — підпрігся Півчеревичок. — Од своєї слави!
Незабаром з’ясувалося, що Мохобородько у кав’ярні говорив правду: втекти від власної слави, виявляється, украй не просто. Ледь кумедні чоловічки дісталися на автостоянку, як незнайомий юнак рішуче заступив їм дорогу.
— Будь ласка, спиніться на хвильку, мої любі рятівники, — попрохав він, ввічливо вклоняючись. — У мене до вас серйозне прохання.
Кумедні чоловічки зупинились, одсапуючись.
— На жаль, — пихато відповів Півчеревичок, — у нас почалася відпустка і ми в цей час серйозними справами не займаємося.
Юнак знітився.
— У такому випадку, звичайно, пробачте, — сказав він і знову вклонився. — Я й справді не знав, що ви відпочиваєте, а так хотілося попрохати у вас автограф.
— Ет, автограф, — кинув Мохобородько. Трійця, звісно, залюбки полишила б юнака і забралася б у машину, але вирішили, що недоречно відмовляти в такому скромному проханні.
— Ну, хай так і буде, — погодився Муфтик.
А Півчеревичка це навіть трохи втішило.
— Таку дрібничку треба вдовольнити, — цілком прихильно мовив він.
Юнак простягнув кумедним чоловічкам записника, і вони написали там свої імена.
— Сердечно дякую вам, — сказав молодий незнайомець, сяючи від щастя. — І ще раз перепрошую, що потурбував вас під час відпустки.
Кумедні чоловічки попрямували до машини, щоб усістися і нарешті розпочати свою відпускну мандрівку. Та, на жаль, скоро вони пересвідчилися, що, виконавши прохання юнака, вони припустилися великої помилки. Тільки ступили кілька кроків, як біля них з’явився якийсь дідок. Він добув із портфеля чистий аркуш і рипливим голосом попрохав:
— І мені теж поставте автографи!
— На жаль, ми дуже квапимося, — буркнув Муфтик і хотів обминути літнього чоловіка.
А Мохобородько ще й пояснив:
— Ми поспішаємо у відпустку, у нас і справді ані хвилинки часу.
Але дідок із портфелем розгнівався.
— Так, одному даєте, а іншому — ні! — проскрекотів він. — Не варто все-таки до людей ставитися по-різному! Я — точнісінько такий же громадянин, як і той юнак, якому ви дали автографи!
Кумедні чоловічки збагнули, що з таким вередливим чоловіком не варто сперечатись і, не промовивши й слова, написали свої імена на папері. І дідусь більше нічого не говорив. Він не спромігся навіть сказати «дякую» і, мимрячи щось про себе, пішов геть.
— Я хотів би автограф!
— І я теж!
— І я!
Кумедні чоловічки перелякано роззиралися довкола, їх оточив натовп. Кожен тримав записну книжку, календарик або просто аркушик. І кожен жадав отримати автограф. Трійці не зосталося нічого іншого, як ставити підписи.
Збігав час. А кумедні чоловічки писали й писали, безперестанку й швидко: Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Мохобородько, Муфтик, Півчеревичок… Півчеревичок, Муфтик, Мохобородько… І так далі, і тому подібне.
Це була важка робота, важча, ніж можна було сподіватись. І що найгірше — замість того, щоб зменшуватись, людська юрма навколо кумедних чоловічків усе збільшувалася. Чоловіки й жінки, зовсім ще малеча, старезні діди та бабусі підходили й підходили до них.
Усі штовхалися, пробираючись наперед. І всі жадали отримати автограф.
— Оце так відпустка, — тихо зітхав Півчеревичок. — Нічогенька пригодонька.
Півчеревичок, Муфтик, Мохобородько… Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Все пиши й пиши. І не видно цьому кінця-краю.
- Предыдущая
- 2/25
- Следующая