Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 19
- Предыдущая
- 19/90
- Следующая
— Ти був разом з Тимченком у Козачій раді?
Вовк удав здивування:
— З чим їдять цю Козачу раду?
— У піжмурки гратися приїхав? — набурмосився Гольдройз. — Тоді, — кивнув на двері, — відчалюй…
— Іван Іванович сам знає, що стоїть за мною.
— Певно, маєш рацію, — погодився Гольдройз, — та врахуй, ми з Тимченком компаньйони й довіряємо один одному.
— У комерції, — уточнив Вовк.
— Наша комерція, прапоре, залежить від політики.
— У крайньому разі втратите лише гроші…
— А ти — голову?
— Вона в мене одна.
— Правду кажеш. Ну, добре, посидь тут, відпочивай… — Гольдройз пішов, щільно причинивши за собою двері, а Вовк поклав голову на руки й заплющив очі. Ситна їжа розморила, захотілося спати, нічого не загрожувало йому, й Петро розслабився й задрімав. Прокинувся від відчуття, що хтось дивиться на нього. Роззирнувся довкола, проте в кімнаті нікого не було. Петро поклав голову на лікоть і хотів ще поспати, та двері відчинилися й на порозі став Тимченко. З-за його спини визирав Гольдройз.
Вовк не підвівся, тільки потер пучками скроні, відганяючи сон. Та й чого мав підводитися — хоч і колишній, та все ж офіцер і негоже тягнутися перед бидлом, хай і вибилося в комерсанти.
Ці кілька місяців, що вони не бачилися, наклали на Тимченка досить помітний відбиток. Петро згадав, як стояв Іван Іванович на церковній паперті в Насташці — у чорному костюмі, вельбучний і суворий, в оточенні так само добре одягнутих людей, що уособлювали сільську еліту. Щоправда, й зараз на Тимченкові був добротний піджак, та чогось не вистачало, й Петро одразу відзначив, чого саме: Тимченко позбувся вельбучності. У Насташці він тримав у руках владу, хай не в буквальному розумінні, червоний прапор усе ж майорів над сільрадою, — але ж негласну, і був упевнений, що скоро й насправді візьме її до рук. А тепер в очах була якась запобігливість.
Разом з Гольдройзом Тимченко вмостився за столом навпроти Вовка, дістав дорогі цигарки — лаформівський “Зефір”, почастував прапорщика, закурив сам і запитав:
— Як знайшов мене?
І знову Вовкові довелося пояснювати, як захворів на тиф, лежав у лікарні, як потім знайшов Борових і вони вивели його на Бердичів.
Тимченко раптом потягнувся і торкнувся Вовкової стриженої під нулівку голови, мов не вірив своїм очам, і цей дотик додавав йому впевненості.
— Справді хворів, — сказав схвально, наче Вовк не валявся у тифозній гарячці, а відпочивав на курорті. — Схуд ти й змарнів, прапорщику. То чого хочеш од мене?
— Обірвалися всі зв’язки, — пояснив Вовк збентежено, наче сам завинив у цьому. — Кращі люди сидять по в’язницях, інші так перестрашені, що й розмовляти не хочуть. Якубовича, кажуть, розстріляно, та й решту керівників Козачої ради… Єдиний ви лишилися, ось і прийшов — за порадою чи, краще, допомогою.
Очі в Івана Івановича зблиснули раптом, як і раніше, рішучістю та енергією. Але мовив ухильно:
— Бачиш, відійшов я од боротьби й зайнявся комерцією. Ось і Йона Янкелевнч ствердить, — кивнув на Гольдройза.
Але Йона Янкелевич не ствердив: сидів, як і раніше, незворушно, тільки ледь помітні жаринки тліли в його вирластих очах.
Тимченко по паузі сказав вкрадливо:
— Щоправда, свої люди завжди потрібні, а ти, прапоре, здається, ніде не збочив.
— На службу до червоних іти не збираюся!
— Поки… — уточнив Іван Іванович. — Тепер куди не плюнь — червоний. Їсти захочеш — товаришам кланятимешся.
— Отож, — повчально підвів пальця Гольдройз, — голод не тітка, й не зарікайся, прапоре.
— Навіщо мене агітуєте? — невесело посміхнувся Вовк. — Принаймні сьогодні не голодний, нажерся від пуза.
— А завтра? — запитав Тимченко.
Вовк поклав долоні на стіл. Погладив грубу лляну скатертину. Подивився у вічі спершу Тимченкові, потім Гольдройзові.
— От що, — мовив важко, — я до Бердичева діставався не для того, щоб потеревенити. У мене з совдепами свої рахунки, та й у вас, сподіваюсь, не все залагоджене. То давайте до діла: чув я, на Поліссі люди ворушаться. Не всі ще скорилися більшовикам і мають надію скинути червоних. І я до таких належу: коли комісара побачу, руки починають свербіти!
