Під завісу - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 10
- Предыдущая
- 10/17
- Следующая
Постукав у двері, та ніхто не обізвався. Замкнуті. Постукав сильніше й почув раптом за спиною:
— Вам кого?
Здригнувся од несподіванки, обернувся. Біля ґанку повновида жінка, усміхається доброзичливо.
— Я до Марії Петрівни.
— То я Марія Петрівна.
— А я з Острожан. Може, чули: Андрій Шамрай.
Жінка поправила волосся, що вибилося з-під квітчастої хустки. Відповіла невпевнено:
— Щось не пригадую…
— Племінник Северина Романовича.
— А-а… Той хлопчик, якого він узяв до себе? Але ж ти виріс. — На мить очі її посмутнішали, і Андрій збагнув, що згадала сина.
Обтерла руки, заметушилася:
— Проходь, Андрійку, я зараз вечеряти тобі дам, виголоджений ти якийсь…
— Та ні, дякую.
— Не кажи. — Вона легко зійшла на ґанок, відімкнула двері й пішла вперед, приказуючи: — Ти не соромся, синку, я тобі зараз ковбаси підсмажу з картопелькою чи, може, яєчню хочеш?
«Нема тут Гриця», — подумав Андрій, хоч поки що й не було підстав для такого категоричного висновку. Просто ця жінка аж випромінювала з себе доброзичливість і щирість, здається, вона не могла бути потайливою, бо навіть не спитала, чого це Андрій завітав до неї і як знайшов.
Якби Гриць переховувався тут, неодмінно б виказала себе чимось — поглядом чи запитанням, внутрішньою настороженістю, а вона клопоталася на кухні зовсім спокійно: посадила Андрія за стіл, застелений чистою цератою, спустилася в погріб, принесла повний глек молока, нарізала хліб товстими скибками, нарешті поставила перед хлопцем цілу сковорідку яєчні й тільки по тому присіла навпроти, задоволено спостерігаючи, з яким апетитом узявся Андрій до їжі.
Хлопець і справді зголоднів: їв швидко, час від часу поглядаючи на Марію Петрівну, яка втупилася в нього, спершись підборіддям на долоні. В її очах Андрій прочитав тепер цікавість і, вгамувавши трохи голод, пояснив:
— Ми тут у Бібрці із студентами. Самодіяльність. А я згадав: баба Кухариха розповідала, що ви тут, ось і вирішив…
Це пояснення, певно, зовсім задовольнило Марію Петрівну, бо щиро всміхнулася й сказала з докором:
— Стара торохтійка, я ж просила… — Нараз схаменулася й не доказала, про що саме просила бабу Кухариху, проте Андрієві й так було все зрозуміло: не розповідати про переїзд Іванцівої до Бібрки.
Андрій випив склянку молока, Марія Петрівна налила ще одну, й він не відмовився.
Пив тепер маленькими ковточками й думав, як нетерпеливиться Бутурлак: оперативна група оточила будинок Іванцівої, Бутурлак причаївся біля хвіртки за кущами, готовий у разі потреби негайно прийти Андрієві на поміч. Адже передбачали, що тут може бути Гриць, і не сам. Капітан дав Андрієві пістолет, який відтягував зараз кишеню його піджака.
— А у вас гарно, — підвівся Андрій і зазирнув до кімнати. Мусив оглянути будинок, хоч би поверхово. В льосі Гриця не було — коли Марія Петрівна спускалася по молоко, Андрій зазирнув туди й переконався в цьому. Але ж у домі, наскільки він зрозумів, є ще дві кімнати.
Марія Петрівна зітхнула.
— Я, бігме, тут сама й сама. Влітку Олекса наїжджає, взимку здаю кімнату командировочним, а так — сумно…
Вона сказала — Олекса, отже, не сумнівається, що їхня таємниця не сягнула чужих вух, і Андрій нараз вирішив піти на ризик. Сказав, пильно втупившись у жінку:
— Для чого це ви, тітко Маріє? Переді мною можна й не критися. Ми з Грицем двоюрідні брати, і я знаю все.
Він не сказав, звідки дізнався про Грицеву таємницю, цим міг виказати себе й заронити підозру в душу жінки, тож обійшов цей підводний риф досить спритно й тепер спостерігав, який ефект справили його слова.
Марія Петрівна, яка саме прибирала зі столу, впустила склянку, але навіть не помітила, що та розбилася. Сколошкано втупилася в Андрія.
— Звідки знаєш?
— А Гриць вам нічого про мене не казав?
— Казав, що совєтам служиш.
— А ви хіба не служите? — Андрій знав, що Марія Петрівна працює шеф-кухарем місцевої чайної.
