Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 42
- Предыдущая
- 42/90
- Следующая
— Хтось з губернії… — Пробуркотів невдоволено, але, видно, повірив. — Швендяють ночами, людям спати не дають. Чекай, я зараз…
Семен Калістратович зупинився, напружився у чеканні, застиг, наче скам’янів. Озирнувся лише до дверей, аби побачити, як братимуть ненависного Бриля.
Голова й справді нічого не запідозрив, бо вийшов безтурботно, підставивши спину Чмелеві. Микита не міг не скористатися з цього, спритно вдарив руків’ям нагана в потилицю, голова захитався, а другий козак навалився. Удвох з Микитою вони зв’язали Брилеві руки й кинули на землю.
Семен Калістратович схилився над головою, побачив у тьмяному місячному сяйві, як той розплющив очі, отямившись. Мало не розчулено попестив Бриля по погано виголеній щоці, мовив ласкаво:
— З побаченням вас, Петре Власовичу, зачекалися вас добрі люди, погомоніти треба.
Голова роззирнувся довкруж, одразу збагнув усе, спохмурнів і прохрипів:
— Вклепався, як хлопчисько… А знав, що ти контра. Знав і вклепався, от що обидно!
— Ти тепер, голово, слова образливі забудь, — благодушно порадив Семен Калістратович. — Бо я й розлютитися можу, а залежиш ти, Петре Власовичу, тепер від мене, й маю право тебе стріляти чи милувати.
— Стрілятимеш, — упевнено сказав Бриль. — Це ми з вашим братом, куркульнею, панькалися, а ти не помилуєш.
— Все може статися, — невизначено мовив Семен Калістратович і звелів козакам: — Давай, хлопці, ведіть його на майдан, а ти, Микито, гайда зі мною, пошуруємо трохи. Тут ще один гад, небезпечний, Попелюхом зветься, то, може, і ного вдасться злапати…
— Сам ти гад повзучий, — з ненавистю витиснув з себе голова. — Шкода, відігрався ти, але ненадовго. Ну, наскочили на селище, грабуватимете, постріляєте нас, побешкетуєте, а потім що? Знову до лісу, по хуторах ховатиметесь… А замість нас нові люди прийдуть, вони розберуться, від них не сховаєшся…
Семен Калістратович мимоволі озирнувся, наче отой новий червоний голова уже стояв за спиною, тривожно позорив очима по тьмяних вікнах будинку й позадкував до саду. Справді, аби ніхто не дізнався, що саме він привів козаків до Бриля. Головиха, здається, спить, нічого не почула, й треба зникати. Сковзнув попід яблунями до хвіртки, дочекався, поки хлопці вивели голову з подвір’я, хотів умегелити кулаком у спину, та все ж чомусь утримався, лише наказав:
— Пильнуйте, хлопці, його, бо сильне, стерво, й дуже небезпечне!
— Ти мене й зв’язаного боїшся, — метнув на нього погляд голова. — І мертвого боятимешся, бо я тебе й з того світу дістану! — Повернувся і поплуганився серединою вулиці.
Семен Калістратович тільки плюнув йому вслід, подумавши злостиво:
“Давай, вихваляйся, з того світу ще ніхто не вертався, навіть звістки не подавав, а з новим головою якось упораємось, гіршою за тебе у Краснопіллі не буде…”
Ця думка заспокоїла й потішила Семена Калістратовича — мовив Чмелеві:
— Тут за місточком друга хата ліворуч. Активіст їхній мешкає, і вредний — Іван Попелюх. Ти, Микито, сам його візьми і веди на площу. Бо мені й справді негоже з вами показуватись — люди побачать і донесуть. Ви завтра за сто верстов будете, шукай вітра в полі, а мені у Краснопіллі лишатися…
— А ви, бачу, перестрашились… — Не втримався від єхидної посмішки Чміль.
— Не перестрашений я, хлопче, а обережний. І навчений життям. Поживеш з моє!..
Микита лише зневажливо гмикнув і подався до місточка ловити якогось Попелюха: й то діло, сказано — червоний активіст, а з червоними у Чмеля була одна розмова — куля в серце з гвинта чи нагана. Добре пам’ятає, як тікав через болото від котовців, мало не втонув, потім усе ж напоровся на засідку, поклав двох, проте й його дістала куля… Слава богу, пробило тільки плече, вдалося заплутати сліди в лісі, а потім відлежатися в знайомого на хуторі. Хіба таке прощають?
