Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 63
- Предыдущая
- 63/76
- Следующая
Прокинувся на світанку. Голова боліла, і в роті було сухо. Випив теплуватої води з графина й ще довго лежав під ковдрою, заплющивши очі. Хотілося плакати від жалю до самого себе — тридцять чотири роки вже за плечима, а чого досяг? Як був жалюгідна комаха, так і залишився нею — задрипаний інспектор поліції — він, Петер Кноль, котрий відчував себе на голову вищим за самого начальника віденського поліцейського управління. Але в нього не було зв'язків і його систематично обходили по службі: навіть ті, що вчилися в нього, вже були або комісари, або займали значні посади в міністерстві внутрішніх справ. Вони зневажливо вітались із Кнолем, хоча одної Кнолевої голови вистачило б на десяток цих чиновників. Вони мали розкішні автомобілі й дачі, а його платні вистачало лише на скромну двокімнатну квартиру і обіди в ресторані середньої руки.
Кноль ненавидів їх, ненавидів і зневажав, це іноді проривалося і не могло не пройти непоміченим повз зіркі очі начальства — воно, використовуючи службову ретельність інспектора, все ж обходило його при черговій вакансії. Зрештою, Кноль пережив би це — знав, що рано чи пізно неодмінно стане комісаром, а там — кілька успішних справ, газетна реклама, і біс його зна, чим усе це закінчиться, — та з ним трапилося те, що трапляється навіть з поліцейськими інспекторами: Кноль закохався.
Гертруда співала в ресторані, де Кноль обідав. Вона була тоненька і смаглява, носила низько декольтовані сукні. Співала грудним голосом, підтанцьовуючи стрункими ніжками, взутими у відкриті черевички.
Кноль задивився на неї, Гертруда помітила це і, кілька разів зиркнувши на нього, навіть посміхнулася і помахала рукою. В перерві вона запитала в метра, який це дивак витріщився на неї, і, дізнавшись, що інспектор Інтерполу, задумалась. Їй уже набридло нестійке життя з короткочасними любовними зв'язками, бруднуватим номером у мебльованих кімнатах, щовечірніми коктейлями у сумнівних компаніях — хотілося чогось постійного, а інспектор мав гарну зовнішність, був молодим, і йому ще могла посміхнутися доля.
Гертруда не здивувалася, побачивши, що інспектор чекає на неї біля ресторану. Іншого, який би сподобався їй значно менше, ніж Кноль, вона того ж вечора пустила б до себе в ліжко, та з інспектором розпрощалася біля дому, лише потиснувши йому руку, і він був певен, що Гертруда — одна з небагатьох ресторанних співачок, які зберегли цнотливість.
Вони вже зустрічалися два місяці, а Гертруда досі думала, чи варто виходити заміж за Кноля — при ближчому розгляді цього питання з'явилися нерозв'язні проблеми, зокрема порівняно невеличка платня інспектора поліції. Гертруда уявляла своє майбутнє імпозантнішим: комфортабельна квартира, норкова шубка і хоча б «опель-рекорд»…
Кноль догадувався, в чому справа, але що він міг вдіяти?
Зараз, лежачи під ковдрою і занурившись обличчям у подушку, інспектор намагався уявити Гертруду, та бачив лише її очі — зеленкуваті, лукаві, очі, які весь час мінялися, дражнили його і притягували.
Кноль рішуче скинув ковдру і пішов умиватися. Зосереджено чистив зуби й довго тер шию і обличчя. Вийшов на вулицю, постояв трохи на розі. Поруч опецьок у світлому костюмі піднімав залізну штору кафе. Кноль поспитав, чи є в нього телефон і, дочекавшись, поки хазяїн зник у кухні, набрав номер.
— Покличте, будь ласка, пана Вольфганга Хетеля, — попросив. — Хто говорить? Це не має значення… — Чекаючи, обтер спітніле обличчя. — Гер Хетель? З вами говорить інспектор поліції Кноль. Що ж ви замовкли, гер Хетель? Я думаю, вам цікаво буде побалакати зі мною. Так, так… порозмовляти… Чекаю на вас у кафе. Як називається ця вулиця? Ну, напроти готелю «Ам зее», ви повинні знати… Тільки не робіть дурниць, гер Хетель, попереджаю, ви і ваші колеги, так, так, ваші колеги, оточені. І ми стежимо за кожним вашим кроком. Десять хвилин вам вистачить? Чудово, мене це влаштовує.
