Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 37

• Предыдущая
• 37/49
• Следующая

— І закусити її солоним огірочком і оселедцем з цибулею… — Марков трохи знав смаки Валбіцина.

— Я завжди був певен, що ви геній, Марков. Коли б ви ще хоч трохи кумекали в документах, я б давно забрав вас до себе.

— На жаль…

— Так, на жаль. У нашій справі треба мати руки й голову. — Валбіцин полюбляв хвалитися, і всі знали це. — Тобто талант. Я вам зроблю такий документ, що жодна ЧК ніколи не запідозрить. Справжній…

Фактично він уже дав привід Маркову до якогось побіжного запитання, але той утримався. Спочатку треба напоїти Валбіцина, аби він хоч трохи втратив контроль і не пам’ятав, про що йшлося.

Автобус зупинився біля котеджів, де мешкали співробітники школи. Марков і Валбіцин розпрощалися на кілька хвилин, щоб переодягнутися, і зустрілися знову на трамвайній зупинці. Старенький і розхитаний трамвай довіз їх до центрального бульвару, красивої вулиці з віковими деревами посередині, вони пройшли мовчки ще два квартали до “Брістоля” — двоповерхового ресторану, де у Валбіцина був знайомий метр. Це давало деякі переваги, починаючи від вибору напоїв і кінчаючи обслуговуванням. Правда, у “Брістолі” завжди крутилося багато дівчат певного роду занять, та Валбіцин відшивав їх досить рішуче й грубо.

— Ми не бабники, ми чесні алкоголіки, — казав прямо, й дівчат як вітром здувало.

Марков замовив не шпанс, а коньяк, і Валбіцин подивився на нього з повагою:

— Ви робите успіхи, пане Григорію, — схвалив, — і я міг би відшліфувати ваші манери та, на жаль, в наш тривожний час, коли не знаєш, де опинишся завтра… — Він не договорив, бо принесли пляшку й чарки — стежив за спритними рухами офіціанта.

І знову Марков промовчав, хоч Валбіцин дав йому зачіпку. Думав: а може, Валбіцин спеціально смикає за гачок, трохи-трохи, щоб недосвідчений рибалка зробив підсічку?

Вони випили по першій, мало не одразу по другій, очі у Валбіцина почервоніли, піт виступив на зморшкуватому чолі, й пан Кирило обтер його паперовою серветкою. Дістав пачку дорогих сигарет, які видавали хіба що вищим офіцерам, і, не приховуючи торжества, пригостив Маркова.

— О-о… — обережно, двома пальцями витягнув Марков сигарети з пачки. — Такі сигарети я бачив тільки в начальника школи. За ваші успіхи, пане Кирило! — Він налив по третій, трохи форсуючи події, та Валбіцин, здається, не помічав нічого. Випив коньяк, випнувши м’ясисті губи, наче виссав сире яйце, не закусив і затягнувся ароматним димом.

— Так, за успіхи, — ствердив, — наші успіхи — це й ваші успіхи, гер Марков, успіхи всього “Цепеліну”. На жаль, останнім часом у нас була смуга невдач, та іноді одна вдало проведена операція примушує забути попередні провали, чи не так, пане Григорію?

— Чиста правда! — щиро й гаряче підтримав його Марков, бо Валбіцин торкнувся теми, котра найбільше цікавила його. — Чиста правда, і я перекопаний, що, маючи таких визначних спеціалістів, як ви, пане Кирило, “Цепелін” не може працювати погано. — Він явно підлещував Валбіцину, але той перебував у стані, коли навіть відверте підлабузництво сприймається зовсім нормально.

— Так, — ствердив Валбіцин, — ми мусимо відігратися перед червоними, я скажу вам відверто: абверівська школа застаріла, й нас вчасно передали імперській безпеці. Канаріс виявився старою свинею і зрадником, і ми ще довго видихатимемо його ме годи.

“Не так уже й довго, — злостиво подумав Марков, — не тіште себе ілюзіями, пане Валбіцин, бо скоро, дуже скоро Червона Армія буде в Берліні і вам кінець, малошановний пане, бо вже я постараюся, аби не заховалися, не зникли…”

— Я цілком згоден з вами, — серйозно погодився Марков, — підготовка агентів зараз значно поліпшилася, ми закидаємо їх більше, ніж раніше, це дається взнаки, я чув, що навіть сам обергрупенфюрер Кальтенбруннер непоганої думки про “Цепелін”.

— На жаль, ви не зовсім у курсі справи, — заперечив Валбіцин. Він наклав собі повну тарілку закуски й почав жадібно їсти. Закуска, хоч і була, зважаючи на картки, в основному овочева, відтягувала остаточне “входження в кондицію” Валбіцина, це не зовсім входило в плани Маркова, і він знову наповнив чарки.

