Серця трьох - Лондон Джек - Страница 27

• Предыдущая
• 27/76
• Следующая

— Але тепер торба твоя порожня, — зауважив Генрі.

— Так, і це зараз найбільше для нас лихо, — погодився Френк. — Коли б було більше грошей, вони б ніколи не наздогнали нас. Здається, я надто розщедрився. Я не знав, що цей набрід можна так дешево купити. А тепер я повідомлю вам таке, що ви ойкнете: Торес, сеньйор Торес, сеньйор Альварес Торес, елегантний джентльмен і давній друг родини Солано, очолює погоню разом із шефом поліції! Він лютує, що вони затримуються. Він ледве не посварився із шефом через непослух жандармів. Так, любі мої, він послав шефа до біса! Я чув, як він послав його до біса!

Подолавши миль із п’ять, стомлені коні зупинилися. Стежина в цьому місці спускалася в глибоку, похмуру ущелину і знову звивалася нагору протилежним схилом. Френк наполіг на тому, щоб усі продовжували йти, а сам залишився. Він зачекав кілька хвилин і, давши своїм супутникам піти вперед, пішов за ними, так би мовити, в ар’єргарді. Трохи згодом він вийшов на відкрите місце, де землю вкривали лише густі зарості трави, і з жахом помітив сліди кінських копит, що проступали на дерні. У них зібралася темна масляниста рідина, у якій Френк відразу розпізнав сиру нафту. Це були тільки перші сліди нафти — вона просочувалася сюди зі струмочка, що протікав трохи вище і, очевидно, був відгалуженням головного потоку. А кроків через сто Френк наткнувся і на потік — цілу ріку нафти, яка стікала з такого крутого схилу; якби це була вода, вона утворила б тут водоспад. Та оскільки це була сира нафта, густа, як патока, вона і текла з гори повільно, ніби патока. Тут Френк вирішив улаштувати засідку, щоб не перебиратися через нафтову ріку; він присів на камінь, поклав поруч себе з одного боку рушницю, а з другого — револьвер, скрутив цигарку, запалив і принишк, сподіваючись почути шум кроків переслідувачів.

У цей час побитий пеон, якому загрожували ще жорстокіші побої, шмагаючи свою і без того вже загнану шкапу, проїжджав ущелиною саме над Френком. Біля нафтової свердловини змучена тварина впала: стусанами він змусив кобилу звестися і заходився так лупити її ціпком, що вона, накульгуючи, кинулася від нього в джунглі. Проте перший день його пригод ще не скінчився, хоч він і не знав цього. Він сів на камінь, підібгавши під себе ноги, щоб не торкатися багна, скрутив цигарку, запалив і почав дивитися на нафту, що витікала зі шпари. Раптом він почув чиїсь голоси і прожогом кинувся в зарості; визирнувши звідти, він побачив двох незнайомих чоловіків. Вони підійшли прямо до шпари і, повернувши за допомогою залізного колеса розподільний клапан, зменшили витікання нафти.

— Досить! — скомандував той, хто, очевидно, був старшим. — Якщо дужче закрутити, труби можуть лопнути від тиску — про це мене застеріг цей інженер-грінго.

Тепер лише маленький струмочок нафти стікав схилом гори. Не встигли ці двоє закінчити роботу, як із лісу виїхав загін вершників, у яких принишклий пеон упізнав свого хазяїна та його сусідів-плантаторів, а також їхніх доглядачів. Для цієї компанії полювання на збіглого пеона було таким же задоволенням, як для англійців — полювання на лисиць.

Ні, нафтовики нікого не бачили. Але плантатор, що їхав на чолі загону, помітив відбитки копит і, пришпоривши коня, помчався по сліду, решта за ним. Пеон вичікував, поки вони поїдуть, палив цигарку і розмірковував. Коли усі зникли, він обережно вийшов зі свого укриття і повернув до краю механізм, що регулює подачу нафти. Під тиском підземних газів нафта забила фонтаном і потекла, як справжня ріка. Пеон прислухався до шипіння, клекотіння, бурчання газу, що виривався зі шпари. Що тут відбувається, він не розумів і зберіг своє життя для подальших пригод лише тому, що спалив останнього сірника, коли припалював цигарку. Даремно обшукав він своє лахміття, вуха й чуб — сірників не було.

