Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 15

• Предыдущая
• 15/49
• Следующая

Той розплющив очі й покірно став на коліна — Толкунов спритно зв’язав йому руки за спиною — і лише тоді хлопець випростався, скільки дозволяли бантини горища.

— Давай, ворушись, — підштовхнув його капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент — незручно, трохи не впав, і Толкунов підтримав його Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.

Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.

— Що ж буде?.. Що ж буде?.. — ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.

— А нічого особливого! — якось удавано весело відповів Толкунов. — Відвеземо до “смершу”, там його допитають…

— Стьопо! — вихопилося в жінки. — Що ж ти накоїв?

Толкунов підштовхнув молодика до виходу.

— Айда, ходімо!

Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір’я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали речі його рюкзака. Нічого особливого: хліб і консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші — три пачки по п’ять тисяч карбованців.

Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка та Семенишина. Диверсант мав дві легенди. Згідно з першою був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою версією він мав називатися представником штабу фронту, який уповноважений перевіряти виконання наказу про санітарний стан частини.

— Ну, що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти, — запитав Толкунов, — чи бавитимемось у мовчанку?

Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього сіпалася.

— Ти, Стьопо, розкажи все, — підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. — Ти розкажи, може, й пом’якшення вийде.

— Яке вже пом’якшення… — нараз мало не заплакав хлопець. — Кінець мені, тьотю, і вибачте, що й вас зганьбив.

— Ви, тьотю, відійдіть, — наказав Толкунов, — бо із заарештованими спілкуватися не дозволено.

— Племінник же він!

— Ворог! — різко кинув Толкунов. — Німецький диверсант!

— А якщо він сам…

— Сам — інша річ, але ж не сам, ми його взяли.

— Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?

— Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! — мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова, сказав нерішуче:

— А що я можу?

Капітан підійшов до нього мало не впритул.

— Відповідай швидко й правдиво, — наказав. — Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.

Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:

— Я скажу… Я все скажу!

— Прізвище?

— Олексюк.

— Ім’я?

— Степан.

— Скільки вас було?

— Троє.

— Де інші?

— Ми домовилися через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.

— Яке мали завдання?

— Знав тільки старший.

— Хто він?

— Ми всі із розвідшколи… — Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа для німецьких диверсантів.

— Прізвища двох інших?

— У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.

— У нашій формі?

— Так. Харитонов — старший лейтенант, Власюк — як і я.

— Документи мають на чиї прізвища?

— Старший — Горохов, а Власюк — Васильченко.

— Ще раз подумай — для тебе це дуже важливо: яке завдання мали?

— Чесно кажу: тільки Харитонов…

— Опиши його зовнішність.

— Ну, середнього зросту, як я. Метр шістдесят вісім чи сімдесят. Гостроносий, чорнявий. Він, якщо день не поголиться, чорний, як чорт.

— Власюк — радист?

— Так.

— Опиши його.

— Лисуватий, попереду в нього залисини. Середній він, ні чорний, ні білявий.

— Шатен?

— Точно. І ніс качиний. Казав, боксом займався й розплющили.

— Що мусили тут зробити?

— Я ж казав: тільки Харитонов.

— Ти мені зуби не заговорюй…

— Я сказав усе.

— Хто проводжав на завдання?

— Лейтенант Кнаппе.

Все було правильно, прізвище лейтенанта Кнаппе фігурувало й раніше, коли закидали диверсантів на наш бік.

— Ти родом звідки? Із Жашковичів?

Олексюк похитав головою.

— З Квасова. П’ятнадцять верстов звідси.

— 1 тебе закинули сюди як місцевого?

— Мабуть, так.

— Ти невдало приземлився, закопав парашут у байраці, потім зустрівся з двома іншими?..

— Вони самі знайшли мене.

— І кинули напризволяще’

— Сказали, що зустрінемося на базарі в Ковелі. Через три дні, коли оклигаю.

— Вони знають, де ти?

— Так.

— А вони де?

— Не сказали.