Пан Кирило автоматично взяв свою, вихилив, як воду, без тостів, немов запив вінегрет, і продовжував жувати, втупившись у тарілку. Лисий череп його порожевішав, а борлак рухався рівномірно і якось заспокійливо.

Марков підняв майже порожню пляшку й показав її офіціантові, той зрозумів його без слів і одразу приніс ще одну, солодко посміхаючись і кланяючись ще здалеку. Видно, метр попередив, кого обслуговує: навряд би так сонячно усміхався рядовим відвідувачам у цивільному.

Валбіцин, побачивши ще одну, пляшку, подивився на Маркова уважно й зовсім тверезо, на мить тому здалося, що панові Кирилу вдалося прочитати його потаємні думки, гадав, що той відставить пляшку й зауважить чи нагримає, однак Валбіцин тільки поплямкав губами й запитав не дуже рішуче:

— А не забагато буде, пане Григорію?

Марков не хотів, щоб Валбіцин побачив у його жесті якусь явно визначену мету.

— Я вважав, що подолаємо… Гарний настрій, пане Кирило, але якщо ви гадаєте…

Валбіцин одразу зрозумів його натяк і міцно стиснув пляшку, так, що суглоби довгих, вкритих рудим волоссям пальців побіліли.

— А й справді гарний настрій, — погодився, — і друга пляшка не зашкодить. Принеси нам тільки каву, — наказав офіціантові, — трохи згодом, і скажи метрові, що я просив не ту, що вариться в котлі…

Офіціант позадкував, догідливо усміхаючись, і Валбіцин умиротворено відкинувся на спинку стільця.

— Так от, — переможно посміхнувся, — я казав, що ви не зовсім у курсі справи, пане Григорію, і це правильно, бо кожен мусить знати тільки те, що йому належить, однак скажу вам, що наш начальник школи переживав важкі часи й навіть стояло питання про фронт. Східний фронт, звичайно, — уточнив, — і якщо б не одна справа, командувати б йому десь батальйоном, бо полку ніколи б не дали… Так, не дали б, бо опальному офіцерові завжди дають менше, ніж він заслуговує.

Марков ствердно нахилив голову: в тому, що начальник “Цепеліну” мав неприємності, була і його заслуга — кілька груп агентів, закинутих у радянський тил, одразу здалися, бо Сивий провів з ними відповідну роботу. Про склад деяких інших диверсійних груп удалося завчасно попередити Центр.

Недарма просидів у “Цепеліні” (й пив коньяк у разі потреби, як сьогодні) лейтенант Юрій Олексійович Махнюк, і якщо вдасться зараз довідатись про щось од Валбіцина…

Але головне не бути нав’язливим…

Вони спорожнили першу пляшку й дісталися середини другої, коли повз їхній столик, вихиляючи стегнами, пройшла дівчина. На секунду затрималася, глянувши оцінююче.

— Сумуєте? — Посміхнулася відверто заохочуюче… — У вас чудові сигарети, панове, може, пригостите?

Валбіцин підняв на неї важкий погляд.

— Ти, ципо, — мовив грубо, — мотай звідси!

— Одразу видно, імпотент! — одповіла дівчина нахабно й пішла далі.

Марков гадав, що Валбіцин розсердиться, але той витягнув сигарету, клацнув аапальничкою і сказав байдуже:

— Така лахудра не варта навіть сигарети. Від них тільки нещастя, і знаєте, скільки справжніх хлопців погоріло на них, я можу назвати не менше десятка першокласних агентів. Правда, нам з вами така доля не загрожує — не клюємо на їхні фокуси. Мушу сказати, пане Григорію, що це не тільки моя думка, а й нашого керівництва, і ця думка відображена у вашому досьє.

Розкривати думку начальства, нехай навіть позитивну, більше того, говорити про досьє було ризиковано, й Марков зрозумів, що Валбіцин “дійшов до кондиції”. Тепер міг обережно промацати його.

— Ви найвизначніший спеціаліст, пане Кирило, й мені дуже приємно почути схвальний відгук саме з ваших вуст, — сказав, дивлячись віддано.

— Киньте, — обтер масні губи Валбіцин, — приємно, ще приємніше… Ми свої люди, пов’язані одним мотузком, для чого нам казати компліменти один одному? Ви добре робите свою справу, я — свою, опинилися ми з вами тут не випадково й повинні до кінця тягнути лямку.

• Предыдущая
• 37/49
• Следующая