Під завісу - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 3

• Предыдущая
• 3/17
• Следующая

— Молодець, Ротач! — вигукнув Вербицький. — Шукай третього! Де третій?

Відразу одержав відповідь: застрочили з-за сусідньої хати.

Щось вдарило Вербицького в плече й кинуло на спину. Він упав, ударившись об дерево потилицею, проте свідомості не втратив. Хотів підняти автомат, та рука не слухалася. Побачив, як югнув до хати Ротач, щось крикнув йому, однак все одно той би не почув.

Ротач упав.

— Ну, чого ж не стріляєш?! — крикнув Вербицький розпачливо.

Водночас біля хати, з-за якої щойно били чергами, вибухнула граната, через кілька секунд друга. Це Ротач вирішив закидати бандитів гранатами.

Після третього вибуху стрілянина припинилася, запала тиша, й Вербицький, хитаючись, підвівся. Ступив крок, але голова пішла обертом, і він упав на руки Андрія, котрий саме забіг на подвір'я.

— Де Пилип? — запитав Вербицький, насилу розплющивши очі. — І що з лейтенантом?

Андрій вказав на сусідню клуню, звідки лунали поодинокі постріли.

— Пилип там. Чуєте, стріляє… А лейтенанта, здається, поранено.

— Чого ж ти тут? — У голосі Вербицького Андрій почув осудливі нотки. — Допоможи йому!

Повторювати Андрієві не було потреби. Хлопець кинувся назад.

Лейтенант лежав, незручно підібгавши під себе руки.

— Володимире Гавриловичу!.. — нахилився над Бутурлаком Андрій. — Ви чуєте мене?

Лейтенант розплющив очі.

— Як з бандерівцями? — запитав.

— А постріляли!..

— Наші?

— Вербицького поранено.

— Де він?

— З Ротачем.

— Куди поранений?

— У плече.

Бутурлак підвівся, подивився на луг.

— А ті двоє? — запитав. — Позаду йшли двоє, один з них, мабуть, Коршун… Певно, ще не встиг далеко втекти… — Він схопив кулемет, шкутильгаючи, побіг до рівчака.

Андрій кинувся за ним.

— Андрійку! — почув з подвір'я.

Озирнувся — Віра… Вже розвиднілося, й одразу впізнав дівчину.

— Ти чого? — зупинився на мить, вражений.

— Куди ти?

— Коршун там… І Грицько з ним.

— Чекай, я з тобою.

Андрій побачив, як повз нього прослизнув Пилип. Біг, пояснюючи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом.

Андрій мимоволі зиркнув туди й помітив постать, котра вже мало не сховалася поміж дерев. Побачив, як Бутурлак упав на землю, застрочив з кулемета.

«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.

Андрій насварився на Віру кулаком, перестрибнув паркан і побіг до Бутурлака, та нараз від рівчака пролунали постріли, й Пилипко, який біг до лісу, змахнув руками й заточився.

Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.

— Пилипе! — гукнув. — Що з тобою?

Пилип підвівся, та одразу знову впав. Андрій підбіг до нього.

— Тебе поранили?

Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.

— Ні, але ж і ступити не можу.

— Підвернув… Це нічого…

— Як нічого? А Коршун?

— Вважаєш, то Коршун?

— Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг, побачити, він вистрілив і сховався в лісі.

— Гриць? — Андрій відірвався від Пилипа, завважив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною збуджене дихання. Озирнувся й побачив Віру.

— Я ж казав тобі… — Постерігши, як зиркнула гнівно, осікся.

— Пилипе, — попросила дівчина, — дай мені свій карабін.

— А як же я?.. — почав, однак простягнув зброю. — На, бери…

— Я вмію стріляти, — тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.

— Куди? — кинувся за нею Андрій, та дівчина бігла, й коси били по спині.

У лісі застрочив кулемет.

Через кілька секунд коротко вдарили із «шмайсера» — тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна й переслідує його.

«Але ж, — подумав, — Коршун, напевно, тікатиме до боліт. Можливо, він разом з Грицем. Казали, що бандити відсиджуються там, десь на острівці. Отже, Коршун суне навпростець, за ним — Бутурлак, а ліс тут густий і заболочений… Швидко не побіжиш…»

— Віро! — гукнув. — Постривай!