На майдані перед церквою отаман звелів розкласти велике вогнище. Хлопці притягли дров з попової садиби — батюшка не заперечував, навпаки, благословив заради богоугодної справи. Дістали десь кілька лавок та стільців, отаман з Грунтенком розташувалися поблизу вогнища, дивилися, як зганяють козаки людей на площу. Тепер не крилися — розтеклися по вулицях із стріляниною та галасом, відчули себе справжніми господарями.
До освітленого вогнищем кола штовхнули Бриля і ще кількох активістів. Длугопольський зміряв голову затяжним поглядом, лишився задоволений і наказав:
— Розв’яжіть йому руки й подайте стілець. Сідай голово, в ногах правди нема, та й розмова в нас передбачається не така вже й коротка.
— Розмова? — здивувався голова, розминаючи набряклі руки. — Виходить, погомонимо по-дружньому?
— От цього гарантувати не можу. Судити будемо тебе, голово, при народі судитимемо, аби всі дізналися про твої злочини.
— Маєте суд? — щиро здивувався Бриль. — І за якими ж законами судитимете?
— Вільна Україна тебе судитиме, — не без пафосу заявив отаман. — І закони наші суворі, але справедливі.
— Судді ж хто?
— Судитиме тебе військовий трибунал, голово.
— Отак одразу б і казали… — Бриль присунув стільця, всівся, поклавши ногу на ногу і всім своїм виглядом демонструючи зневагу. — Комедію, виходить, влаштуєте? Навіщо ж той трибунал, стріляйте відразу.
— Ні, голово, ми не бандити, а час, сам знаєш, непевний і тривожний, воєнний для нас час, бо воюємо з вашими совдепами, от і суд військовий, хіба у вас не було трибуналів?
— Було і в нас, проте ми з контриками воювали, хто проти трудового народу піднявся.
— Розберемося… — відмахнувся отаман. Скочив на лавку, розглядаючи майдан, і лишився задоволений. За стільцем голови тупцювало ще четверо чоловіків, один у самій білизні — козаки вихопили з ліжка й не дали одягнутися. Нічого, не застудиться, ніч тепла, та й вогнище гріє. За освітленим колом скрадалися людські постаті, Длугопольський позорив очима, намагаючись знайти Семена Калістратовича, та попереду стояли жінки: чоловіки випхали їх, справедливо вважаючи, що з жіноцтва вимоги менші, бо невідомо, що візьме отаман у голову — набачилися всього й на милість та великодушність не розраховували.
Длугопольський зіскочив з лавки, зустрівся поглядом з Грунтенком, ледь помітно кивнув:
— Починайте…
Грунтенко наказав поставити спинками до вогнища три стільці. Сів на середній, обабіч посадив ще двох козами.
— Військовий трибунал починає своє засідання, — сказав голосно і урочисто, аби почули всі на площі. — Слухається справа Бриля Петра Власовича, члена більшовицької партії, яка захопила владу на Україні. Наш законний уряд УНР не визнає Совдепію і збройно бореться з нею. Отже, підсудний Бриль, який обіймав посаду голови Краснопільської селищної ради, захопив її незаконно, бо ми її не визнаємо. Крім того, будучи членом партії більшовиків, він сумлінно провадив більшовицьку політику, упосліджував, арештовував і принижував справжніх патріотів національного зрушення. Збройно боровся проти військ головного отамана Симона Петлюри і в складі так званих частин особливого призначення незаконно відбирав хліб у селян. Чи визнаєте, підсудний, свою вину по всіх пунктах звинувачення?
— А якби не визнав?
— Трибунал має багато свідчень ваших злочинів.
— Щось я не бачу, аби опитували свідків.
— Але ж ви самі не заперечуєте жодного пункту звинувачення.
Бриль підвівся і сказав вагомо:
— Мене обрав головою ради народ. Нехай він мене й судить, а вашого трибуналу не визнаю.
— Не потребуємо вашого визнання, підсудний. — Грунтенко нахилився до козаків, які статечно сиділи на стільцях, удав, що вислуховує їх, потім підвів руку, запрошуючи до тиші, й проголосив:
— Військовий трибунал засуджує голову Краснопільської селищної ради Бриля Петра Власовича до розстрілу. Вирок виконати негайно.
— Поспішаєте? — посміхнувся голова. — Навіть не дали мені останнього слова. Вигадали комедію, вважаєте, люди вам повірять? На ніч захопили владу й вистави влаштовуєте! А вся влада ваша годинна, не пішов за вами народ, от і лютуєте… Шкода, — махнув рукою, — обвели мене навколо пальця, а то б не одного гада поклав і живим не дався б. Та що вдієш — стріляйте! — Рвонув сорочку на грудях і посунув просто на трибунал.
- Предыдущая
- 42/90
- Следующая
