Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 65

• Предыдущая
• 65/90
• Следующая

— Сідай, Таню, — звелів, — і слухай уважно. Перше: безпосередні зв’язки з Павловським обірвати…

— Не дурна…

— Цить, жінко, — металеві нотки з’явилися в Павлюковому голосі. — Сходиш на Львівську, сорок два, дванадцята квартира.

— До Варвари Володимирівни?

— Отже, знаєш куди. Павловський також мешкав там. Розповіси Виноградовій, що саме сталося. Найближчим часом їй треба обов’язково побувати в Павловського, той передасть їй потрібних людей. Явки, паролі й таке інше. Із садиби Богдана Юліановича на вулицю нехай не виходить: депеушники, обпалившись на мені, її вже не випустять. Має тікати через сусідню садибу, у вбиральні задні дошки не прибиті, за нею густий малинник і садочок, а далі — Голосіївський ліс…

— Зрозуміло.

— Нехай перевірить, чи не стежать за її квартирою, Певно, ні. Павловський уже давно у ліжку, за цей час ні я, ні ти, ні Виноградова його не відвідували. Учепилися за нього буквально цими днями, інакше вийшли б і на тебе.

— Який жах! — сплеснула руками Тетяна Пилипівна.

— Не галасуй! Кажу: до тебе їм присікатися важко. Отже, головне, аби Виноградова якнайшвидше перебрала віжки в Павловського. А я…

— Невже й ти злякався, любий? — не без іронії запитала Тетяна Пилипівна.

— Я не з полохливих, але обережний. Зараз ми пообідаємо, потім ти вийдеш на вулицю й добре обдивишся. Якщо немає нічого підозрілого, зупинишся під липою й поправиш зачіску. Речей у мене нема, один легесенький саквояж, на Гоголівську я не виходитиму, а через сусідній двір…

— Шкода, — засумувала Тетяна Пилипівна, — без тебе мені буде важко.

— Я скоро повернусь, — пообіцяв Павлюк, знаючи, що навряд чи хтось зможе затягнути його на Гоголівську.

— Підіб’ємо перші підсумки, — сказав Горожанин, — робота просувається досить повільно, і її наслідки ніяк не можуть задовольнити нас. Не кажу вже про явні недогляди й навіть провали. Чим можна пояснити те, що вчора помічник оперуповноваженого Осьмушко прогавив чоловіка, який приходив до Павловського? Розкажіть, як це сталося, товаришу Осьмушко.

Осьмушко підвівся й винувато шморгнув носом. Стояв, переступаючи з ноги на ногу, й мовчав.

— Так уже сталося, — сказав нарешті. — Виходить, я негодящий для ДПУ, товариші, і прошу відпустити мене назад у депо. Слюсар я, із залізом звик мати справу, я вам паровоз так відремонтую, що десять тисяч верст без догляду пройде, а тут… — Розвів руки й знову шморгнув носом. — Ніякий я не сищик…

— А я сищик? — приступив до нього Горожанин. — Ти як нашу роботу розумієш, товаришу Осьмушко? Не сищики ми, а політичні працівники, й боремося з контрою, бо таке завдання одержали від Радянської влади.

— А я, коли паровоз на лінію випускаю, з контрою не змагаюсь? — почервонів Осьмушко.

— Усе наше життя — боротьба, — погодився Горожанин, — тільки на різних революційних фронтах. І нас з тобою, товаришу Осьмушко, партія недаремно до ДПУ послала. Бо тут — лінія фронту, а ти, як робітник і комсомолець, саме на цьому передньому краї і повинен битися.

— Згоден битися й навіть загинути, — зблиснув очима Осьмушко, — але ж ви вимагаєте іншого, Я мав завдання спостерігати за садибою Павловського і стежити за її відвідувачами. Підмінив товариша Мальцева о третій ранку, потім близько десятої з’явився той тип. У сірому піджаку й капелюсі, пройшов просто до садиби, не зупинявся, не розпитував перехожих, простував упевнено, і я вирішив, що він іде до Павловського не вперше.

— Детальніше опишіть його зовнішність, — наказав Горожанин. — А вас, товаришу Мальцев, прошу зафіксувати на папері усний портрет.

Осьмушко подумав трохи й почав не зовсім рішуче:

— Значить, у сірому піджаку, а капелюх також сірий, тільки темніший. Штани світлі, а на туфлях гамаші, точно такі, у яких піжони Хрещатиком швендяють. А сам він повновидий, червонопикий, вгодований, а вуса стирчать, як у старорежимного офіціанта. Угору так стирчать, — показав пальцями, — й кінчики вусів тонесенькі.

— А очі вирласті, — раптом відірвався від паперу Мальцев, — і погляд самовпевнений?

