Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 85

• Предыдущая
• 85/90
• Следующая

Побачивши нарешті білокрилого янгола, що увінчував склеп генерала Горлова, Єдиневський, спершись на якусь чавунну огорожу, затримався востаннє. У цьому віддаленому куточку кладовища в цей час було порожньо, лише весело цвірінькали горобці та якась бабуся в чорному прошкувала алеєю кроків за сто.

І Єдиневський рішуче повернув до склепу.

Червоний командир з букетиком квітів петляв серед могил, а Мальцев тримав Осьмушка за лікоть, мов стримував його від нерозважливого вчинку.

— Він… — видихнув Тимоша.

— Ш-ша… — люто засичав Мальцев, бо командир вже зупинився навпроти склепу.

Він нахилив голову, наче виконував дуже сумну місію, й справді поклав квіти на мармур. Потім злодійкувато озирнувся, дістав з кишені конверт, присунувся до решітки склепу, відхилив мармурову плиту й поміняв конверти. Усе не вчинив блискавично — Мальцев ще стискав Осьмушків лікоть, а командир уже задкував од склепу. Раптом повернувся, схопив щойно покладений букетик і вже тоді попрямував до алеї з високо піднятою головою, як людина, що нарешті виконала свій обов’язок.

Мальцев, пригнувшись, югнув у канаву, що вела в обхід алеї. У них з Осьмушком усе було обговорене й вирішене: Тиміш мав піти слідом за шпигуном, а Мальцев, випередивши його канавою, зустріти перед поворотом на головну алею.

Василь продерся крізь кущі, обігнув великий склеп і побіг поміж могилами. Мав проминути рожеву гранітну колону, увінчану хрестом, проте її чомусь не було, отже, він трохи збочив, та все одно алея, якою прошкує шпигун, ліворуч, і не вискочити на неї просто не можна. Ось і вона: Мальцев визирнув з-за склепу й побачив військового з червоними “разговорами” кроків за п’ятдесят. Іде непоспішливо, тримаючи в правиці букетик. Те, що шпигун зайняв руку квітами, потішило Мальцева: якщо вирішить учинити збройний опір, має викинути квіти, а це зайва секунда, котра може стати вирішальною для них з Осьмушком.

Василь вискочив на алею й став обтрушувати пилюгу з штанів: зовсім природно для людини, яка блукала поміж могилами. Командир притишив крок і озирнувся на Осьмушка, та сприйняв його як підлітка — Тимошу й справді на вигляд можна було дати років шістнадцять, — трохи заспокоївся, та все ж перейшов на протилежний бік алеї.

Мальцев, обтрусивши штани, розігнувся, широко посміхнувся командирові й мовив перше, що спало на думку:

— Оце наша доблесна Червона Армія прийшла на кладовище… А котра година, товаришу командире?

— Не маю годинника, — сухо одповів командир, та Мальцев заступив йому дорогу.

— Командир, а не маєш?.. — запитав здивовано. — Який же ти командир!

Шпигун почав перекладати квіти з правої до лівої руки. І тоді Мальцев вихопив з кишені наган.

— Руки, — наказав, — руки вгору і не метушись!

А ззаду вже насувався Осьмушко, і через секунду все мало скінчитися. Та все ж їм не вистачило цієї секунди: Єдиневський різко ухилився вбік і з криком “грабують!” кинувся за могилу.

А Осьмушко вже підводить наган…

— Живим! — загорлав Мальцев. — Стріляй по ногах…

Пролунав постріл, та Єдиневський устиг заховатися за найближчим склепом. Мальцев кинувся навздогін, та з-за склепу бабахнуло, Василеві здалося, що куля просвистіла за якийсь сантиметр від його вуха, він упав поміж могил й вистрілив, не цілячись, аби тільки налякати втікача.

— Заходь з того боку… — Вказав Осьмушкові на сусідні могили, а сам перескочив вузеньку огорожу й одразу впав, бо шпигун знову вистрілив. Куля влучила у сусідній пам’ятник, і від нього посипалися гранітні бризки…

Єдиневський рвонув від алеї вниз до ви коду. Він ще до кінця не встиг усвідомити, що сталося: спочатку й справді подумав, що грабіжники, але які ж грабіжники переслідуватимуть людину, котра вчинила збройний опір? Отже, депеушники розгадали їхній маневр з тайником, влаштували там засідку. До того ж, один з них крикнув: “Живим, стріляй по ногах!”