Навіть не озирнулася.

Андрій наздогнав її вже на узліссі.

— Стривай, ми побіжимо туди, — потягнув за руку. — Там стежка й ліс не такий густий.

— Але ж Коршун побіг просто…

— Ми перетнемо йому дорогу.

— Ти впевнений?

Андрій не відповів: югнув поміж кущів на стежку, що в'юнилася узліссям. Біг, час від часу озираючись, і бачив збуджене, загострене Вірине обличчя. Точніше, не бачив, у лісі було ще темно, просто пам'ятав, якими великими й гнівними бувають її очі.

Стежка вивела їх до молодого сосняка. Вони обігнули його, піднялись на горбок, за яким починався листяний ліс, — тут росли берези, вільхи, осики, дуби, — все перемішалося, утворивши непролазні хащі. Дерева й кущі приступили впритул до стежки, і віти боляче шмагали їхні обличчя.

Андрій ледь притишив біг, вирішивши, що такий темп не під силу дівчині, та Віра одразу почала наступати йому на п'яти.

— Втомився? — запитала, і Андрій одразу наддав бігу, рівно дихаючи, і, здавалося, може бігти так скільки завгодно.

Лише один раз вони почули далекі постріли, Андрій зупинився, прислухався, та стрілянина стихла. Подумав: а якщо Бутурлак наздогнав Коршуна і всі їхні зусилля даремні?

Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…

Рвонув уперед так, що Віра відстала. Проте не поскаржилася, наздогнала, важко дихаючи. Та Андрій не пожалів її і не притишив бігу.

Потім вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшаником, поки нарешті не дісталися старого дубового гаю.

Андрій зупинився.

— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — Станеш за цим деревом. А я там… — Перебіг метрів за п'ятдесят.

Він прилип, як і дівчина, до шерехатого стовбура дуба. Краєм ока помітив Віру: стоїть, тримаючи напоготові карабін, — невже це її він бачив у золотому віночку?

Андрій не встиг пригадати, якою була тоді дівчина, бо почув хрустіння вітролому: людина йшла, не обираючи дороги, лізла напролом через підлісок.

Андрій зробив знак Вірі затаїтися, а сам, зігнувшись, перебіг трохи лівіше, куди мусив вийти чоловік.

Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.

Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, — червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.

Коли наблизився, Андрій дав чергу над його головою.

— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!

Виступив з-за дуба, дав ще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину. Нарешті впізнав і посміхнувся.

— Ти, Андрію? — Нахилився, щоб підняти «шмайсер».

— Не рухатись! — наказав Андрій, та Коршун не послухався.

Нараз ляснув короткий постріл, і Коршун схопився за руку. Ступив крок назад.

Андрій озирнувся: Віра все ще цілиться, і з цівки карабіна йде димок…

— Руки вгору! — скомандував Коршунові, однак той не підвів, тримався правицею за ліву, й поміж пальців виступала кров.

— В кого стріляєте? — вигукнув з ненавистю й метнувся до автомата.

Андрій дав чергу Коршунові під ноги, й бандерівець відступив. Надбігла Віра, схопила «шмайсер».

— Руки вгору! — повторив Андрій, і тепер Коршун збагнув, що з ним не жартують. Підвів руки, заклавши їх на потилицю.

— Спиною!.. Оберніться до мене спиною! — наказав Андрій.

Обличчя в Коршуна скривилося, хотів щось сказати, та промовчав.

Андрій швидко обшукав його, витягнув з кишені пістолет і дві гранати.

— Віро, — сказав рішуче, — тримай його на прицілі, а я зараз зв'яжу йому руки.

— Що ти хочеш зі мною зробити, Андрію? — запитав Коршун. — Ми ж родичі!

Хлопець почав знімати з себе ремінь.

— Мовчати! — мовила Віра, та Коршун лише блиснув на неї очима.

— Андрію, — вів далі, — ти не вробиш цього, бо сам потім проклинатимеш себе! І мусиш вислухати…

— А я вже слухаю. Де Гриць?

— Гриць? Хіба я знаю, де він? Сховався десь… Ліс великий… А нам треба побалакати наодинці. У мене є таємниця, вона не для третіх вух…

• Предыдущая
• 3/17
• Следующая