Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 98

• Предыдущая
• 98/126
• Следующая

Але одразу опанував себе, все ж надія ще жевріла в ньому, бо поставив чарку на стіл і прохрипів — слова булькали, й, здавалося, він захлинається ними:

— Чого… чого вриваєтесь, бачите, люди відпочивають — хто вам потрібний?

— Міліція, — одповів Хаблак і зробив паузу, не без утіхи побачивши, як стиснув Бублик побілілими пальцями чарку. — Хто тут громадянин Терещенко?

Рукавичка, який сидів спиною до Хаблака, нарешті повернув до нього голову й процідив крізь зуби:

— Ну, я… Що треба? — Впізнав Хаблака, і очі в нього вирячились. — Ти! — вигукнув. — А я повірив, що ти — людина. Навіть юшкою пригостив. Чого тобі треба?

— Маємо сигнали, що ви, Терещенко, займаєтесь спекуляцією. Тому й вимушені були познайомитися на острові… — Це пояснення прозвучало дещо непереконливо, та майор справедливо вирішив, що зараз Рукавичка повірить у все. — А щойно ви принесли сюди з бази пакет… — Хаблак дивився на Рукавичку, але бічним зором помічав, як припливає кров до обличчя Бублика. Мабуть, той зрозумів: міліцейські нишпорки шукають дрібних спекулянтів і натрапили на слід Рукавички, а це для нього пусте. — Де цей пакет?

— А що? — підвівся Терещенко. — Ну, купив кілька сорочок, я ж за них заплатив.

— Де? — повторив Хаблак.

Рукавичка тицьнув пальцем у двері спальні. За ними майнуло злякане обличчя жінки, і Хаблак покликав її:

— Ви господарка номера?

Жінка стала на порозі — вже зачесана й підфарбована, проте в напівзастебнутому халаті, накинутому на сорочку.

— Де пакет, який приніс оцей громадянин? — Хаблак тицьнув пальцем у Рукавичку.

Відступила від дверей, і майор побачив у спальні на ліжку пожмаканий папір, а на ньому акуратно запаковані сорочки з ярликами індійської фірми — те, на що й сподівався натрапити.

— Отакої, — мовив удавано задоволено, — спіймалися на гарячому. Прошу всіх пред’явити документи.

Жінка підхопила з тумбочки сумку, дістала паспорт.

— А що такого? — запитала. — Мій знайомий привіз сорочки, я плачу за них гроші, що такого? Я просила дістати. У Києві можна, а до нас не доходять…

Хаблак забрав у неї паспорт, погортав сторінки.

— Розберемося, — мовив, — одержали сигнал і мусимо розібратися. Ваші документи, громадянине Терещенко.

Рукавичка підвівся, був він на півголови вищий за Хаблака й кремезніший.

— Бач, чого захотів! — дихнув на майора перегаром так. що того занудило. — Нема.

— Обійдемось… — Хаблак подивився на Бублика. — Ваші?

— Для чого? — заметушився той. — Я тут людина стороння. В гостях, от випив чарку і вже йду.

— Документи! — вимогливо простягнув руку Хаблак.

— Але ж паспорта не маю.

— Що є?

Бублик дістав службове посвідчення. Хаблак подивився на фотографію, перевів погляд на Бублика, звіряючи, запитав:

— Степан Вікентійович Галинський?

— Авжеж.

Майор заховав посвідчення Бублика до кишені. Пропустив до вітальні оперативників. Наказав:

— Покличте понятих і обшукайте номер.

— Це чому ж? — виступила вперед Анчевська. — На якій підставі? Якщо міліція, то вже й сваволити можна?

— Маємо право за необхідності провадити обшук без санкції прокурора, — пояснив Хаблак. — Прошу всіх пройти сюди, — вказав на двері спальні. — І не сперечатися!

— Ти, мент!.. — загрозливо підвів руку Терещенко, але Бублик зупинив його: певно, зрозумів, що скандал ні до чого. Сорочки — дрібниця, в крайньому разі, їх з Терещенком доставлять до районного відділення міліції і відпустять.

— Спокійно, — осмикнув Рукавичку. — Нехай товариші з міліції роблять свою справу.

— У труні я їх бачив… — не здавався Рукавичка, видно, алкоголь ударив йому в голову.

Бублик винувато зиркнув на Хаблака.

— Не звертайте уваги, — посміхнувся. — Бачите, чоловік трохи перебрав.

— Прошу пройти… — майор ще раз вказав на двері.

Бублик підштовхнув Рукавичку, і той, демонстративно захопивши з собою недопиту пляшку горілки, посунув до спальні.

