Есесівські мільйони - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 6
- Предыдущая
- 6/28
- Следующая
Повернення до життя проходило в Карла з такими муками, що хотілося заплющити очі й знову поринути в небуття. Каммхубель дав йому напитись якогось відвару й поклав у ліжко, пообіцявши перед цим подзвонити в готель Гюнтеру, щоб той не хвилювався й не турбував місцеву поліцію. Настій був гіркий, і Кар-лу здалося, що його ще раз виверне, але через кілька хвилин відчув полегшення й заснув.
Розбудили його горобці, які чогось розцвірінькались під відчиненим вікном. Карл сів на ліжку. Почувався непогано, хоч щелепа й досі боліла, а між ребрами проступав синець. Обмацав ребра — здається, цілі.
Але хто ж напав на нього і з якої речі?
Карл не дав тим, на березі, жодного приводу для нападу, він не сварився з ними, був ввічливий. Часом люди стають дражливими під впливом алкоголю, та Карл міг головою заручитися — ті двоє були тверезі.
Отже, вони стежили за ним, це був умисний напад, з ним хотіли покінчити, й це могло бути лише наслідком його відвідин пана Ганса-Юргена Зікса. Напрошувався ще один висновок: власник фірми не хотів, щоб швейцарський журналіст зустрівся з колишнім групенфюрером СС Рудольфом Зіксом. Не хотів — не ті слова. Якщо пішов на карний злочин, мав серйозні підстави не допустити побачення Карла з групенфюрером.
А може, він усе ж помиляється й на нього напали звичайнісінькі хулігани?
Лише тепер Карл помітив на стільці поруч з ліжком свіжу сорочку й світлий костюм. Отже, Гюнтер уже встиг потурбуватися про нього.
Карл підвівся з ліжка. Двері праворуч вели до ванної, увімкнув душ і довго стояв, з насолодою відчуваючи, як холодна вода бадьорить тіло. Не почув, як до кімнати ввійшов Гюнтер — побачив його вже у дверях ванної. Кивнув, буцімто нічого не сталось. Але Гюнтер дивився стурбовано.
— Ти дивишся на мене, як на диво…
— Уперше бачу людину, що вже вмерла й жива. Ну, і як на тому світі?
— Не дуже приємно…
— А я думав, — зауважив Гюнтер, — тебе влаштували до раю! І перебувати б тобі там довічно, коли б не пан Герхардт Каммхубель.
— Як-як?
— Пан Каммхубель, учитель місцевої гімназії.
— Він видався мені симпатичним.
— Не те слово, — підніс Гюнтер пальця вгору, — він — утілення всіляких чеснот!
Каммхубель чекав на них за столом, застеленим білою скатертиною. Ніяковіючи, Карл почав пробачатися й дякувати, але Каммхубель осміхнувся так щиро й доброзичливо, що в хлопця відлягло од душі.
— Аннет, — голосно покликав господар, — неси каву, поки не охолола!
І знов Карл почав пробачатись, що порушив уклад життя господаря, та, побачивши Аннет, замовк, уражений. Чекав появи дружини вчителя, а каву принесла молодесенька дівчина років дев’ятнадцяти. Було в ній щось таке, що одразу привертає увагу, мабуть, манера високо тримати голову — це свідчило про рішучість характеру, про незалежність, Любителі легкого флірту намагаються обминати таких, вважаючи гордячками й недоторками.
Аннет осміхнулася Карлові й, поставивши кавник, подала йому руку; дивилася просто у вічі, без тіні манірності, грайливості, трохи запитувально, мовляв, що це за один і чого він вартий? Певно, перше враження було приємне, бо осміхнулась ще раз, показавши рівні дрібнуваті зуби.
Карл помітив: очі в дівчини сині, навіть темно-сині, такі мають переважно білявки, а ця була шатенка, мало не смаглявка.
— Моя племінниця, — представив Каммхубель дівчину врочисто, й Карл зрозумів, що старий любить Аннет й пишається нею.
Сіли за стіл. Кілька разів Карл перехоплював цікаві погляди племінниці й трохи ніяковів, зате Гюнтер почувався вільно, жартував, розмовляв голосно: мав добре поставлений голос і підкреслено демонстрував це, начебто хотів привернути увагу дівчини.
Каммхубель їв швидко, скоса зиркаючи на Карла. Той зрозумів це по-своєму й знову почав пробачатись, але вчитель зупинив його, запитавши:
— Ви знаєте, хто на вас напав? Мабуть, ні! — Кивнув на Гюнтера: — Мені відомо, що ви лише вчора приїхали до Загена. І вже стали кісткою в горлі пана Зікса.