У Марії Петрівни на шиї запашіли плями.
— Од роботи не одникую, — відповіла.
— А Гриць для чого на заводі працює? До речі, тут він зараз? — швидко запитав Андрій.
— Нема.
— Правду кажете?
Гримаса зсудомила обличчя Марії Петрівни.
— Ой хлопче, який же ти!
Андрій зрозумів, що допустився нетактовності й що жінка правду каже. Спробував виправдатися:
— Потрібний Гриць мені. Де він?
Марія Петрівна зиркнула відчужено: видно, щось запідозрила. Та Андрій дивився щиро, і жінка записала:
— Що з ним сталося?
— Чом так думаєте?
— Дивний був якийсь. Наче перестрашений.
— Коли бачилися?
— У неділю приїздив.
— І поїхав одразу?
— Зібрав речі й подався.
— Казав куди?
— Але ж він просив не розповідати.
— Не чужий я і, може, допоможу Грицеві. — Андрій опустив очі — все ж обманював цю довірливу жінку, проте не мав іншого виходу: Гриць Жмудь міг накоїти багато лиха.
— Ой хлопче, допоможи, прошу тебе красно. Щось із ним робиться, непутить його хтось, підструнчує…
— Як знайти Гриця?
— Він і мені не казав, та знаю. Дівчина тут у нього. В селі Ставному. Недалеко, сім кілометрів. Файна дівчина, і я не перечу. Ганна Клімашкова, медсестрою працює.
— До неї подався?
— Куди ж іще? Ввечері й пішов.
— Він так і казав, що до Ганни?
— Якби до Львова, пішов би ліворуч до автобуса. А він через завулок, там далі дорога на Ставне.
— Що взяв із собою?
— Грошей попросив. У мене дев'ятсот карбованців було, все віддала. Сала, хліба та речі зимові.
— Зимові? — перепитав Андрій. — Навіщо зараз?
— Я теж питала. Каже, треба. Прицюцькуватий був якийсь.
Андрій зазирнув у кімнати, що мали окремі виходи до передпокою. У кожній по ліжку й дивану, справді Марія Петрівна могла здавати їх пожильцям. Подумав: бідна жінка, певно, гатила все Грицеві, а він…
— То я пішов, тітко Маріє, дякую за вечерю, — мовив.
Марія Петрівна схопила його за руку.
— Ти ж не кажи нікому про Гриця, — гаряче дихнула йому в обличчя, ставши напереп'ят. — Він вартіший кращого, правду кажу тобі.
Андрій промовчав. Згодом вона дізнається, що вчинив Гриць, і прозріння буде не з легких. Крім того, їй доведеться відповідати за те, що видала Гриця за свого сина, а зробила вона це з добрих почуттів — Андрій був переконаний у цьому. Вийшов не озираючись. Надворі було вже темно, й зірки блищали на небі.
— Будеш у Бібрці, заходь, — почув з ґанку.
Пробуркотів у відповідь щось невиразне й попрямував до хвіртки.
Бутурлак вийшов з-за дерева, запитав пошепки:
— Ну що? Я вже почав хвилюватися.
— Гриця нема. Він за сім кілометрів у селі Ставному.
— Це точно?
Андрій переповів розмову з Іванцівою, намагаючись не пропустити жодної деталі.
Бутурлак слухав уважно, не перепитуючи.
— Певно, він у Ставному, — ствердив. — Але тут усе ж треба зробити обшук.
— Згаємо час.
— І то правда. Тоді зробимо так: тут залишаться місцеві хлопці. Якщо Іванціва збрехала й Гриць переховується в неї, йому не вислизнути. А самі до Ставного.
Хата Клімашків, одна з найкращих у Ставному, стояла одразу за церквою. До левади тягнувся город, засаджений картоплею, за річкою починався ліс.
Двоє автоматників зайняли позиції за городом, ще двоє контролювали садибу з боків. Бутурлак у супроводі голови сільської Ради й моложавого старшого лейтенанта, заступника начальника районного відділу держбезпеки, пройшли подвір'ям. Трохи позаду тримався Андрій. Спочатку Бутурлак наказав йому залишитися в машині, але хлопець подивився так, що капітан розм'як. Справді, після всього, зробленого Андрієм, усунути його від участі в операції було б несправедливо.
Голова сільради вимогливо постукав у вікно. Зсередини відсунули фіранку, визирнув чоловік, роздивляючись.
— Ти, Гнате? — запитав. — Що скоїлося?
— Відчиняй, уповноважений ночуватиме.
Це не могло викликати жодної підозри — хата Клімашків була простора, до того ж у центрі села, і районні уповноважені часто ночували тут.
- Предыдущая
- 10/17
- Следующая