Петляючи поміж могил та пам’ятників, Єдиневський вирішив: треба позбутися єдиного речового доказу — конверта, якого взяв у тайнику, з золотом і запискою Яковлєва. Гроші нехай лишаються, а записку слід викинути. Проте депеушпики можуть знайти її, і Єдиневський, сховавшись за черговим пам’ятником, витягнув з конверта лист, розжував і не без зусилля проковтнув. І тут же подумав: навіщо вчинив таке? Якщо депеушники справді знають про тайник, вони знайдуть у ньому пакет з доповідною начальника Новоград-Волинського гарнізону, а це — беззаперечний доказ… Проте тайник можуть і не знайти. Шанс мізерний, та все ж шанс…

Треба тікати, не датися, замести сліди, зникнути, розчинитися, вознестися на небо, як Ісус Христос. Бо за шпигунство покарання одне — розстріл, і Єдиневський, побачивши, що один з депеушників намагається відрізати йому шлях до відступу, вистрілив у нього, та знову не вцілив. Лишилося тільки три набої, либонь, слід було б знайти надійне прикриття й спробувати відбитися від переслідувачів, підстрелити хоча б одного з них. Але Сергій Павлович уже запанікував, він пустив кулю у найближчого й побіг, перестрибуючи через могили, до цвинтаревої огорожі — вона мала бути вже зовсім близько.

Однак його почав випереджувати другий денеушник, Єдиневський вистрілив і в нього, та серце калаталося, рука не слухалася — промазав — тепер у нього в барабані лишився тільки один набій, і Сергій Павлович подумав: для себе — все одно вихід єдиний, то краще самому…

Він зробив відчайдушний стрибок через канаву, котра трапилася на шляху й відчув біль у нозі, упав, спробував підвестися, та нога не слухалася: зламав чи вивихнув.

Отже, єдиний вихід…

Єдиневський приставив дуло нагана до скроні, лишалося тільки натиснути на гашетку, Сергій Павлович заплющив очі, смертельний морок уже обгорнув його — він покінчить рахунки з життям сам і не дасться живим у руки ворога…

Та нараз подумав: а якщо депеушники все ж не докопалися до тайника? Він улаштований так ловко, що можна вік ходити навколо й нічого не помітити. Тоді проти нього нема ніяких доказів, і він тікав, відстрілюючись, вирішивши, що його переслідують грабіжники. Здається, навіть загорлав там, на алеї, “грабують!..”.

Якщо ж навіть знайдуть пакет і віддадуть під трибунал, все ж лишається якийсь шанс: можуть не розстріляти, а дати великий строк, усе ж існує якась надія, а тут — жодної…

І Сергій Павлович підвівся — дивлячись, як набігають на нього переслідувачі, викинув наган у кущі, підвів руки вгору й крикнув:

— Не стріляйте, я здаюсь!

Увечері почав накрапати дощ. Вовк одягнув брезентову куртку, насунув каптур на чоло і вийшов на вулицю. У Длугопольського вечеряли: звичайно, з чаркою, але напиватися отаман тепер не давав. І сам пив мало — хіба півсклянки самогону за вечір, тільки для апетиту.

Вовк послався на головний біль, і Длугопольський відпустив його. Та й для чого йому тепер прапорщик? Усе обговорено, з’ясовано й вирішено, завтра загін піднімається й рушає спочатку на Довбиш, аби потім, перетнувши шлях з Житомира на Новоград-Волинський, вийти на Іршу й просуватися до Чоповичів.

Вовк прошкував вулицею повільно, немов і справді вирішив провітритися, але роздивлявся уважно — жодна дрібниця не сховалася б від його ока.

Село спало, лише де-не-де світилися вікна. Почувши кроки поодинокого перехожого, гавкали пси, задихалися від люті, брязкаючи ланцюгами, але Вовк, не звертав на них уваги. Навпаки, собаче валування влаштовувало його: хай всі знають, що прапорщик Вовк, заступник командира загону по розвідці, як іменувався тепер, іде додому ночувати.

Ось і кінець села; далі — левада, потім — став, а за ним хутір Романів. Чотири хати на горбочку, і саме до крайньої, що стоїть понад очеретами, й потрібно Вовкові. Дві версти уздовж ставу, всього дві версти, навколо села варта, але ніхто не повинен знати, що прапорщик Вовк уночі виходив з села.

Для чого, можуть запитати, а що він відповість? Отаман наказав нікого не випускати з Трощі, так і буде, називайся хоч Вовком, хоч ведмедем і обіймай будь-яку посаду…

• Предыдущая
• 85/90
• Следующая