— Чому ви так гадаєте? — здивувався Карл.
— Тому, що я знаю одного з двох, що намагалися вас убити. Генріх Роршейдт тут відомий багатьом. Кажуть, був охоронцем чи денщиком у старшого брата пана Зікса.
Карл перезирнувся з Гюнтером. Каммхубель помітив це, бо мовив розважливо:
— Я не знаю, що привело вас до нашого невеличкого міста, й не розпитуватиму, але одразу мушу попередити: в цьому домі дотримуються цілком певних поглядів. Ми не співчуваємо нацистам — навпаки, якщо ви… Моїм людським обов’язком було допомогти вам, а тепер…
Це прозвучало дещо пишномовно, якось старомодно, та Карл подумав, що Каммхубель має право сказати таке, зрештою, чому людині заборонені ті або інші погляди? Вони з Гюнтером теж не співчувають нацистам, хоча дізнався б цей, трохи допотопний, учитель, хто був Карлів батько, напевне, не витягнув би його з води.
Карлу захотілось вийти з кімнати. Боявся глянути на Каммхубеля.
Відповів Гюнтер.
— Ми, пане вчителю, — у його голосі прозвучали навіть якісь інтимні нотки, — поділяємо ваші погляди, та й взагалі, хто в наш розумний час може співчувати фашизмові? Хіба що покидьки!
— Кожен нацист — покидьок… — пробуркотів Каммхубель.
— Цілком справедливо! І вчора ми мали змогу переконатися в цьому ще раз.
— Так, цей Роршейдт дуже небезпечний. Вам не слід залишатися в Загені.
Карл уже оговтався і втрутився в розмову:
— Але ж маємо тут справу. Не варто було їхати із Швейцарії, аби втекти одразу.
— Звичайно, — згодився Гюнтер, — ми, що б не сталося, доведемо діло до кінця!
Карл подумав, як були б вражені господарі дому, коли б він зараз відверто розповів про мету їхньої подорожі. Певно, учитель не схвалив би, а Аннет?
Скосив очі на дівчину — вона всміхалась Гюнтерові, і на щоці в неї з’явилася така приваблива й гарна ямочка, що Карлові схотілось торкнутися до неї. Зрештою, він бачив і не таких красунь, в одної — ямочка, в другої — чорні брови, в третьої…
Мовив швидко:
— Вчора я мав честь відвідати пана Ганса-Юргена Зікса й просив у нього дозвіл на зустріч із його братом Рудольфом. Боюсь, що замах на мене — результат цих відвідин.
Він замовк так само несподівано, як і почав, — за столом запанувала тиша. Карл дивився на вчителя й бачив, що той втупився в нього очікувально, та мовчав; знав, чого чекає від нього Каммхубель, — аби розповів про причини відвідин Зікса, та не хотів більше брехати й не міг сказати правду.
І знову на допомогу прийшов Гюнтер:
— Ми збираємо матеріали про військових злочинців, а пан Рудольф Зікс входив до есесівської еліти. Я до нас дійшли чутки, що він зовсім не божевільний.
— Колись про це писали в газетах, — ствердив Каммхубель, — але ж преса так нічого й не довела. Та й справа ця давня.
— Це не виправдовує злочину.
— Боже мій, — скрушно зауважив учитель, — звичайно, але ж останнім часом у нас тут, у Західній Німеччині, не можна згадувати старе. Мовляв, було, та загуло, й нема підстав ворушити брудну білизну.
— Ви загенський старожил, — вкрадливо почав Гюнтер, — і чи не могли б підказати спосіб побачитися з Рудольфом Зіксом?
Вчитель замислився. Потім мовив поморщившись:
— Треба спробувати. Але справа ця непевна і, ви вже мали змогу переконатися в цьому, небезпечна.
— Ми згодні на все! — вигукнув Гюнтер.
“Звичайно, коли йдеться про мільйон, — подумав Карл, — можна ризикнути. Тим більше, що до групенфюрера піду я…”
Але ж не було іншого виходу, він пішов би все одно — тепер не лише заради грошей, а й через амбіцію. Сказав упевнено:
— Чи не варто пострахати Зікса? Я б міг упізнати Роршейдта, та й ви — свідок.
Учитель подумав і заперечив:
— Пробачте, це б мало сенс, якщо б вас убили. Прокуратура не змогла б відкараскатись від справи, й Роршейдт навряд чи викрутився б. А тепер у поліції з вас лише посміються. У Загені все зв’язане з фірмою Зікса й підвладне йому.
— От бачите, що ви наробили, рятуючи мене! — засміявся Карл.
- Предыдущая
- 6/28
- Следующая