— Точно, дивиться нахабно.

— Оце правильно підмітив — нахабно, — підтримав Мальцев, — я ще тоді звернув увагу й доповідав…

— Що доповідали? — здивувався Горожанин.

— Про випадок на Гоголівській, — нагадав Мальцев, — про того типа, який пропонував уроки латинської і гімнастики. Товариш Осьмушко описує його точно…

— А ми зняли спостереження за будинком на Гоголівській, — докорив Горожанин.

— Хто міг знати! — спробував виправдатися Колесников. — Людей обмаль — на пальцях полічити можна. Ще товариш Вовк доповідав про Гоголівську, але вирішили, що там рядова зв’язкова, й обмежилися стеженням за садибою Павловського.

— Треба поновити стеження за будинком на Гоголівській, — розпорядився Горожанин. — Як прізвище зв’язкової? — обернувся до Колесникова.

— Громадянка Шарій Тетяна Пилипівна.

— Працює?

— Працювала друкаркою в губосвіті. Навесні звільнилася. Вродлива, і я гадаю…

— Що?

— Ну, що той тип, вусатий і в капелюсі, приїхав з Парижа. Вовк доповідав: вони мали днями отой журнал “Новь” до Києва закинути. Не здивуюсь, якщо він уже тут.

— Правильно міркуєте, товаришу Колесников, — схвалив Горожанин. — А як з Павловським? — обернувся до Мальцева.

— Давно не виходить з дому, і лікаря запрошували. Я з сусідкою розбалакався: всі упевнені — помирав Павловський. “Лікар це служниці сказав, яка тепер за ним ходить. Я ще подумав — чи не варто нам до Богдана Юліановича завітати? Так би мовити, з незаперечними доказами його контрреволюційної діяльності. Ми ці докази на бочку — й подивимось, що він нам скаже… Може, перед смертю совість прокинеться, він розколеться…

— Павловський? — вигукнув Колесников. — Розколеться? Його до стінки постав — мовчатиме, а тепер!..

Горожанин нерішуче клацнув пальцями.

— Якось воно негарно, — мовив. — І хочеться, і колеться… — Подумав і вирішив: — Не треба, не можемо ми до вмираючої людини вриватися. До того ж, Колесников правий… Павловський — твердий горішок.

— А якщо він цілий місяць помиратиме? — засумував Мальцев. — Не вічно ж нам з Осьмушком там крутитися…

— Поміняємо, — вирішив Горожанин, — ви там очі вже намозолили. Розпорядіться, товаришу Колесников, нехай Пацеру з Миколайчуком на Голосієво кинуть. А ви, товариші Мальцев і Осьмушко, постежите за Яковлєвим та Швайковським. Ще двох оперативників — на Гоголівську. Щоб миша там не проскочила… Що в нас з Яковлєвим? — обернувся до Колесникова.

— Працює у Цукротресті. Вечорами зустрічається з артисткою російського театру Лялею Підвойською. Гарна жіночка, гадаю, не лише Яковлєву голову крутить. Двічі ходили до “Континенталю”.

— До “Континенталю”? — замислився Горожанин. — Там ціни — не по кишені працівникові Цукротресту. Де Яковлєв бере гроші?

— Можемо тільки здогадуватися.

— А якщо не Швайковський? — засумнівався Горожанин. — Ми з нього очей не спускаємо, а він чистий, мов скло.

— Контра, — вирвалося в Мальцева. — Якщо з Яковлєвим водиться, не може не бути контрою!

— Швидкий ти, товаришу Мальцев, — осудливо сказав Горожанин. — Якщо кожного контрою вважатимемо, знаєш, скільки дров наламати можна?

— Ліс рубають — тріски летять…

— А ми ліс не рубаємо — вирощуємо.

— Найкращі ліси проріджують… Я недавно в Пущі-Водиці був, там такі дуби височать, а роздивишся — дуплисті, гнилі всередині…

— Ваше порівняння, товаришу Мальцев, — обірвав його Горожанин, — несприйнятне й взагалі шкідливе. — Побачив, як густо почервонів Мальцев, і трохи пом’якшив удар: — Дбайливий лісник за деревами ходить, лікує їх, а дуплистий дуб ще двісті років простояти може на радість людям…

— Що з Центром дії робитимемо? — поцікавився Колесников. — Якщо справді той журнал “Новь” уже в Києві, вони його поширюватимуть. А тут ми й погуляємо…

— Згоден, — сказав Горожанин. — Найголовніше зараз — встановити зв’язки Центру дії. Тоді й вийдемо на шпигуна з округу. Не можемо не вийти.

• Предыдущая
• 65/90
• Следующая