Серця трьох - Лондон Джек - Страница 12

• Предыдущая
• 12/76
• Следующая

А насправді Френк просто надів на палець Леонсії подарунок Генрі. Леонсія, сама не знаючи чому, без особливого бажання прийняла обручку.

Торес відкинув погаслу сигарету, люто закрутив вуса, немов від цього йому полегшало, і подався назустріч молодим людям, що вже сходили на терасу. Навіть не відповівши на привітання дівчини, він з перекошеним від гніву лицем напосівся на Френка:

— Годі, звичайно, чекати від убивці сорому, але він міг би принаймні дотримуватися пристойності!

Френк іронічно посміхнувся.

— Знову те саме, — сказав він. — Ще один божевільний у цій божевільній країні! Останній раз, Леонсіє, я бачив цього джентльмена в Нью-Йорку. Він був тоді сповнений готовності брати участь зі мною в одній справі. А тепер я його зустрічаю тут, і перше, що він мені каже, — це що я ниций, безсоромний убивця.

— Сеньйоре Торес, ви мусите вибачитися, — втрутилася обурена дівчина. — У домі Солано не сміють ображати гостей.

— У такому разі, наскільки я розумію, в домі Солано дозволено усіляким авантюристам убивати членів їхньої родини, — у тон їй заявив вій. — Звичайно, немає такої жертви, котру не можна було б принести в ім’я гостинності.

— Отямтеся, сеньйоре Торес, — люб’язно порадив йому Френк. — Ви занадто собі дозволяєте. Я скажу вам, у чому ваша помилка. Ви вважаєте, що я Генрі Морган. А я Френк Морган, і ми з вами нещодавно розмовляли в кабінеті Рігана в Нью-Йорку. Ось вам моя рука, потисніть її — іншого вибачення за обставин, що склалися, я від вас не зажадаю.

Торес, зовсім приголомшений тим, що міг так помилитися, узяв простягнену Френком руку і розсипався у вибаченнях перед ним і Леонсією.

— А тепер, — сказала дівчина, радісно розсміявшись, і ляснула в долоні, викликаючи служницю, — мені треба помістити кудись містера Моргана, а самій піти переодягтися. Після цього, сеньйоре Торес, якщо ви дозволите, ми розповімо вам про Генрі.

Леонсія пішла на свою половину. Френк слідом за молоденькою гарненькою метискою-покоївкою теж подався до відведеної йому кімнати. А Торес тим часом трохи опам’ятався, та подиву його і злості не було меж. Виходить, цьому прибульцю, зовсім незнайомій людині, Леонсія дозволила надіти їй на палець обручку, немов він її наречений. І мозок Тореса запрацював шалено й швидко. Леонсія, котру він називав у душі володаркою його мрій, раптом за якусь мить заручилася з чужоземцем, з нью-йоркським грінго! Неймовірно! Дивовижно!

Ляснувши в долоні, він велів подати екіпаж, найнятий ним у Сан-Антоніо. І коли Френк вийшов на терасу, щоб поговорити з ним детальніше про місцезнаходження скарбу старого Моргана, Торес у своєму екіпажі був уже біля воріт.

Після сніданку Френк помітив, що вітер віє з суші, — отже, можна буде швидко перетнути лагуну Чирикви й уздовж берега дістатися до островів Бика і Тельця. Палко бажаючи скоріше порадувати Генрі звісткою про те, що його обручка знову прикрашає пальчик Леонсії, він рішуче відхилив її люб’язну пропозицію заночувати в них і познайомитися з Енріко Солано і його синами. У Френка була і ще одна причина для поспішного від’їзду: він не наважувався далі залишатися поряд із Леонсією. І зовсім не тому, що вона була йому неприємна, навпаки: вона вабила його, притягувала настільки, що він не міг більше бути тут, піддаючись дії її чарів, оскільки хотів дотримати слова, даного людині в парусинових штанях, що тепер шукала скарб на острові Бика.

Отже, Френк вирушив, несучи в кишені лист Леонсії до Генрі. Прощання було коротким. Із таким прихованим зітханням, що Леонсія навіть подумала, чи не привиділося їй це, він швидко пішов від неї звивистою алеєю. Вона дивилася йому вслід, поки він не зник з виду, потім з неясною тривогою перевела погляд на обручку, яка блищала в неї на пальці.

Вийшовши на берег, Френк подав знак на “Анжеліку”, що стояла на якорі, аби за ним вислали шлюпку. Але не встигли матроси спустити її на воду, як з лісу вискочили шестеро вершників з револьверами при поясі і рушницями при сідлі і галопом помчали до нього. Двоє скакали попереду. В одному з них Френк упізнав Тореса. Інші четверо — метиси з обличчями справжніх бандитів. Усі націлили зброю на Френка, так що йому залишалося лише підкоритися незнайомому ватажку, який гаркнув, вимагаючи, щоб він підняв руки вгору.