Зрештою, все було ймовірне: агент з пошкодженою ногою вибув із гри, можливо, старший групи списав його зовсім, але ж Олексюк місцевий, знає, судячи з усього, навколишні ліси, як свої п’ять пальців, мабуть, його відібрали спеціально для виконання саме цього завдання, а тоді…

Капітан відкликав Бобрьонка, який сидів поруч і стежив, як вправно веде допит Толкунов.

— Треба везти до Карого, там допитаємо ще раз.

— На базар пустимо?

— Я — за.

— І я. Він нікуди не дінеться…

— Якщо ті двоє прийдуть.

Толкунов розвів руками. Тут ніхто нічого не може гарантувати, все залежить від досвіду та інтуїції двох інших агентів, їм, звичайно, потрібна людина, яка добре знає тутешні ліси, — можуть і ризикнути. Але тепер однаково їх візьмуть. Правда, напевно, мають ще комплект документів, але ж відомі їхні прикмети, коли Олексюк не збрехав. Навряд чи збрехав, і треба швидше повідомити Карого. Рація у вілісі, а Віктор зупинився за кілометр. Але що таке кілометр для тренованої людини?

— Я до машини, — мовив Толкунов і попростував галявиною.

7

Корова ремигала в хліві, пахло гноєм. Юрка, який виріс у місті, запах гною дратував, він борсався на сіні й не міг заснути. Сотник Муха невдоволено пробурмотів:

— Крутиться, як муха в окропі…

Видно, він забув, що сам тепер називається Мухою. Юрко тихо засміявся, сотник нарешті збагнув, якої помилки припустився, і невдоволено засопів.

— А вам до окропу не хочеться, друже сотнику? — знущально запитав Юрко.

— Ти, Гімназисте, знай, з ким розмовляєш!

— З великим паном.

— Пан не пан, а тільки раз тебе цюкну, то вже й…

— Не маєте права, друже сотнику.

— Це ж чому? Я тут усі права маю.

— Без мене не впораєтесь.

Юркові сперечатися з Мухою не хотілося, — повернувся на бік, побажав сотникові доброї ночі, але на того, мабуть, найшло безсоння, бо сів на сіні, спершись спиною об дилину хліва, де влаштувалися на ночівлю. Господар, правда, пропонував ліжко в хаті, але кімната в нього була одна й маленька, до того ж брудна, й навіть такий невибагливий чоловік, як сотник, відмовився. Трохи далі біля дверей давно вже хропіли стомлені денним переходом хлопці. Юрко також утомився і хотів спати, бо на світанку мусили рушати далі. Він дрімав, і слова Мухи ледь долина їй до нього.

— Ми зробимо тебе професором, Гімназисте, — казав сотник, — і вчитимеш наших дітей справжньої науки, бо мушу мати вченого сина. Що двадцять моргів — тьху, прошу пана, це тільки для розгону, а ми візьмемо такий розгін!..

Юрко встиг подумати крізь сон, що в Мухи апетити справді великі й що пристав він до бандерівців тільки заради збільшення своїх моргів, як раптом пролунав поодинокий постріл, і відразу чітка автоматна черга відповіла йому.

Юрко злякано скочив, але сотник зупинив його, поклавши тверду й міцну руку на плече. На сіні заворушилися хлопці, не тямлячи спросоння, що сталося, однак Муха вже збагнув усе й наказав владно:

— По одному!.. За хлів, скоріше. Миколо й Федоре — до садну, допоможіть Іванові й прикривайте нас. Відходитимете до лісу, потім вздовж річки до Квасова.

Сотник підштовхнув Юрка до виходу й вислизнув слідом за ним з хліва. Його рішучий тон і чіткі команди вселили впевненість — двоє шмигонули до саду, за яким зав’язалася стрілянина, решта безшумно, як тіні, подалися за хлів: тут починалися городи, за ними луки перед невеличкою лісовою річкою, а далі вже тягнулися ліси, і дістатися до них було зараз головним завданням.

• Предыдущая
• 15/49
• Следующая