Серця трьох - Лондон Джек - Страница 18

• Предыдущая
• 18/76
• Следующая

Генрі чув також, як Рафаель і Педро, входячи до камери, щось бурмотіли. “Він не визнає спільного братерства”, — обурювався один, а другий: “Він сказав, щоб я йшов до дідька? Справді він так сказав, Ігнасіо?”

У руках у жандармів були рушниці; за ними похитувалися п’яні наглядачі, озброєні хто ножем, хто пістолетом, хто сокиркою, а хто просто пляшкою. Побачивши револьвер у руках Генрі, вони зупинилися, і Педро, нетвердою рукою обмацуючи свою рушницю, пробелькотів:

— Сеньйоре Морган, ви зараз за всіма правилами підете до пекла.

Але Ігнасіо не захотів чекати. Приклавши рушницю до стегна для стійкості, він вистрілив навмання і не влучив: куля вдарила в стінку якраз посередині камери, а сам він упав від кулі Генрі. Інші поспішно сховалися в коридор і заходилися обстрілювати камеру.

“Хвалити Бога, що стіни такі товсті, тільки б куля не поранила рикошетом”, — думав Генрі, стоячи в кутку за виступом стіни, чекаючи на вибух.

І дочекався: там, де було вікно, тепер зяяла величезна діра. Але відлетілий уламок влучив Генрі по голові, і він, непритомніючи, важко впав додолу. Коли ж курява після вибуху розсіялася, Генрі невиразно розрізнив Френка, котрий, здавалося, ніби вплив до нього в камеру. Френк схопив його на руки і крізь пробоїну в стіні виніс на вулицю. Тут Генрі одразу почув себе краще. Він побачив Енріко Солано і його молодшого сина Рікардо, які з рушницями стримували натовп, котрий юрмився у верхній частині вулиці, тим часом як брати-близнюки, Альварадо і Мартінес, стримували юрбу в нижній частині вулиці.

Проте люди збіглися сюди просто з цікавості, ніхто з них і не збирався ризикувати життям і перепиняти шлях кабальєро, котрі підривають стіни і штурмують в’язницю серед білого дня. А тому юрба шанобливо розступилася перед невеликою групою, коли та подалася вулицею вниз.

— Коні чекають нас у сусідньому провулку, — сказав Френк, на ходу тиснучи руку Генрі. — І Леонсія там. За чверть години ми доскачемо до берега, де нас очікує шхуна.

— Слухай-но, а непоганої я навчив тебе пісеньки, — з посмішкою зауважив Генрі. — Коли ти почав її насвистувати, мені здалося, що нічого прекраснішого бути не може. Ці собаки так квапилися, що не могли дочекатися завтрашнього ранку. Вони нализалися віскі і вирішили відразу мене прикінчити. Цікава історія з цим віскі. Якийсь кабальєро, що тепер став крамарем, їхав повз в’язницю фургоном, навантаженим цим зіллям, і біля в’язниці фургон розсипався…

— Та навіть шляхетний Нарваес, син Балтазара де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваес, сина генерала Нарваеса, котрий залишився в пам’яті своєю лайливою славою, може стати крамарем, а крамар теж має жити, чи не так, сеньйори? — проговорив Френк голосом того старого.

Генрі весело подивився на нього і з вдячністю сказав:

— Знаєш, Френку, я вельми радий одній обставині, неймовірно радий…

— Якій саме? — запитав Френк, коли вони повертали за ріг, де чекали коні.

— Тій, що не відрізав тобі вуха тоді на Тельці, коли поклав тебе на лопатки і ти наполягав, щоб я це зробив.

Мар’яно Верхара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, відхилився на спинку крісла в залі суду і, задоволений собою, зі спокійною посмішкою почав скручувати цигарку. Усе відбулося так, як і задумувалося. Він цілий день стежив, аби старенький суддя не зробив і ковтка мескалю, і тепер був винагороджений за це: суддя провів процес і виніс вирок, якого домагався шеф. Він не припустився жодного промаху. Шість утікачів-пеонів були оштрафовані на велику суму і відряджені назад у Сантос на плантацію. Кабальний їхній контракт суд продовжив доти, доки вони відпрацюють штраф. А начальник поліції завдяки цьому став багатшим на двісті американських золотих доларів. “Ці грінго із Сантоса, — посміхнувся він про себе, — люди, з якими варто мати справу. По-перше, вони своїми плантаціями сприяють розвитку країни. А по-друге — і це головне — грошей у них кури не клюють, і вони добре платять за ті дрібні послуги, котрі я в змозі їм зробити”.

Він побачив Альвареса Тореса і широко посміхнувся.