— Зараз прийдуть поняті, й складемо акт… — Хаблак почав розстібати портфель, і в цей час двері номера розчинилися і в передпокої з’явився чоловік у білому костюмі — в усьому білому, навіть у легких білих шкіряних босоніжках. Чорнявий, лисуватий, довгоносий, з пронизливими очима. Уважно, не вимовивши й слова, оглянув Хаблака та одного з оперативників, що лишився у вітальні, зупинив погляд на майорові:

— Майор Хаблак? — запитав.

— Так.

— А я — Президент.

Хаблак не відвів од чоловіка очей. Він збожеволів чи, може, цей чорнявий? Отак-от самому прийти?!

Але чому?

Певно, секунду не міг збагнути — чому? Проте нічим не виказав своїх почуттів, обернувся до оперативника й наказав:

— Продовжуйте…

А сам думав: “Президент… Президент у готельному номері, знаючи, що тут міліція бере його спільників. Чому?”

Може, затримати і його разом з Бубликом та Рукавичкою?

Для чого? Адже поки що не мають проти нього жодного доказу. Тільки знають, що начебто якийсь злодій на прізвисько Президент очолює зграю розкрадачів соціалістичної власності. Та ще вчорашня розповідь Юлії про його контакти з фарцівником Шилінгом.

Ну й що?

Озирнувся й мовив суворо:

— Громадянине, тут не до жартів… Вийдіть з номера.

— Ви не почули? Я — Президент…

— Президент чого? Якої країни? — в голосі Хаблака відчувалася неприхована іронія.

— Але ж ви майор Хаблак?

— Так.

Подумав: цей тип знає його — що ж, це закономірно, має інформацію з Прикарпаття, там у них лишилися свої люди, і Президент довідався, що якийсь київський настирний майор Хаблак іде його слідами. А зараз дізнався в чергової, що в першому номері, де Бублик і Рукавичка (а він ішов саме до них), міліція. Інший тікав би одразу, тікав швидше, а цей розрахував точно: якщо майор Хаблак знає про існування Президента, рано чи пізно докопається до нього, якщо ж ні, має шанси замести сліди. Бублик та Рукавичка мовчатимуть, їм не вигідно розповідати про Президента, випливуть справжні масштаби їхніх операцій з алюмінієм, а це — додаткові роки… Він же, Президент, матиме час, аби обірвати деяк; нитки, піти в підпілля.

— Я хотів би з вами побалакати, — сказав Президент, не зводячи очей з Хаблака. — Вийдемо на хвилинку.

І це зрозуміло, подумав Хаблак: хоче запропонувати хабаря. Цікаво — скільки? Як оцінює його голову цей нах-хаба?

Може, вийти й дізнатися? Що ж, зрештою, його це ні до чого не зобов’язує…

Ні, осмикнув себе, нехай цей тип іде додому спокійно, нехай думає: у міліції нестелепи, нехай порозкошує ще кілька днів, поки вони зберуть докази. Коренчук казав: є дані, що директор заводу, для якого виписували алюміній, мав особисті контакти з Президентом — того директора вже заарештували, завтра доставлять до Києва, і навряд чи мовчатиме, а через нього вони й вийдуть на Президента… А сьогодні брати його рано, просто недоречно, нема доказів і навряд чи прокурор санкціонуватиме затримання Президента. Крім того, про арешт можуть передчасно дізнатися спільники злочинця, про яких ще не знає міліція, і матимуть час зникнути. А розшук завжди пов’язаний з ускладненнями.

Отже, тепер нехай іде…

— Нема часу, громадянине! — Хаблак ступив до Президента. — І не морочте мені голову. Прошу вас негайно звільнити приміщення!

Побачив, як ледь помітна презирлива посмішка майнула в Президентових очах — давай, смійся, регочи, нах-хаба, адже всім відомо: сміється той, хто сміється останній.

Майор буквально виштовхнув Президента з номера. Подумав: а може, він розраховував, що цю сцену побачать Бублик з Рукавичкою, адже не знав, що ті ізольовані в спальні, може, хотів подати їм якийсь знак?

Зрештою, вирішив, чого сушити собі голову: все одно скоро побачиться з цим вирлатим пройдою, неодмінно побачиться, правда, зовсім за інших обставин.

Обернувся до молодшого лейтенанта Власюка, що незворушно спостерігав його розмову з Президентом. Запитав:

— Де ж поняті? Складемо акт, нехай Терещенко з Галинським думають, що застукали їх на сорочках. Менше хвилюватимуться і спокійно поїдуть з нами. Бо маю окрему розмову до громадянки Анчевської.

• Предыдущая
• 98/126
• Следующая