Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 23

• Предыдущая
• 23/90
• Следующая

Микола Прокопович насупився: цей колишній царський прокурор надто прямолінійний, нема в нього гнучкості, яка притаманна справжньому політикові, нащо згадувати гетьманщину? Невже не зрозуміло: кожен антибільшовицький уряд має право на існування, і він у принципі не заперечував би проти самостійної України з центром у Києві. Проте якщо вдасться повалити більшовиків у глобальному масштабі, чому не сісти в Москві чи навіть у Петрограді? Приємніше й масштабніше: так би мовити, на неозорих просторах від Балтики аж до Тихого океану. На секунду аж перехопило подих: величезна держава, котру так скрупульозно збирали царі,— і уся під ним, Василенком, і його прізвище буде навічно вписане в скрижалі історії!

Микола Прокопович багатозначно постукав пучками по столу.

— Федерація!.. Я бачу майбутню Росію як федерацію, До якої увійдуть Україна з Білорусією. На рівних. Решта, Грузія чи Вірменія, ще Середня Азія з її національним конгломератом, решта — вторинне й має бути підпорядковане головному ядру слов’янства!

Мовивши таке, подумав: “А далі побачимо. Далі — як бог дасть. Вдасться взяти владу в Росії — чудово, але ж є ще карташови з чайковськими, різні родзянки та врангелі, горло перегризуть, та, зрештою, все можливо: у нього зуби теж міцні, а сприту й розуму вистачить… Можна завжди повернути на сто вісімдесят градусів, залучити тих же петлюрівців, зіграти на почуттях самостійників, послати під три чорти родзянків з карташовими — він був і лишається українцем і завжди рішуче вимагав вільної України. Самостійної та незалежної! “Геть кацапів з України!” — таке гасло невмируще.

— Заперечень нема? — запитав Вакар. — У першому номері “Нови” ми спробуємо викласти програму Центру дії, зокрема, з національного питання. А тепер дозвольте подякувати нашим чарівним господиням за гостину, — обігнув стіл, першій поцілував руку Наді, затримавши її пухку долоню.

А Марія Данилівна, подаючи Вакарові руку, думала:

“Наступного разу, може, зберуться тут же, у них, вже після повалення більшовиків. Яким світлим буде це свято! Як усі великодні разом узяті, й слід буде замовити урочистий молебень, аби бамкали всі дзвони Володимирського собору, ні, всіх київських церков і соборів — благовіст на всю Україну!”

Мальцев потинявся по Сінному базару, але нічого не купив. Власне, й купувати не було за що, до получки лишалося кілька днів і, як кажуть, його фінанси співали романси. Міг тільки дозволити собі сніданки та обіди в їдальні, мусив щільніше затягувати пасок, бо поставив перед собою мету: стягтися на справжній вовняний костюм. Мальцев уже уявляв себе в ньому — неймовірно розкішному, темно-сірому у ледь помітну золотисту смужечку. Колись він побачив такий костюм на недорізаному буржуєві, який виходив з молодесенькою мамзелею з шантану “Аполло”, що на розі Миколаївської та Мерінгівської. Коли б Мальцеву тоді сказали, що він мріятиме про такий костюм, лише б реготнув зневажливо, — і що робить життя з людьми, навіть такими відданими революції, як він, помічник оперуповноваженого Мальцев, точніше, не життя, а дівчата, і конкретно — сусідка по будинку Лідія Гришко! Вона мешкала на поверх нижче, й Мальцев підгадував так, аби щоденно зустрічатися з Лідою. Дівчина працювала друкаркою в губнаросвіті й бігла на дев’яту, Мальцев спускався сходами за п’ятнадцять до дев’ятої, між третім і четвертим поверхами пригальмовував чи зупинявся і, лише почувши грюкання дверей на четвертому поверсі й дріботіння закаблуків на сходах, рушав повільно й удавано недбало. Також недбало озирався, відчувши Лідине дихання за спиною, і вітався поблажливо:

— Привіт славним службовцям наросвіти!

Двічі чи тричі намагався довідатися у Ліди про успіхи її установи в ліквідації неписьменності, проте дівчина відповідала коротко й пробігала повз Мальцева. Одного разу Мальцев запропонував їй сходити в кіно, проте Ліда відмовилась і, як здалося Мальцеву, зневажливо подивилася на нього — так, що він відчув ніяковість за розтоптані парусинові туфлі й бавовняні, здуті на колінах штани. Ось тоді думка про шикарний костюм у смужку й зародилася в нього, він щоправда, ні з ким не ділився нею, справедливо вважаючи, що гострі на язик товариші з ДПУ засміють його, навіть затаврують за дрібнобуржуазні пережитки. Ще й порадять не заглядатися на міщаночку з губнаросвіти, на її стрункі ніжки у фельдиперсових панчішках.