— Послухайте, — сказав іспанець, нахиляючись до вуха начальника поліції. — Ми можемо покінчити з обома цими бісовими Морганами. Оту свиню Генрі завтра повісять. Чому б у такому разі нам не порішити сьогодні й другу свиню — Френка?

Начальник поліції запитально звів брови.

— Я порадив цьому грінго штурмувати в’язницю. Солано повірили його брехні і тепер заодно з ним. Вони напевно спробують сьогодні увечері зробити напад. Раніше їм не встигнути. Ваша справа — приготуватися і простежити, щоб Френк Морган був неодмінно вбитий у сутичці.

— Заради чого і чому? — неквапливо запитав начальник поліції. — Мені треба прибрати з дороги Генрі. Що ж до Френка, то хай повертається до свого улюбленого Нью-Йорка.

— Він має сьогодні ж зникнути, а чому, ви зараз зрозумієте. Як вам відомо з телеграм, що я надсилаю через урядову радіостанцію і які ви читаєте…

— Даруйте, але така була наша умова, і тому я виклопотав вам дозвіл користуватися урядовою радіостанцією, — нагадав начальник поліції.

— Я на це і не скаржуся, — запевнив його. Торес. — Отже, вам відомо, що я маю строго конфіденційні і надзвичайно важливі справи з нью-йоркським Ріганом. — Він приклав руку до нагрудної кишені. — Я щойно одержав від нього нову телеграму. Він вимагає затримати тут свиню Френка ще на місяць, а якщо цей молодик і зовсім не повернеться до Нью-Йорка, то, наскільки я зрозумів сеньйора Рігана, буде ще ліпше. Тож, коли мені поталанить, то й вам буде непогано.

— Але ви ще не сказали мені, скільки ви за це одержали і скільки одержите, — вирішив промацати ґрунт начальник поіції.

— На це у нас була домовленість приватого характеру, і сума не така вже й велика, як вам здається. Він скнара, цей сеньйор Ріган, страшенний скнара. Проте я чесно поділюся з вами, якщ наша витівка увінчається успіхом.

Начальник поліції задоволено кивнув і запитав:

— Мабуть, на тисячу золотом ви ж розраховуєте?

— Гадаю, що так. Не може ж цей ірландський кабан заплатити мені менше; а тоді п’ятсот доларів — ваші, якщо, звичайно, свиня Френк накладе головою в Сан-Антоніо.

— А може, і сто тисяч золотом одержите? — продовжував допитувати начальник поліції.

Торес розсміявся, немов це був жарт.

— В усякому разі, не тисячу, — не вгамовувався його співрозмовник.

— Може, розщедриться і дасть більше, — підтвердив Торес. — Цілком можливо, що додасть ще сотень п’ять; тоді, ясна річ, половина цих грошей теж ваша.

— Я негайно рушаю до в’язниці, — запевнив начальник поліції. — Можете покластися на мене, сеньйоре Торес, як я покладаюся на вас. Їдьмо відразу ж, не відкладаючи, і їдьмо разом, аби ви самі могли перекопатися, як я підготуюся до прийому Френка Моргана. Я ще не розучився володіти рушницею. А крім того, я скажу трьом жандармам, щоби вони стріляли тільки в нього. То, виходить, цей собака-грінго збирається штурмувати нашу в’язницю? Ходімо. Ходімо швидше.

Він звівся і рішуче жбурнув цигарку. Але не встиг він дійти й до середини кімнати, як до нього підскочив якийсь обірваний спітнілий хлопчисько, смикнув його за рукав і, ледве переводячи дух, плаксиво пропищав:

— У мене для вас важлива новина. Ви мені заплатите за неї, вельмишановний сеньйоре? Я біг без упину.

— Я пошлю тебе, пройдо, до Сан-Хуана, щоб тебе склювали мишоїди! — була відповідь.

Хлопчик навіть зіщулився від такої погрози, але, спонуканий порожнім шлунком, страшного бідністю і бажанням здобути кілька монет, щоб заплатити за вхід на майбутній бій биків, закликав на допомогу всю свою хоробрість і повторив:

— Не забудьте, сеньйоре, що я перший приніс вам цю новину. Я біг без упину, аж задихався, — ви ж самі бачите, сеньйоре. Я все скажу вам, тільки ви, будь ласка, не забудьте, що я перший сказав вам.

— Добре, пройдо, не забуду. Але тобі ж буде гірше, якщо я запам’ятаю, що це ти перший сказав. То що ж у тебе за новина? Мабуть, вона і сентаво не варта! А коли ні, тоді ти пошкодуєш, що з’явився на Божий світ. Сан-Хуан видасться тобі раєм порівняно з тим, що я з тобою зроблю.

• Предыдущая
• 18/76
• Следующая