І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Рауд Эно Мартинович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/25
• Следующая

Небавом вони були на вулиці й попрямували туди, де, як розповідала жінка, був парк.

— Сподіваюсь, що ти все-таки можеш пристойно ходити на повідку, — проскрекотіла вона. — Головне, щоб ти не забігав наперед і не смикав пасок.

Проте господиня йшла порівняно швидко, і Мохобородько щосили старався триматися поруч неї.

Вони подолали незначну відстань, як Мохобородько помітив, що він уже не привертає колишньої уваги. На нього-то позирали, але зовсім по-іншому, ніж раніше. Люди, які їм стрічалися, просто ледь-ледь осміхались. Ніхто не зупинився, щоб попрохати в нього автограф чи засвідчити йому свою шанобу.

«Напевне, сяйво моєї слави вже примеркло, — подумав Мохобородько. — Та й була вона скороминущою…»

Звичайно, він не знав істинної причини затьмарення своєї слави. Не відав, що в місті з’явився найвищий у світі чоловік, який нині заполонив всезагальнуі увагу й почуття. А Мохобородько вирішив, що люди змінили до нього ставлення через намордник і пові дець.

«До слави причетний не лише кожен зокрема, — міркував собі Мохобородько. — Значно важливі зберегти гідність, а це залежить од нас самих. Треб поважати особистість, а не її славу, зберігати гідність і тоді, коли відступає слава. Треба зберігати гідніст навіть на повідку. Хоч це, звичайно, нелегко. Можи гадати, що це й собаці нелегко. І, очевидячки, це вдається не кожному, особливо ж, якщо начеплено ще намордник».

Але, попри все, Мохобородько вирішив прийнят випробування долі без нарікань.

Раптом думки кумедного чоловічка урвалися.

Природа! Справжня жива природа!

Вони підходили до парку.

Тієї ж миті жінка стала картати Мохобородька, бо. забачивши парк, він метнувся вперед і дуже смикну повідець.

— Ну, потерпи ще ледь-ледь, — суворо попередила дама. — Хіба ти вже забув, як я тобі тлумачила про вміння ходити на повідку?

Мохобородько дещо уповільнив ходу, проте незабаром вони дісталися парку і далі йшли стежкою поміж кущів і дерев.

— Який гарний парк, чи не правда? — запитала жінка. — Чудова місцина, тут можна спокійно перевести подих.

Тепер вони поволі походжали, і господиня іноді зупинялася, щоб Мохобородько міг понюхати квіти, які росли обіч стежини.

— Тут переважно прогулюють своїх собак, — пояснила жінка. — Ліпшого місця для цього й знайти важко. Коли моя Жужулька ще була, траплялося, ми приходили сюди двічі на день…

Вона говорила далі. Про парк і свою собачку Жужу, про багато інших речей. Але Мохобородько слухав її краєчком вуха. Він потайки сховав руки під бороду і гарячково шукав пряжку нашийника.

Якби зараз пощастило її розстебнути… З одного боку стежки були квітники, з другого — густі кущі. І хай ця жінка й у чудовій спортивній формі, але в такій гущавині все одно застряне, тут вона його просто не спіймає…

Але намацати пряжку не вдавалося. Гладенький ремінець і все. Чи випадково, чи умисне, але жінка защебнула нашийник так, що пряжка опинилася аж на потилиці. Треба спробувати повернути ошийник. За всяку ціну він мусить дотягтися до застібки…

— Що ти там длубаєшся? — у жінчиному голосі відчувалася засторога.

Мохобородько здригнувся і мигцем висмикнув руки з-під бороди.

— Не варто й морочитись, — глузливо кинула господиня. — Пряжку надійно припасовано ззаду.

Тепер Мохобородько зрозумів, що вона, їй-бо, нарочито начепила йому ошийник пряжкою на потилицю. І, звичайно, не для того, щоб він шию не натер. А щоб він не зміг розстебнути пряжку.

їхня прогулянка тривала, і Мохобородько збагнув, що цього разу доцільніше й не пробувати втекти.

Незабаром вони зустріли літнього лисого чоловіка, поруч якого слухняно ступав величезний пес з тямко-витою, але похмурою мордою.

— Це — дог, — шанобливо повідомила господиня. — Порода чи не найбільших собак у світі.

Дійшовши до них, чоловік зупинився, і дог вчинив так само. Незнайомець уважно роздивлявся Мохобородька, дог і собі втупився в нього.

— Даруйте, — звернувся чоловік до господині. — Скажіть, він у вас теж чистопородний?