До речі, де Ліда бере гроші на фельдиперсові? А якщо має залицяльника, котрий обдаровує її?

Думка про це була нестерпною, і Мальцев давав собі урочисту обіцянку покінчити із старорежимським пережитком — любов’ю, категорично забути Ліду у фельдиперсових панчішках, та надходив черговий ранок, і він з тривогою в серці прислухався до дріботіння закаблуків на сходах.

Мальцев постояв у рядах, де торгували з величезних каструль гарячим борщем і печенею, пахло неймовірно смачно, і Мальцев уже зовсім вирішив зменшити свій бюджет, але вчасно згадав Лідині ніжки й, проковтнувши слину, попрошкував до виходу з базару. Тут торгували просто з землі всіляким мотлохом — мідними водопровідними кранами, унітазами, дротом та інструментом, навіть картинами та фарфоровими статуетками, але покупців було мало, та й кому потрібна зараз картина навіть самого Ярошенка чи статуетка справжнього севрського фарфору, коли голод тільки-тільки почав відходити, відпустив свої залізні обійми, як вичитав Мальцев в одному з останніх номерів газети. І все ж, люди сподівалися на удачу, вперто демонструючи навіть купецьку шубу на єнотовій підкладці чи кришталеву люстру — вона лежала біля ніг древнього дідугана в пошарпаному, проте ще пристойному костюмі, і Мальцев подумав не без злостивості: колишній буржуй чи з царських чиновників, притиснули його й квартиру в Липках відібрали, от і продає лишки своїх розкошів. Ллє чи знайдеться на весь Київ хоч один бовдур, який придбає в нього старорежимський кришталь? Тепер всюди економія, на кімнату — одна лампочка в абажурі з газетного паперу…

Мальцев постояв трохи навпроти дідугана, спостерігаючи за його марними спробами привернути до люстри увагу покупців, хотів розпитати, хто й звідки, але старий був такий сумний і занудливий — чисто тобі облізлий і голодний кіт з підворітні, що плюнув і відійшов, радіючи, що Радянська влада притиснула й позбавила прав таких мерзенних типів.

За дідком притулився ще один суб’єкт — явно з колишніх: у темному костюмі й котелці. До того ж з вузенькими, нахабно закрученими вусиками. Типовий контрик, можливо, з офіцерів чи петлюрівців, певно, все ж з білогвардійців, бо петлюрівці носили вуса солідніші, під запорожців, а цей дженджик закрутив їх у офіцерському стилі.

Мальцев уже зовсім вирішив підійти до суб’єкта й перевірити в нього документи, однак вчасно помітив, що той не має руки: з-під піджака стирчала дерев’янка в чорній шкіряній рукавичці, а на ній, від рукавички аж до ліктя, висіли краватки. Десяток чи навіть більше краваток — смугастих, у горошок, картатих…

Погляд Мальцева затримався на смугастій, червоно-синій, вона переливалася перламутром — либонь, перед нею не встояли б і кілька Лід. Але Мальцев уявив зневажливу посмішку на конопатому обличчі оперуповноваженого ДПУ Сашка Земського і категорично відмовився від краватки. Справді, він, чекіст, помічник оперуповповаженого, а в краватці, точно як буржуй…

Мальцев спересердя плюнув, упіймав здивований погляд торгівця краватками і, одвернувшись, почав проштовхуватися з базару. Він вийшов на Сінну площу й всівся на лавці, підставивши обличчя сонцю. Якесь дивне почуття спокою опанувало ним. Але до кіпця розслабитися не міг. Наче цей спокій лише наснився йому. Увесь цей недільний день міг просидіти тут, на Сінній, читаючи газету, чи податися на Дніпро, перейти по Ланцюговому мосту на Слобідку, викупатися і позагорати. 1 не буде кур’єра від Колесникова з наказом негайно з’явитися до ВДПУ чи вирушити в складі оперативної групи кудись у Радомишль чи Козятин для ліквідації банди…

Сонце пестило обличчя, і дихалося легко, та все ж якийсь хробачок зачаївся під серцем, хробачок ще не з’ясованої тривоги, а може, просто він не звик байдикувати, й сонце, лавиця у сквері й дитяче галасування довкруж протипоказані йому? Певно, протипоказані, вирішив Мальцев через кілька хвилин і рішуче підвівся. Але куди йти і що робити? У гості не звик, та й нема до кого, а в кіно не було грошей. Може, справді, кудись на дніпрові схили? Однак там не краще, ніж тут, у сквері. Ну, птахів більше, цвірінькають і тріскочуть, тепер ще солов’ї співають, то й що? Он у них в особливому відділі помічник оперуповноваженого Брунько краще за солов’я заливається, його навіть на сцену запрошують — художній свист… То Брунька попросиш, і він пошанує тебе, посвистить, а солов’я спробуй дочекатися…

• Предыдущая
• 23/90
• Следующая