Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 39

• Предыдущая
• 39/47
• Следующая

— Звичайно, маю, люба, — з готовністю пожертвував своїм часом Іван Михайлович.

— Підемо на базар.

— На Бессарабку? — здивувався Некрич.

— А ти не любиш ходити на базар?

— Ну, якщо виникає потреба…

— Даремно, — упевнено заперечила Софія, — на базар треба ходити. Навіть просто так, без потреби.

— Для чого? — Некрич справді здивувався. Гадав, базар — притулисько для селянок, перекупок та обтяжених родинними турботами домогосподарок, але ж Софія ніяк не схожа на домогосподарку, елегантна дама, яку важко уявити з авоською.

— А тому, — пояснила Софія як недосвідченому школяреві, — що на базарі справжнє життя. — Подумала й додала: — І ще там красиво. Я люблю на базарі не тільки квіти, а й гори кавунів чи яблук. Навіть капусту й моркву… Розумієш, приємно, коли й нічого не купиш. Ти був колись на південному базарі? Улітку в Сімферополі?

— Доводилося.

— Боже мій, які там груші й сливи! — вигукнула Софія. — А баклажани! Справжнє чудо!

Софія згадала, як потрапила колись на сімферопольський базар разом з Рачковим. Вона тоді носила Арочку, швидко втомлювалася, та все ж блукала поміж рядами цілу годину, чим викликала роздратування й навіть гнів Рачкова. На Рачкова їй було наплювати, вона лише сміялася з нього, а як сприйме її базарні пристрасті Іван? Чоловіки такі нетерплячі…

Некрич погладив Софіїну долоню й визнав:

— Мені завжди не вистачало часу на базари.

— Ну, хоч трохи…

— Звичайно. Певно, ти маєш рацію, і на базарі, як ніде, відчуваєш пульс життя.

“Який він розумний, — вирішила Софія. — Рачков був великим начальником, а пульс життя відчував тільки в грошах”.

Софія подумала: сьогодні вона чомусь надто часто згадує Рачкова і Арканчика. Певно, тому, що має з ким порівнювати. А якби Іван знав, про що вона думає? Зробилося ніяково, наче завинила перед Некричем. Проте чи справді завинила? Звичайно, ні, бо прийшла до нього, остаточно відмовившись від минулого, зреклася його. З минулого лишалася тільки Арочка, однак Аріадна також і їхнє майбутнє. Якщо не матимуть дітей. Але чому не матимуть? Вона ще може… Проте чи треба? Звичайно, дитина остаточно прив’язала б до неї Івана, але, мабуть, він і так прив’язаний, а з дитиною така морока. Крім того, дитина відбере в неї якнайменше три-чотири, якщо не більше, роки життя. Ні, про дитину й думати годі, досить з неї Аріадни…

Однак про що вона міркувала щойно? Що прийшла до Івана, відмовившись від минулого. У цьому її перевага, бо Іван — Софія відчувала це, навіть знала точно — не зрікся і, певно, не вирве його з серця ніколи. Софія розуміла, що смішно ревнувати до минулого, та не могла нічого вдіяти з собою, ревнувала Івана до Ніни, ревнувала болісно, сама дивувалася з себе, бо раніше лише глузувала з ревнивих жінок, вважаючи, що ця хвороба ніколи не зачепить її. Виходить, помилялася. Виходить, і вона — звичайна жінка з усім комплексом жіночих пристрастей. Але ж виходить також, що вона точно закохалася в Некрича, бо кажуть: ревнув тільки той, хто любить.

Але, вирішила Софія, вона все ж не звичайна. Вона розумніша й розсудливіша, вона ніколи й нічим не викаже свого справжнього ставлення до Іванового минулого, проте зробить усе — можливе й неможливе, — щоб він забув його. Звичайно, зовсім не забуде ніколи, півжиття не викинеш з голови й серця, однак слід ужити всіх заходів, аби минуле все рідше тривожило Івана, аби ніщо не нагадувало йому про першу дружину, і порівнюючи, він міг завжди віддавати перевагу їй.

Софія згадала, яким наївним виявився Іван у ліжку. Тут, звичайно, Ніна не годилася їй в підметки, проте одразу виказати усі свої зваби не було сенсу, Софія поступово привчала Івана до себе, тепер уже знала, що він і не гляне, як кажуть, “наліво”, бо хіба можна знайти жінку розкішнішу й темпераментнішу за неї?

