Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 56

• Предыдущая
• 56/90
• Следующая

— Але ж ви не випустите Яковлєва із свого поля зору…

— Звичайно. Проте він, можливо, не має безпосередніх контактів із шпигуном, гадаю, у них все передбачене, існує кілька ланок ланцюга, ухопитися за кінець важко, а в нас нема часу: не можемо допустити, щоб військові таємниці ставали відомі ворогу.

— Не можемо, — погодився Яновський і раптом збагнув, що ця коротка репліка уже ніби засвідчила його згоду допомогти ДПУ.

Горожанин примружився, заховавши очі, й запитав:

— Сподіваюсь, тепер ви остаточно зрозуміли мене.

— Але що я можу? — розвів руки Олег Данилович. — Я знаю Яковлєва менше, ніж ви.

— Проте значно краще знає його ваша дружина.

Олег Данилович зіщулився: кого-кого, а Наталю не хотів вплутувати в цю історію. Так і сказав Горожанину.

— А ви спробуйте делікатно, — заперечив той. — Якщо треба, поговоріть з нею відверто.

— Санкціонуєте? — посміхнувся Яновський не без іронії.

— Санкціонуємо, — не сприйняв іронії Горожанин. — Якщо хочете, я б зараз самого чорта лисого підпряг, аби нарешті розплутати цей клубок.

— Єдине, що мене тривожить: Наталя може сприйняти все це як прояв моїх ревнощів.

— Наскільки нам відомо, вона дуже розумна жінка й, сподіваюсь, зрозуміє вас. Але справді дружину не варто було б чіпати… Щось тут… — Горожанин клацнув пальцями, — проте сподіваюсь, ви зумієте знайти форму…

— Спробую… — ухилився від прямої відповіді Олег Данилович. — Та маю надійніше джерело інформації.

— Невже?.. — пожвавішав Горожанин. — Якщо не секрет?..

— Який же секрет? Рідна теща… Серафима Володимирівна — кладезь не лише суто житейської мудрості, а й неоціненне джерело інформації. Вона пам’ятає в деталях усе, що відбулося в її юності. А якщо додати ще Берту Абрамівну, то цьому тандемові, на моє глибоке переконання, не може протистояти ніщо.

Горожанин подивився на Яновського співчутливо.

— А ваша рідна теща, здається, вже встигла залити вам сала за шкіру…

— Вона вжила всіх заходів, щоб зіпсувати життя нам з Наталею. Але найгірше, сподіваюсь, позаду. Як бачите, тримаюся…

— Нехай вам щастить на цьому тернистому шляху, — щиро побажав Горожанин.

Скориставшись з того, що увечері Наталя читала лекції на курсах, Олег Данилович поставив чайник і запросив тещу на склянку чаю. Серафима Володимирівна лежала на канапі, запнувшись картатим шотландським пледом. На цій канапі вона проводила мало не півжиття, оббивка на ній протерлася й де-не-де визирали іржаві пружини. Колись Олег Данилович запропонував перетягнути канапу, та на перешкоді став новий матеріал для оббивки. Один був дуже темний, другий, навпаки, дратував око свіжістю барв, задовольнити тещині смаки, як справедливо підозрював Олег Данилович, взагалі було неможливо — отже, на канапу постелили стару ватяну ковдру й тим вичерпали проблему.

Серафима Володимирівна, побачивши зятя, заворушилася, пружини голосно зарипіли, й теща перепитала:

— Ви щось казали про чай?

— Я заварю справжній китайський.

— Де ви дістали китайський?

Олега Даниловича завжди дратувала ця тещина доскіпливість, однак сьогодні він витримав би й більше.

— Крім того, — ухилився від прямої відповіді, — маю свіже печиво: судячи з реклами, виготовлене за довоєнними рецептами.

— Цікаво, — пожвавішала теща, — колись на Фундуклеївській у кав’ярні Іконопуло подавали справді неповторне печиво — тануло в роті…

— У якому це році було? — невинно поцікавився Олег Данилович.

— Іконопуло обанкротився у дев’ятсот восьмому, — ні на секунду не замислилася теща. — І на місці його кав’ярні Борух Рутгайзер відкрив кондитерську. У Рутгайзера продавалися кращі торти в Києві, а про тістечка вже нема й мови, їх розбирали вранці, бо подати вдома до чаю тістечка від Рутгайзера вважалося шиком.

— Не думаю, що моє печиво нагадуватиме вам рутгайзерове, — застерігся Олег Данилович, — проте придбано в кондитерській на Хрещатику. На розі Лютеранської, там тепер порядкує непман під дивним і веселим прізвищем Колодочка. Печиво від Колодочки, як вам подобається?