Тимченко перезирнувся з Гольдройзом.
— Ну й правильно, — реготнув раптом весело, — добре міркуєш, прапоре, і нам такі люди ось як потрібні! — показав, провівши рукою по горлу.
— То чого темнити? Уже з Фросею набалакався — плеще язиком як червоний агітатор…
— Фросю не чіпай, — набурмосився Іван Іванович. — У неї своя лінія, і я з нею особисто розберуся. А з тобою от що зробимо… — Замислився на кілька секунд і докинув твердо: — Два — три дні тут перебудеш, Йона Янкелевич улаштує. А потім до загону підеш.
— Якого загону? — стріпнувся Вовк, бо це не зовсім збігалося з його планами. — Я гадав, рештки організації збереглися…
— На Козачій раді, хлопче, став крапку, — спохмурнів Іван Іванович, — більшовики чисто підмели.
— Одначе у мене в Києві лишилися деякі зв’язки: студенти й професура…
— У Києві — це дуже добре, — схвалив Тимченко. — Але до Києва далеко й шляхи туди важкі. А от у тутешніх лісах ворушаться хлопці. У нашому та Полонському повітах, під Коростенем та Овручем, там і місцеві люди, й ті, що від Тютюнника лишилися. Їм такі, як ти, прапорщику, згодяться.
— А я не заперечую. Рука за зброєю скучила.
— От і доведеш на ділі, — вищирився Іван Іванович. Трохи подумав і мовив обережно: — Та й з деякими отут у Бердичеві порахуватися час. Полегесеньку, не поспішаючи, бо поспішиш — людей насмішиш, правильно в приказці мовиться. Головне — більшовикам передиху не давати, штрикати їх, проклятих, у всі місця, де тільки можливо. Чи не так, Йоно?
Вогники, які жевріли у вирластих Гольдройзових очах, спалахнули.
— У кожного свої рахунки з червоними! — переплів топкі пальці, вкриті рудим пухом. — Знайте, прапорщику, боротися слід до перемоги. Поки що вони нас трохи пошарпали, проте, бачите, не до кінця, й будемо останніми дурнями, якщо схилимо голову.
— Переправимо тебе, прапорщику, до загону Таргана, — уточнив Тимченко. — Або, як галасують червоні, до банди. Зараз її очолюють Длугопольський та Грунтенко, вельми поважні люди з Тютюнникового оточення.
“Тобто недобитки…” — ледь не зірвалося з язика у Вовка. Запитав:
— Як їм вдалося врятуватися? Я чув, Котовський з Примаковим погуляли в поліських краях…
— Погуляли… — з сумом констатував Іван Іванович. — Та, бачиш, лишилися люди, й ненависті їм не позичати. По хуторах відсиділися, а тепер до зброї взялися. Тарган загинув, і наші люди політику іншу в загоні новели — тепер вважається військовим з’єднанням, підпорядкованим Центральному штабові.
— Радий чути це.
— Я познайомлю тебе, прапорщику, особисто з Длугопольським, — пообіцяв Тимченко, — або з Грунтенком. На тому тижні. З ними зв’яжеться наша людина, є тут один піп, проноза й пройдисвіт, але діло добре знає.
— Отець Леонтій? — уточнив Гольдройз.
— Він самий.
— На нього можна покластися.
— Длугопольський шукає виходу на Київ та Центральний штаб, — пояснив Тимченко. — Йому треба допомогти.
— Допоможемо, — запевнив Вовк зовсім щиро.
Хтозна, можливо, це шлях до шпигунської групи, яка постачає польському генштабові таємні військові дані. Та й взагалі, треба вивести банду під удар військових частин…
— Мені подобається ваша ідея, добродію, — сказав, підвівши очі на Івана Івановича, — вона відповідає моїм планам.
— Не сумнівався в цьому… — Риси обличчя в Тимченка пом’якшали. — Решту обговоримо потім: відпочивайте й набирайтеся сил, прапорщику, бо в загоні у Длугопольського не вилежуватиметесь.
— Чудово! — розцвів у посмішці Вовк.
10
Микола Прокопович порадився з дружиною, і вони вирішили провести зустріч з Вакаром за чашкою чаю. По-перше, це надавало розмові інтимності. По-друге, якщо хтось донесе, завжди є виправдання: почаювали з давніми знайомими — хіба це заборонено? То більше, що особливих витрат чайний стіл не вимагав: трохи цукру, варення, печиво — за нинішніх обставин цілком пристойно. Головне — начищений до блиску самовар і сервіз севрського фарфору.
- Предыдущая
- 19/90
- Следующая