Однак, крім цієї, лишалося ще кілька проблем. Одну з них — Клавдію — вдалося тимчасово локалізувати. Друга полягала в тому, щоб поступово витравити всі сліди Ніниного перебування в київській квартирі. Софія справедливо вирішила, що найбільше спогадів про першу дружину у Івана пов’язано з кухнею. Клавдія, як і зараз, рідко приїздила в Київ, і взимку лишаючись на дачі. Якось уночі, скориставшись Івановою розчуленістю, Софія напівжартома сказала, що кожна порядна жінка повинна мати посаг і що вона приготувала йому сюрприз. На всі Іванові намагання дізнатися, що ж це за несподіванка, лише затуляла чоловікові долонею вуста, а вранці, проводжаючи на роботу, загадково посміхнулась. Рівно о десятій, як і було домовлено з бригадою вантажників, з кухні був винесений броварський гарнітур, а замість нього поставлено югославську їдальню в стилі “ретро”: масивний дерев’яний відполірований буфет, довгий стіл, за який могло сісти восьмеро гостей, важкі стільці. Стандартну кухню було перетворено на фешенебельну їдальню — все це обійшлося Софії, враховуючи зайву сотню вантажникам за оперативну роботу, в три тисячі, зняті з ощадкнижки, заведеної ще за часів Рачкова. Проте Софія не засмучувалася — подібні витрати завжди скуповуються, та й чи варто чогось шкодувати заради зміцнення сім’ї?

Завершила влаштування нової їдальні Софія тим, що поставила на стіл велику кришталеву вазу з букетом червоних троянд.

Іван зупинився на порозі приголомшений, обличчя в нього видовжилося, Софія злякалася — чи не переборщила? — та взяла себе в руки й присіла у жартівливому кніксені, повідомивши: “Оце мій посаг, любий. Правда, гарно?”

Всього кілька секунд знадобилося Некричеві, аби усвідомити те, що сталося. Заплющив очі: мабуть, люди настільки звикають до старого, яке входить у їхню плоть і кров, що переміни, хоч якими б гарними та вражаючими були, погано сприймаються і навіть викликають рол-дратування. І все ж Іван Михайлович знайшов у собі сили, щоб посміхнутися дружині й витиснути з себе:

“Чудово!.. Але ж це так… приголомшуюче… До того ж дорого, навіщо такі витрати?”

“Стару кухню я відправила на дачу… — Зрозуміла, що хвилює його, Софія. — Клавдія скаржиться, ніде ставити посуд…”

“Нехай так… — полегшено зітхнув Іван. — Дуже гарно, у тебе чудовий смак”.

“Усе для тебе й твоїх друзів”, — сказала Софія і закружляла на якомусь квадратному метрі, що лишився вільним від меблів. Знала: старі кухонні шафки на дачі вже не викликатимуть в Івана спогадів про Ніну, кожна річ повинна мати свос місце і, позбавлена його, стає для людини чужою.

На Бессарабці було напівпорожньо. Вранішний потік покупців схлинув, і поміж рядами блукали переважно літні люди, пенсіонери, для яких час уже давно зупинився.

Софія постояла в центральному проході, роздивляючись довкруж, нарешті око її зачепилося за огрядну, червонопику, усміхнену тітку, яка височіла над горою великих, червоних із синюватим відтінком помідорів, чимось схожих на свою господарку. Софія взяла один з помідорів, покрутила його в пальцях, поморщилася, немов торкнулася не вимитого й не протертого чистою ганчіркою овоча, а брудного й напівгнилого — запитала, скривившись:

— І скільки ж за це? — Поклала помідор назад, обтерши пальця хусточкою.

Але на сидуху цей Софіїн маневр не справив враження.

— По два рублі! — одповіла з викликом.

Помідори у цю пору року коштували вдвічі дешевше, щоправда, таких — Софія уже встигла це помітити — не було в жодної з базарних тіток. І все ж вона округлила очі й вигукнула з жахом:

— По два карбованці? Побійтеся бога!

Сидуха спритно вихопила з купи найбільший овоч, піднесла на долоні мало не під самісінький ніс Софії, просвердлила її зневажливим поглядом.

— А ви гляньте, дамочко, який красень… А смачний! Цукор, чистий цукор, розломіть, самі побачите.

— Чистий цукор коштує значно дешевше, — заперечила Софія, — по сімдесят вісім копійок.

Видно, тітонька не чекала такого заперечення, покліпала очима й здалася:

— Для вас, дамочко, по руп дев’яносто…

— Карбованець сімдесят — красна ціна.

— Руп сімдесят? — жахнулася жінка. — Ні в жисть…

Софія перевела погляд на Некрича, наче питаючи поради, але той дивився усміхнено — Софіїна заповзятливість тішила його.

• Предыдущая
• 39/47
• Следующая