— Подумати тільки, — сказав Френк, — вчора ще, чи, можливо, мільйон років тому — я вважав бридж по долару за фішку найбільш хвилюючою розвагою. А тут раптом ви, панове, верхи і загрожуєте начинити мою бідолашну плоть усілякими сторонніми тілами. То, може, поясните мені, в чому справа? Невже мені завжди призначено залишати цей берег під акомпанемент пострілів? Що вам, власне, потрібно: мої вуха, чи вистачить вусів?

— Нам потрібний ти сам, — відповів незнайомий ватажок; вуса його люто наїжачилися, а чорні очиці люто поблискували.

— То, може, ви мені скажете, хто ви такі?

— Це високоповажний сеньйор Мар’яно Веркара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, коротше — шеф, — відповів Торес.

— Он як! — розсміявся Френк, згадавши, як описував цього суб’єкта Генрі. — Очевидно, ви вважаєте, що я порушив якісь правила стоянки суден чи розпорядження санітарної комісії, кинувши тут якір. Але про це вам треба говорити з моїм шкіпером — капітаном Трефезеном, досить поважним джентльменом. А я — тільки особа, що найняла шхуну, звичайний пасажир. Ви, безумовно, переконаєтеся, що капітан Трефезен — великий знавець законів мореплавання і стоянки суден у порту.

— Ви мусите відповісти за вбивство Альфаро Солано, — сказав Торес. — Вам не вдалося обдурити мене, Генрі Моргане, вашими розмовами в гасієнді про те, що ви нібито хтось інший. Я знаю цього іншого. Його звуть Френк Морган, і я сміливо заявляю, що він зовсім не вбивця, а джентльмен.

— О боги морські! — вигукнув Френк. — Адже ви тиснули мені руку, сеньйоре Торес!

— Мене обдурили, — понуро зізнався Торес, — але тільки на мить. Ну, то підете ви добровільно?

— Ніби я можу… — Френк глянув на шість рушниць і красномовно знизав плечима. — Я гадаю, ви будете судити мене pronto і на світанку повісите?

— Правосуддя в Панамі часу не марнує, — відповів начальник поліції англійською; говорив він більш-менш зрозуміло, тільки з дивним акцентом. — Але й не так швидко. Ми повісимо вас не на світанку, а краще о десятій ранку — так для всіх буде зручніше. Як ви гадаєте?

— О, вирішуйте самі, — відповів Френк. — Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій, мені все одно.

— Попрошу вас їхати з нами, сеньйоре, — сказав Мар’яно Веркара-і-Іхос м’яким тоном, котрий, однак, не міг приховати залізної твердості його намірів. — Хуане! Ігнасіо! Злазьте з коней! — скомандував він по-іспанському. — Заберіть у нього зброю! Ні, руки зв’язувати не треба. Посадіть його на коня за Грегоріо.

Френка вштовхнули в акуратно вибілену камеру з глинобитними стінами футів із п’ять завтовшки; на долівці спали в різних позах шестеро арештантів-пеонів^[14]. Слухаючи глухі удари сокири, що звучали десь неподалік, Френк згадав судовий процес, який тільки-но закінчився, і тихо, протяжно свиснув. Було пів на дев’яту вечора. Суд розпочався о восьмій. А сокири вже стукали по колодах, з яких споруджували шибеницю, — завтра о десятій ранку на цьому помості йому, на шию накинуть мотузку і піднімуть. Розгляд справи тривав усього тридцять хвилин, за його годинником. Вони уклалися б і в двадцять, якби до зали не вдерлася Леонсія і не затримала увагу суддів ще на десять хвилин, люб’язно наданих їй, як дамі зі знатного роду Солано.

“Шеф мав рацію, — мовив про себе Френк. — Правосуддя в Панамі часу не марнує”. Одне те, що в кишені в нього знайшли лист від Леонсії на ім’я Генрі Моргана, уже губило його. Інше було просто. Півдюжини свідків присягнули, що було скоєне убивство, і впізнали його як убивцю. Те саме підтвердив і сам начальник поліції. Єдиним світлим моментом була раптова поява Леонсії в супроводі немічної тітоньки. У Френка завмерло серце, коли побачив, з якою енергією чарівна дівчина кинулася захищати його життя, хоча її дія була заздалегідь приречена на провал.

• Предыдущая
• 12/76
• Следующая