Кноль сів так, щоб бачити всю вулицю, яка вела до школи Хетеля. Від школи три-чотири хвилини ходу, але ж зараз у них переполох. Він точно знав, що вся компанія зібралась у Хетелевому будинку. Все почалося з учорашньої розмови з господарем магазинчика напроти школи. Кноль сказав йому, що вивчає торговельну кон'юнктуру в маленьких містах — хоче сам відкрити десь магазинчик, і цим привернув до себе серце балакучого товстуна. Той довго скаржився на застій у торгівлі й вередливість клієнтів. Взяти хоча б власника школи гера Хетеля. Завжди пив коньяк і звичайний німецький шнапс, а тепер давай йому віскі і навіть джин. Добре, що того дня він їздив до Зальцбурга і встиг до вечора привезти ящик цих напоїв, але хіба, так роблять. Він уже більше десяти років вивчає смаки своїх клієнтів і майже точно знає, коли й що вони купуватимуть. В Альт-Аусзее ніхто ніколи не пив джину, і раптом таке. І не одну чи дві пляшки, а давай відразу пів-ящика. Він міг би подумати, що гер Хетель збожеволів, але ж така поважна, респектабельна людина!
— А може, у нього планується бенкет чи скоро якесь сімейне свято? — запитав інспектор.
— Я знаю дні іменин усіх моїх клієнтів, — зверхньо відповів товстун. — І приблизно уявляю собі, що вони замовлятимуть.
— Але ж ви не знаєте, коли й до кого приїдуть гості, — заперечив Кноль. — Я впевнений, що в цього… як його… Хетеля зараз хтось гостює.
— Я сам так вважав, — відмахнувся товстун, — тиждень тому навіть бачив, як гер Хетель привіз якихось двох чужаків. Увечері я саме вимкнув світло і збирався зачиняти магазин: він привіз їх у своєму «опелі». Вранці я запитав гера Хетеля, чи не потрібно чогось його гостям, а він сказав, що вони вже поїхали.
— Так, — погодився Кноль, — яке кому діло, хто і що п'є. Аби пилося й купувалося! До речі, — поцікавився наче між іншим, — гер Хетель сам замовляв спиртне?
— Він посилав шофера до Зальцбурга, — пояснив товстун, — гер Хетель знає, що в мене нема джину. Та й звідки йому бути? — спалахнув раптом. — Але шофер побачив, що я їду в місто, і попросив мене. А сам, — підморгнув, — до якоїсь фройляйн. Цьому шоферові пальця в рота не клади — справжній жеребець!
Кноль подумав, як гарно мати справу з базіками. Хетель — розумний, передбачив навіть дрібниці, та ось що таке — мати лінивого слугу і балакучого крамаря напроти….
«Але ж вони могли накивати п'ятами після розкриття тайника, — прийшла думка, — і зараз у Хетеля нікого нема».
Кноль просидів у товстуна весь вечір, купив пляшку коньяку, і вони випили її вдвох. Весь вечір інспектор стежив за вікнами Хетелевого будинку.
— Гер Хетель одружений? — поцікавився в крамаря між двома чарками.
— Його, — довірливо нахилився до Кноля товстун, — лише недавно випустили з тюрми… розумієте, СС… Ще не встиг одружитися.
— Для чого ж йому така вілла? Живе ж сам?
— Гер Хетель — один з найвпливовіших городян Альт-Аусзее, і йому не личить жити в якомусь котеджику.
Коли стемніло і у віллі засвітили світло, Кноль побачив у вікні другого поверху дві чоловічі постаті. Він не міг помилитися: один запинав штору, а другий стояв у глибині кімнати. Шофер у цей час мив автомобіль біля гаража. Отже, «гості» Хетеля ще не поїхали…
… Побачивши в кінці вулиці Хетеля, Кноль засовав-ся на стільці. Зараз вирішувалася його доля — можливо, на все життя, і від його волі й зібраності залежало все. Сів прямо, влипнувши в спинку стільця і поклавши руки на пластикову поверхню столика. Лише ледь-ледь тремтіли пальці. Кноль помітив це і зняв руки зі столу: ніщо не повинно виказувати його хвилювання.
Коли Хетель зайшов у кафе, інспектор багатозначно вказав йому очима на хазяїна. Хетель зрозумів його — не звертаючи уваги на інспектора, підійшов до стойки, замовив каву.
— І принесіть мені «Кемел», — попросив. Знав, що в кафе таких сигарет нема, тютюнова крамниця, де можна знайти американські сигарети, далеченько, але хазяїн не посміє відмовити в проханні одному з найповажніших громадян містечка.
Справді, той подав каву, вибачився:
— Таких сигарет нема, але я зараз збігаю.
Хетель кивнув, і хазяїн вийшов. З чашкою в руках Хетель підійшов до столика інспектора. Вони не привіталися, не вимовили жодного слова, тільки дивилися один на одного очікуюче, холодно і, здається, байдуже, але з прихованою ненавистю і злістю.
- Предыдущая
- 63/76
- Следующая