— Прізвище неоковирне, — заперечила Серафима Володимирівна, — сподіваюсь, саме печиво буде кращим.

Цим вона дала зрозуміти, що приймає зятеву пропозицію. Підвелася з канапи, аби дістати з буфета парадний фарфоровий сервіз, проте вчасно згадала нинішню пролетарську професію Олега Даниловича й обмежилася звичайними фаянсовими кухлями.

Олег Данилович повернувся з киплячим чайником, заварив гарний китайський чай й наче ненароком поцікавився, чому так давно не видно Берту Абрамівну.

Теща подивилася на нього підозріло — чи не кепкує, — однак, побачивши чисті зятеві очі, пояснила: приятелька останнім часом у депресії, проте, здасться, цей період минає, Берта Абрамівна сьогодні зазирала до неї, і справжній кавалер та вихований джентельмен (вона, звичайно, ні на що не натякає) міг би запросити милу сусідку на чашку чаю.

Олег Данилович відповів, що зробить це з задоволенням: виходячи, встиг побачити, як Серафима Володимирівна міняє фаянс на вишуканий фарфор. В уяві поаплодував сам собі: все ж приємно, коли бачиш результат своїх маленьких хитрощів.

Берта Абрамівна прийняла запрошення одразу й без найменших вагань, навіть не тому, що дізналася про довоєнне печиво й справжній китайський чай, ні, не заради чаю (хоч і це не можна скидати з терезів, так відверто й сказала), а заради душевної бесіди, за якою вона так скучила під час своєї іпохондрії.

Вона спустилася сходами мало не урочисто, і Олег Данилович шанобливо відчинив перед нею двері, радіючи, що вступ до задуманої ним вистави почався вдало.

Серафима Володимирівна вже сиділа за столом, вона вибачилася, що вимушені користуватися не срібним самоваром, до якого звикла, а закіптюженим на примусі чайником, і Олег Данилович вирішив не нагадувати, що цим чайником рідна теща користується вже принаймні шість років, коли після смерті чоловіка обставини змусили її звільнити служницю й різко змінити спосіб життя.

Вони розташувалися за круглим столом, вкритим білою лляною скатертиною. Олег Данилович палив міцної заварки в чашки дамам, за що одержав їхні одностайно-осудливі погляди: чай має розливати господиня, це вихована людина повинна знати ще з дитинства, — проте вій удав, що не помітив засудження, й долив окропу з чайника.

— А тепер, — сказав, — приберемо цю закіптюжену потвору — не гармонує з таким фарфором…

Серафима Володимирівна оцінила слова “з таким фарфором” і обдарувала зятя приязною посмішкою.

“Ну от, лід розтоплено”, — відзначив Олег Данилович, бо це була, мабуть, перша приязна тещина посмішка за багато днів.

Берта Абрамівна поклала собі дві ложки цукру, зиркнула на Серафиму Володимирівну, та опустила очі (цукор був зятів), і Борта Абрамівна додала ще ложку.

— Дивно, — поскаржилась, — коли мій Файнштейн (так вона називала свого покійного чоловіка — тільки на прізвище) був живий і засипав мене квітами й ласощами, я терпіти не могла солодкого. Пам’ятаю, колись Файнштейн приніс мені коробку шоколаду. Але якого шоколаду! Цукерки з ликером! Певно, такі робитимуть лише через сто років, а я, дурепа, з’їла тільки одну чи дві, чомусь не сподобався лікер… Яка була коробка! — Борта Абрамівна покапала на столі розміри, явно перебільшуючи, а Серафима Володимирівна, з’ївши печиво, запитала:

— А ви пам’ятаєте печиво від Рутгайзера?

— З Фундуклеївської?

— Я ж казала, — переможно вигукнула Серафима Володимирівна, — що всі порядні люди в Києві їли тільки рутгайзерове печиво. І це непогане, — взяла з вазочки, — проте ніякого порівняння…

Берта Абрамівна, поласувавши печивом, також осудливо похитала головою, що не завадило їй взяти ще.

Олег Данилович ковтнув з фарфорової чашки делікатно, не сьорбнувши, і з задоволенням відчув терпкий присмак справді гарного чаю. Вирішив: спогади про кондитерську на Фундуклеївській можуть завести дам у такі хащі, з яких не витягнеш і за тиждень, і спробував спрямувати розмову в потрібне русло. Поставив чашку на край столу й сказав так, наче йшлося про зовсім буденне й не варте особливої уваги:

• Предыдущая
• 56/90
• Следующая