Питання, безумовно, стосувалося Мохобородька.

А дог тицьнув свою здоровенну морду просто в Мохобородькове лице і вкрай безсоромно обнюхав його.

«Недаремно кажуть, що собака стає схожим на свого хазяїна, — сердито подумав Мохобородько. — Обоє страшенно набридливі…»

Проте жінку все це не дратувало, запитання голомозого, схоже, їй навіть подобалося.

— Мій малесенький вельми-вельми породистий, — привітно мовила вона.

— А ви б не могли поділитися, де такого придбали? — випитував літній чоловік. — Чи немає у вас часом цуценяток?

— На жаль, це єдиний екземпляр, — усміхнулась жінка. — Єдиний представник своєї поро и, якщо можна так висловитись.

— Он воно що, — скрушно зітхнув хазяїн дога, і його лице витяглося. — А я вже гадав, що мені теж поталанить роздобути отакого симпатягу.

— На жаль, це абсолютно неможливо, — ще раз усміхнулась Мохобородькова господиня. — Такого ви не знайдете ніде. А втім, у вас же є такий красивий дог.

— Так-так, — буркнув лисий і пішов собі далі. Дог теж пирхнув і потюпав за ним.

— Ти глянь! — вигукнула переможно жінка. — У нього чудовий дог, а все-таки через тебе заздрить мені!

Вони попростували у глиб парку. І що далі вони йшли, то все більше зустрічали собак різних порід.

— Дивись, — показала господиня на білосніжне собача неподалік. — Це французька болонка, одна з найрідкісніших порід у світі. Вона, мов тінь свого власника, взагалі не може без нього жити.

Мохобородько вчув у голосі жінки дивовижну ніжність.

— До речі, моя Жужулька теж була французькою болонкою, — сказала вона.

Деякий час вони ступали мовчки, тоді жінка продовжила знайомити його з зустрічними собаками.

— Ньюфаундленд, — назвала вона великого вугільно-чорного і волохатого пса, який саме проходив повз них. — Ньюфаундленди — найкращі плавці серед собак і, до речі, вміють чудово рятувати потопаючих.

— Гм-м… — кивнув Мохобородько.

— А це ірландський сетер, — показала жінка на рудого мисливського собаку з великими обвислими вухами. — А ось там, недалечко, — пудель, дуже веселий собака. А ото…

Раптом жінчин голос урвався. Мохобородько здивовано глянув на свою господиню.

— Ходімо! — тривожно прошепотіла вона. — Ходімо хутенько додому!

Жінка обернулася і кинулась бігти, тягнучи за собою на повідку Мохобородька.

А той нічого не розумів. Що це сталося з його сторожем? Що зненацька примусило її так запанікувати?

«Ну й пригодонька, — міркував він. — Сама зовсім не вміє ходити на повідку! Чому летить, мов опечена, і смикає щосили?»

А жінка бігла не зупиняючись.

І раптом Мохобородько почув знайомий йому голос:

— Мо-хо-бородь-ку!

— Мо-хо-бородьку! По-стри-вай! — пролунав ще один такий знайомий голос.

Мохобородько аж затрепетав. Муфтик і Півчеревичок! Нарешті, нарешті! Муфтик і Півчеревичок! Півчеревичок і Муфтик!

Мохобородько намагався повернути голову туди, звідкіль долинали голоси, і хоч жінка увесь час шпарко тягнула його вперед, зрештою йому вдалося обернутися.

Ну звичайно, то були вони, вони! Мохобородько виразно побачив, як Муфтик і Півчеревичок бігли до нього. І з ними було якесь собача. Невідомо, де це вони взяли собі собача? А втім, собача собачам. Зараз це не мало особливого значення. Ох любі друзі, хутчіше, хутчіше!

Муфтик і Півчеревичок наддали ходи. Собача на повідку рвалося вперед, гавкало, і вони так поспішали, що тільки п’яти мелькотіли. Але не барилася й жінка. Вона справді була в гарній формі, ніскілечки не втомилася і бігла далі, нещадно тягнучи за собою Мохобородька.

— За-че-кай! — знову пролунав Півчеревичків голос. І Муфтиків:

— По-стри-вай!

Звичайно, добра порада, проте як ти зачекаєш, коли паском прив’язаний до жінки, а вона й не збирається чекати.

Мохобородько все-таки подумав, що й він сам повинен щось чинити. Він сповна розумів, що зараз його звільнення близьке як ніколи раніше за полону, в цьому становищі не може залишатися спостерігачем. Щось треба робити. А що?

• Предыдущая
• 18/25
• Следующая