Тоді вій, трумфуючи, що гине стільки добра, і, згадавши про стежку на дні каньйону, майнув униз, де натрапив на Френка з револьвером у руці. Пеон із жахом упав на свої поранені, обдерті коліна і почав благати помилування в людини, яку він дічі сьогодні зрадив. Френк дивився на нього і не пізнавав: лице пеона було все подряпане, кров запеклася і перетворила його на подобу маски.

— Amigo, amigo^[23], — белькотав він.

Унизу, де пролягаа стежка, почувся шум зрушеного чиєюсь ногою каміння. І в ту ж мить Френк упізнав у цій жалюгідній людській подобі пеона, якому він віддав добру половину віскі зі своєї фляги.

— Ну, amigo, — сказав йому Френк місцевою говіркою, — схоже, вони женуться за тобою?

— Вони уб’ють мене, вони закатують мене на смерть, вони страшенно розгнівані, — белькотів горопаха. — Ви мій єдиний друг, мій батько і моя мати! Врятуйте мене!

— Ти вмієш стріляти? — запитав його Френк.

— Я був мисливцем у Кордильєрах, сеньйоре, поки не потрапив у рабство.

Френк дав йому револьвер, жестом показав, де сховатися, і звелів стріляти тільки тоді, коли він буде певен, що не схибить. А про себе Френк подумав: “У Терітауні зараз на кортах уже грають у гольф. А місіс Белінгем сидить, напевно, на веранді клубу і розмірковує, чим розплачуватися за три тисячі програних фішок, і благає Бога, щоб послав їй щастя. А я… я стою тут, Боже мій, і шлях мені перепиняє нафта…”

Його роздуми раптом урвалися появою начальника поліції, Тореса і жандармів. Френк відразу вистрілив, і вони миттєво зникли з очей. Він навіть не міг сказати, чи зачепила когось його куля, чи переслідувачі просто відступили. Вони, очевидно, не збиралися атакувати, а вирішили просуватися вперед, ховаючись за деревами. Френк і пеон також сховалися за скелями в чагарнику, раз у раз змінюючи місце.

За годину в рушниці Френка залишився єдиний патрон. У пістолеті в пеона завдяки настанові й погрозам Френка було два патрони. Але годину вони все ж виграли для Леонсії та тих, хто з нею; до того ж Френк був свідомий того, що він будь-коли може перебрести нафтову річку і зникнути. Отже, все було не так уже й кепсько, та несподівано нагорі з’явився ще один загін вершників, котрі, спускаючись схилом, почали стріляти з-за дерева. Це були плантатор і його друзі, які шукали пеона-втікача, але Френк подумав, що то ще якийсь поліцейський загін, посланий у погоню за ним; до того ж вогонь вершників, здавалося, підтверджував його припущення. Пеон підповз до Френка і віддав йому пістолет, показавши, що в ньому залишилося всього два патрони, а замість нього попросив коробку сірників. Потім він жестом звелів Френку перейти через ущелину і видертися на гору. Туманно здогадуючись про намір пеона, Френк підкорився і, зі своєї нової, більш вигідної позиції, випустивши останню кулю з рушниці в загін, що наближався, змусив його відступити назад в ущелину.

Наступної миті нафтова ріка, у яку пеон кинув запаленого сірника, перетворилася на вогненну ріку. Ще за мить із нафтової шпари на горі в повітря шугонув стофутовий огненний стовп газу. А ще за мить вогненний потік понісся вниз ущелиною, прямо на Тореса і жандармів.

Знемагаючи від жару палаючої нафти, Френк і пеон вибралися схилом на самий верх, обійшли палаючу нафту і знову стежкою побігли вперед.

Поки Френк і пеон благополучно бігли далі, ущелина, по дну якої текла нафта, уже перетворилася на палаюче річище, а тому начальникові поліції, Торесу і жандармам не залишалося нічого іншого, як дертися нагору стрімким схилом. Плантатор і його друзі теж змушені були повернути назад і дертися нагору, аби уникнути розбурханого полум’я.

Пеон раз у раз оглядався через плече і нарешті з радісним криком указав на другий стовп чорного диму, що здійнявся в повітря за тим місцем, де горіла перша шпара.

— Ще! — радів вій. — Там є ще шпари! І всі вони будуть горіти. Так і треба всій їхній породі! Вони мені заплатять за побої, що я від них зазнав. Знаєте, там далі є ціле озеро нафти, навіть море, завбільшки з Юкатан.

• Предыдущая
• 27/76
• Следующая